Ірак, Косово, АТО… Від командира взводу до командира батальйону. Єдиний воїн із Прикарпаття зі званням Героя України. Почесну відзнаку коломиянин Тарас Сенюк мав отримати ще за життя – за блискавично проведену бойову операцію в зоні АТО, в якій зумів врятувати аж два підрозділи солдатів. Але за життя йому не встигли вручити нагороду – вшанували посмертно. Він першим розпочав Алею слави на коломийському цвинтарі. Завжди був першим.

«Тарас не був високого зросту, кремезної статури. Але в ньому був закладений дух справжнього козака – закладений батьками, повітрям Коломийщини, – пригадував під час похорону старший офіцер відділу для роботи з особовим складом командування високомобільних десантних військ, майор Сергій Шевчук. – Він справжній бойовий герой. Він був поданий на звання Героя України ще за життя – за своє вміле командування і сміливі вчинки. Завдяки злагодженим діям Тараса у тому запеклому бою ми втратили лише двох солдатів, а врятували аж два підрозділи».

Йти на прорив!

2 травня 2014 року біля с. Андріївка колона з десяти українських БТРів натрапила на міни терористів. Спершу спрацювали сигнальні ракети, а потім десантників почали обстрілювати. Підполковник Тарас Сенюк скомандував молодому лейтенантові: «Відкрити вогонь!» У той час, на початку АТО, він не розгубився і не побоявся взяти на себе відповідальність за таке рішення.

Колона рушила далі – до андріївського моста. Там українських вояків обступили місцеві прихильники путінського режиму. Вони верещали: «Американські найманці, забирайтеся геть!», «Це наш сланцевий газ, ми його не віддамо!» Навіжені фанати «русского мира» обступили міст живим щитом, за будь-яку ціну намагаючись не пропустити українських військових далі. Відтягували час до прибуття терористів. Спочатку серед протестувальників були жінки з дітьми, пенсіонери. Виходили навіть з іконами на чолі зі священиками Московського патріархату. Потім почали сходитися безхатченки, наркомани, озброєний криміналітет.

Вони не хотіли пропускати наших бійців до гори Карачун, а ще вимагали видати нацгвардійців, тих, хто стояв на Майдані. За їхні голови обіцяли винагороду. Сенюк тоді заявив: «Не віддам жодної людини, не здам жодного набою».

Колону житомирських десантників почали обкладати шинами, яких накидали півтора метри заввишки. Погрожували, що всіх спалять. Але українські бійці були незламні, адже поруч був їхній комбат – він точно знайде вихід. Тарас Сенюк не сідав ні на хвилину, ходив від одного БТРа до іншого, підбадьорював бійців, моніторив ситуацію і давав вказівки.

Терористи вимагали скласти зброю і залишити техніку в обмін на життя військових. Однак відповіддю командира було чітке й однозначне «ні». На вимогу здати затвори – знову впевнене «ні». Останньою вимогою було здати боєприпаси – теж «ні». Коли бойовики зрозуміли непохитність командирського рішення, вимагали залишити військових Нацгвардії та Внутрішніх військ в обмін на життя десантників. І цього разу комбат Сенюк дав чітко зрозуміти, що ні своїх, ні тих, хто поруч, не залишить.

Почали лунати перші постріли. Бойовики вели вогонь з-за спин так званих мирно налаштованих цивільних, серед яких жінки з дітьми. Тарас Сенюк зістрибнув з БТРа, вигукнув команду: «Земля!» та почав стріляти. Коли стрільба припинилася, він скомандував: «Уперед!» Сам розтягував шини, щоб міг пройти перший БТР. Хтось із сепаратистів намагався підірвати його коктейлем Молотова. І це було останнє, що зрадник зробив у своєму житті. Потім прилетіла граната, перша машина перевернулась. Штовханина, поранені, двоє українських воїнів загинули. Тарас Сенюк прийняв рішення йти на прорив.

За це героїчне виведення людей і техніки з ворожого оточення Тараса Сенюка представили до звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота зірка», а вручити вже не встигли… Той бій під андріївським мостом він виграв, але вже через місяць інша битва стала фатальною.

33-річний командир 1-го батальйону 95-ої окремої механізованої аеромобільної бригади Тарас Сенюк загинув 3 червня 2014 року, коли колону українських військових, яка рухалася з Ізюма до Слов’янська, обстріляли бойовики. Напад українські вояки відбили, але із втратами. 13 українських десантників були поранені і ще двоє загинули, серед них – і коломиянин.

«Герой України»

Після закінчення школи Тарас Сенюк вступив в Одеський інститут сухопутних військ України на аеромобільний факультет. Навчання закінчив із золотою медаллю і за направленням у званні офіцера розпочав військову службу на посаді командира взводу у 95-ій окремій механізованій аеромобільній бригаді, що базується у Житомирі.

У 2003 році виконував миротворчу місію в Іраку. Там був командиром механізованої розвідроти на пропуску держкордону Ірану з Іраком. Після повернення на Батьківщину Тарас Сенюк продовжив службу командиром роти у Житомирі. У 2007-му в його житті була ще одна миротворча місія – в Косово. Після її закінчення отримав подяку Об’єднаного командування контингенту. Повернувшись додому, був призначений начальником штабу батальйону. А в 2013 році став командиром батальйону 95-ої бригади.

У квітні 2014-го Тараса Сенюка разом із його батальйоном направили в Херсон для участі в АТО. 3 червня отримав чергове бойове завдання – знищити блокпост противника.

Командир попереду разом із розвідувальним взводом. Потрапили у засідку. Розпочалися обстріли, ворожий вогонь посилюється, чіткі накази командира, особовий склад рухається позаду бронетранспортерів. Серед десантників – перші поранені. Як згадує один із бійців, Сенюк завжди був попереду, його поведінка була прикладом, його дії надихали весь особовий склад. Так було й того дня – пліч-о-пліч зі своїми хлопцями.

«Командире, вогонь посилюється, командире, пригнись», – вигукнув  сержант. Але це було ніби не до нього. Стріляли з різних напрямків, з різних видів зброї. Та куля снайпера шукала саме його – командира.

«Він міг би сидіти в штабі, як і належить командирові батальйону, – сумно говорить батько Михайло Сенюк. – Але Тарас не міг так. Він казав: «Я не лишу там своїх хлопців!»

Тарас Сенюк похований на Алеї слави на центральному кладовищі в Коломиї. У загиблого залишилися батьки, брат, дружина і на той час восьмилітня донечка.

Указом президента України від 20 червня 2014 року за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті територіальної цілісності і незалежності України, жертовне служіння українському народові, Тарасові Сенюку присвоєне звання «Герой України» (посмертно).

Укрпошта представила серію художніх конвертів «Героям слава!», що присвячуються учасникам АТО, які отримали звання «Герой України» посмертно. Перші чотири конверти були присвячені трагічно загиблим підполковнику Костянтинові Могилку, полковнику Тарасові Сенюку, генерал-майору Сергієві Кульчицькому і старшому лейтенанту Євгенові Зеленському.

3 червня 2015 року в Коломиї відкрили пам’ятник герою.

Відразу після похорону молодший брат загиблого Максим кинувся робити капличку на подвір’ї – на пам’ять про найріднішого. Своїми руками звів Матір Божу всього за два дні. У підніжжі Богородиці – таблиця «Героям, загиблим на сході України».

Ростом малий, а духом сильний

Коли мама Наталя Сенюк ходила вагітною ще не народженим майбутнім героєм, то пригадує, що він такий тихий у лоні був, такий спокійний. Думала, що, може, дівчинка…

Пологи почалися раніше очікуваного терміну: 22 червня жінка аж ніяк не сподівалася на народження дитини – якраз на День скорботи і вшанування пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни. Можливо, людина вже народжується з визначеною долею?..

«Тарасу таки судилося стати військовим, – каже Наталія Сенюк. – І не лише  день, коли син з’явився на світ, був особливим. За кілька годин до його народження потужний град зрешетив половину даху пологового. Як ото потім Тараса куля снайпера…»

Тарас завжди був маминим помічником, мав стільки обов’язків: і води з криниці наносити, і посуд помити, і домашніх тварин доглянути.

У дитинстві хлопчина ніколи не плакав, якщо було вдариться. Зі школи частенько з синцями приходив. Допитатися, чого б’ють, мама не могла – Тарасик руки в кулачки стисне, зуби зціпить – і мовчить, як партизан. Потім свою кімнату у спортзал переобладнав, багато тренувався, аби завжди могти постояти за себе. До 50 разів віджимався на перекладині з вантажем на ногах. Ростом малий, а духом вже тоді був сильний, нікому не показував своєї слабкості.

Той, хто прославив ВДВ

Про те, що син воює в гарячих точках АТО, мама дізналася лише з телевізора. На одному з каналів побачила обличчя Тараса – шалено зраділа, пишалася. А як камера від’їхала – жахнулася: самі лише шкіра і кості.

Під час похорону побратими розповідали батькам Сенюка, як командир знімав з себе бронежилет для порятунку інших, під зливою брезентом техніку накривав, щоб не мокла, пильнував, щоб хлопці не були голодні, а сам перебивався кавою з цигарками. Солдати дуже довіряли своєму комбатові, казали: «За ним – хоч у вогонь, хоч під кулі».

Тарас завжди організовував охорону ділянки, де розташовувався його підрозділ, як пригадував колишній заступник. На той момент вже була сумна новина про Волноваху, тож командир дав вказівку: «Як тільки хтось наближається, відразу постріл угору, нікого не пропускати!» Йому довіряли всі, ніхто не міг сказати, що командир робить щось неправильно. Його слова були законом. Це була людина, яка зробила славу військам ВДВ. Це Сенюк довів усім, що його підрозділ 95-ої бригади спроможний виконувати будь-яке завдання. Він був простим підполковником, який не боявся приймати рішення.

«У переддень його загибелі в моє вікно билася пташка, – каже мама. – І вночі я відчула, як війнуло цигарковим димом. Певне, це була його остання затяжка перед черговим бойовим завданням на світанку».

Молімося за нього!

Побратими не забувають навідувати рідну домівку Тараса. «Я намагаюся бути сильною, – зітхає Наталя Сенюк. – Цілу зиму плела шкарпетки, передавала хлопцям в АТО. І пампушки пекла для них, Тарасик так солодощі любив… Знаєте, якби здоров’я не підводило, я б пішла в АТО хлопцям їсти варити».

Батько Михайло Сенюк змонтував про сина фільм тривалістю більше години, який можна переглянути на Youtube. Так і назвав: «В пам’ять про сина Тараса». Кіно починається словами «Козацькому роду нема переводу». Картина бере за душу, адже у ній помістилося все життя дорогого Тарасика: від пелюшок і аж до хреста на могилі…

«Коли ви вмирали, вам дзвони не грали… Ніхто не заплакав за вами, – казав під час похорону священик. – Наша земля збідніла на одного героя, але небеса стали багатші на одного праведного чоловіка. Бо віддати своє життя за народ свій – це значить бути праведним. І ми – ті, хто живими лишилися, – стараймося молитися за нього».

Наталя МОСТОВА