Ведмедю, вернися назад!

Кохання втратив, а війну знайшов. Він здійснив свою дитячу мрію і загинув. Прикарпатський боєць Олександр Кармільчик із позивним «Ведмідь» лише два тижні встиг повоювати. А мама так і не побачила його в труні. «У той день якраз була наша зміна. Ми обоє заступали на ніч. Ще так багато тоді нажартувалися, – пригадує боєць Василь Іванюк, на очах якого загинув Сашко. – Він стояв від мене десь за метрів 70… Мене відкинуло ударною хвилею, а Ведмедя обсипало осколками. Мені більше пощастило, йому – менше…» Докладніше >>

3.33

Коли вбитого на війні Юрія Головченка привезли до рідної хати, горіх на подвір’ї почав плакати – з гілок крапала вода. Дивувалися люди, а природа плакала… Юрій Головченко – солдат 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Загинув 13 жовтня 2017 року у районі с. Новоолександрівка на Луганщині від кулі ворожого снайпера. Йому було 39 років. Похований 20 жовтня на кладовищі в рідному селі Пнів Надвірнянського району. Докладніше >>

Згорілий заживо

Вибрав собі таку професію, щоб віддати життя за Україну. Про прикарпатського бійця Петра Остап’юка всі відгукуються дуже тепло – талановитий спортсмен, добряк, серйозний, спокійний та справедливий, роботи коло хати не цурався, ходив до церкви і організовував піші прощі, обожнював гори, свою сім’ю і землю. Ось тільки в коханні не щастило. «Наш син був особливий, він нікому не відказував у допомозі. На нього у нас була найбільша надія, я відмовляла його, але він сказав: «Якщо не я, то хто?» Докладніше >>

Сповідь однієї матері: «Іноді мені здається, що Діма живий»

Чергова історія ще одної згорьованої прикарпатської сім’ї, в якої війна забрала найдорожче. Атовець з Верховинщини Дмитро Пацино на фронті побув трохи більше тижня. Далі біда – його змолов Іловайський котел. Доля іноді злісно жартує – хлопець народився у Росії й від рук росіян і загинув. Його поховали у рідному селі, що високо в горах. Цвинтар на самій вершині. Стоячи біля могили солдата, дух перехоплює від неймовірно красивих краєвидів – особливе місце для особливої людини. Докладніше >>

Його називали Розвідником

Боєць з Калущини Юрій Пукіш підірвався на розтяжці за лічені дні до демобілізації. Хоча й планував потім повертатися в зону АТО. Двічі дивився у вічі смерті і дивом вийшов з оточення під Дебальцевим. У його бронежилеті не раз застрягали ворожі кулі. На День Незалежності отримав відзнаки, а кілька днів потому – посвідчення учасника бойових дій. А 29 серпня хлопця не стало. Докладніше >>

З таким і у вогонь, і у воду

Збиралися робити синові весілля, а довелося робити йому похорон. Побратими Віктора Яков’яка в один голос кажуть, що це був такий хлопець, з яким і у вогонь, і у воду. У дворі біля батьківської хати красується капличка. Її побудували колеги сина одразу після його загибелі. Батьки назвали капличку на честь святого великомученика Юрія Переможця – заступника усіх воїнів. При вході – портрет їхнього Віті, коротка біографія. Всередині є образ святого Пантелеймона, святого Віктора. Докладніше >>

Смерть після війни

На п’ятому році війни в Україні близько тисячі учасників бойових дій покінчили життя самогубством. Точна цифра наразі невідома, адже таку інформацію воліють замовчувати. В Івано-Франківській області також є випадки післявоєнних суїцидів. Яка нині ситуація з психологічною реабілітацією учасників АТО та на що слід звертати увагу рідним і близьким ветеранів, щоб не допустити найгіршого?  Докладніше >>

Війна і кохання одного бійця

Цей 44-річний вояка знайшов душевний спокій лише на війні. До того багато років поспіль несамовито страждав через жіночу зраду. На фронт вирушав із сяючими очима – вперше за довгий час відшукав у собі наснагу до життя. Але вже за кілька місяців утратив його. Мама якраз переслала йому сумку з наготовленими харчами, та Степан уже був на небесах. Докладніше >>

Дяк

Верховинський говір, бездонна душа і сталева рука феноменального воїна – таким Василь Шлімкевич із позивним Дяк запам’ятався своїм побратимам. Він мав багато енергії, блокпост був не для нього. Мисливець, снайпер, розвідник. Цей боєць був воїном-одинаком і завжди знав трохи більше за інших – мав величезний бойовий досвід і тонку інтуїцію. А ще мав неймовірно добре серце – казав, що воює на Донбасі, аби молодих хлопців туди не брали, бо їм ще треба пожити. На фронті Дяк намагався ні з ким особливо не ставати близькими друзями – аби потім не було боляче від втрати. Докладніше >>

Галайчик

Так його називали друзі. Загибель 20-річного десантника з Городенківщини Андрія Галая не була марною. Він поліг у бою під Луганськом, прориваючи вороже кільце до аеропорту. Це дало можливість вивести з оточення більше 50 поранених десантників, у яких не було вже ні води, ні медикаментів. Перед боєм, передчуваючи свою смерть, сказав побратиму: «Ти поїдеш і скажеш моїй дівчині, що я її дуже кохав, та подаруєш великий букет ромашок». Докладніше >>

Наввипередки зі смертю

Івано-франківський боєць Володимир Лисенчук не дожив 12 днів до свого 30-річчя. Цей воїн усе життя шукав небезпеки, наче змагався зі смертю. Вона таки здолала його наприкінці фатальної весни 2014-го на горі Карачун. Ще донедавна донечка Діана була переконана – ангелики забрали татка на небо, бо зараз у країні війна, але коли все скінчиться, вони його відпустять назад додому.  Докладніше >>

Вогник

Його маленький синочок якось сварився на Боженьку, що Вона така нечемна і ніяк не віддасть татка назад додому. Але, може, татко й сам утече, адже мама каже, що він там, на небі, має і свій літак, і БТР. Бійця Владислава Файфуру побратими кликали Вогником. Бо він умів запалювати людські серця щастям. Докладніше >>

Останній бій на Вознесіння

Біда сталась якраз на Вознесіння. Кажуть, тоді ворота до раю відкриті. Івано-франківський боєць Василь Семанюк побув на війні тільки місяць. Легендарний генерал Кульчицький дуже хотів забрати його до себе у Нацгвардію, а забрав із собою на Небо. «Я не проти розповісти про свого доброго друга Васю, але мені дуже важко це зробити. Розумієте, про що я?»… «Порядний чоловік і людина слова – ось таким був мій колега Василь Семанюк. У нас практикується таке поняття, як  старшинство. Докладніше >>

Прощавай, Олежику

Після смерті івано-франківського вояка Олега Басараба зла доля наче здуріла, продовжуючи завдавати нищівних ударів його сім’ї. А наостанок ще й відібрала у них і фотографії Олежикові, і зв’язок із синовими побратимами. Самі лише спогади зостались. «Яким Олежик запам’ятався мені у дитинстві?..» – на самому початку розмови із журналістом замислено каже мама Леся Нестерук. Тоді раптом переводить погляд на чоловіка, батька Олега, в якого після першої ж згадки про сина в очах заблистіли сльози. Докладніше >>

Двадцять четвертий

Хлопчина загинув на день народження своїх батька і старшого брата. Йому було всього 19. Наймолодший боєць «Правого сектора» Степан Стефурак із Городенківщини воював потай від своєї родини. По телефону казав, що ходить на пари в університеті, а сам у цей момент перезаряджав автомат на фронті. Хату родини загиблого бійця у селі Топорівці на Городенківщині знайти не складно. Їх тут усі знають: один син поліг, другий пройшов бої у Дебальцевому, батько так само воював у зоні АТО… Докладніше >>

Герой із високогір’я

Він родом із важкого дитинства: титанічна праця в Богом забутому селі, щодня по 10 км пішки, аби дістатися до школи, жорсткі сутички з однолітками за відстоювання власної честі, з іграшок лише саморобні пістолети із залізної труби. Але згаснути не давала мрія, що роками жевріла на серці відважного хлопця – стати воїном. Став. І поліг. Спецпризначенець Павло Ільчук із Яремчанщини два тижні не дочекав до свого 23-го дня народження. Останнім статусом на його сторінці в соцмережі була крилата фраза «Nil inultum remanebit», що в перекладі з латині означає «Ніщо не залишається без відплати». Докладніше >>

Чого мовчиш, Сергію?

Спокійний і добрий хлопчина, який дуже мріяв про сімейне щастя. Із запахом щойно спеченого хліба удома та ніжними обіймами люблячої жінки, яка понад усе цінує родинний затишок. Й за 31 рік він так і не встиг відшукати омріяної ідилії. Івано-франківського бійця Сергія Харенка поховали на мамин день народження. Два місяці не дочекав до демобілізації. І не допомогли ті порцелянові слоники, які йому колись подарували на удачу. Докладніше >>

Морпєх досі тут

У цій історії багато дивного. І навіть після його загибелі. Прикарпатський розвідник Володимир Байдюк із позивним Морпєх підірвався на міні в день народження своєї мами. А ховали хлопця на його уродини – того дня бійцю мало сповнитися 25 років. На тому цвинтарі на Богородчанщині Володина могила стала першою. Докладніше >>

Зорік

Високий і дужий велетень із Долини. Йому б ще жити і жити. 29-літній Зорян Білінський вирушив на фронт напередодні Преображення Господнього. Після важких боїв в Іловайську того фатального дня воїн був щасливий – думав, що їде додому. Таки поїхав, але в труні. П’ятилітня донечка й досі не до кінця розуміє, чому у всіх є татко, а в неї нема. Докладніше >>

Горянин в авангарді

Завжди поспішав жити, але встиг першим полягти. В Яремче він єдиний, хто загинув у зоні АТО. Андрій Шудравий два місяці не дочекав до свого 25-ліття. За свої роки земного буття хлопчина встиг те, що чимало людей не встигають протягом багатьох десятиліть. Докладніше >>