Аби ми всі були здорові…

            Колись я попросила своїх студенток написати кілька речень на тему «Чому мені начхати на Шевченка». Хтось реально обурювався: як я можу про таке навіть думати, вони ж його люблять, хтось дивувався, а хтось написав, що Шевченко – це прекрасно, але головне не знання про нього, а те, щоб ми всі були здорові. Знаєте, я вдячна тим, хто так написав, за їхню щирість. Могли ж розписати пафосно, як вони шанують Кобзаря і т.д. Але вони підтвердили те, про що ми не любимо говорити: для більшості з нас особисте на першому місці, а все інше – як вийде. Це не є зле, не є добре. Це життя з його сумною та гіркою правдою.

            Чому я згадала про Шевченка? У контексті нашого сумнозвісного хору часто почало зринати оте поетове: «ЛюделюдеЗа шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси…» Якщо чесно, то не розумію, чого всі так накинулися на отих «верьовківців». Ну вийшли, ну заспівали. Робота у них така. Нам уже не звикати. У всіх робота. І не вони перші. Але вони – це наслідок. Хтось же це придумав, прописав, проводив репетиції і т.д. Звісно, можна кричати про те, що от могли відмовитися, звільнитися. Ви серйозно? Ви часто звільняєтеся? І чи зчинила би стільки галасу відмова кількох осіб брати участь у цьому дешевому цирку? Може, дехто і відмовився. Але ж ми про це не дізнаємося. Та й чи хочемо дізнаватися?

            Я не розумію, чому участь цього хору у шапіто так болісно сприйняли. Вони що? Формують чи визначають якийсь мистецький контекст? Ви серйозно? Не смішіть. Де хор, а де культурний контекст. Але тепер про них почули і дізналися найледачіші. Бо молодше покоління, повірте, мало що про них знає.

            До речі, вони не перші. Пам’ятаєте наш гімн, який виконували на День Незалежності? Він був ОК? ОК у химерному аранжуванні та сидячи? А перед тим пам’ятаєте «Квантовий стрибок Шевченка» Грєхова? І начебто нічого проти нього не маєш. Мистецтво різне і багатопланово-символічне. Але, чесно, не уявляю Стуса у цих всіх образах. Занадто ще болить. Занадто близько. А ще був «Парад членів» Хачанова, який зараз перебуває у Фінляндії, і скандал довкола нього з викладачем, ветераном АТО Володимиром Харченком. Ні, я нікого і нічого не порівнюю. Так собі, асоціації. Чогось подумалося просто, що за часів Вергілія ніхто би не посмів створити таку «перелицьовану» «Енеїду», як це робили згодом і не раз, і не лише Котляревський, до речі. Але робили це з відстані століть чи тисячоліть, і не свої.

            А от іще з недавнього. І теж про хор. Наш івано-франківський хор «Каменяр» виступав у «Х-факторі». Гарно виступали. Виступали перед суддями. Дурне, що частина тих суддів співпрацюють із російським шоу-бізом. Потім одна із суддинь навіть подиригувала ними. То теж дурне. Вони ж наші і так файно співали. Таке… Життя. Хтось із нас відпочиває в окупованому Криму, хтось друкується в журналах ворожої держави. Хтось з інтерівських ведучих не знає, що людей з інвалідністю не можна називати каліками (до речі, а чому про це мовчать?). До речі, можна ще запропонувати битву церковних хорів на кращу політичну сатиру на арені, ой перепрошую, на сцені «Кварталу». Нам не звикати. З нас давно вже «в’ють мотузки», то ж чого дивуватися хору Верьовки?

            Життя без етики, моралі та цінностей. Бо нащо вони? За них не купиш шаурму, не поїдеш відпочивати. Життя без внутрішніх гальм щодо того, що смішно, а що ні, щодо того, що не можна сміятися над тим, що когось страшенно болить. І йдеться не про Гонтарєву з її майном, а про те, що у нас немає жодних гарантій, що наступного разу не реготатимуть з окопів чи «двохсотих». І нікому за це нічого не буде. Бо ж нема кордонів і меж. І то все можна назвати мистецтвом, сміховою культурою, а нас тупаками, які у цьому нічого не тямлять.

            Чомусь уявила, як «верьовківців» взувають на чергових зборах чи нараді, що от погано працюють, треба бути простішими, йти в народ. Ну, і пішли.

Знаєте, я дуже тішуся, що «верьовківці» вийшли, поспівали, бо з нас треба здирати маски і тицяти носом у правду. Так, вони могли не співати, але й ми могли не слухати. Можна було встати і вийти із залу. До речі, хтось виходив? Можна було не сміятися, але зал реготався. Таких «можна» є безліч і стосовно всього. Ми можемо не працювати за копійчану зарплату, але працюємо, можемо не дозволяти себе нагинати, але дозволяємо… Можемо… І не хочемо…

            Я чекаю продовження. Я хочу, аби воно було. Ми посміялися з пожежі. Тепер давайте посміємося з Голодомору, репресій. Ще Чорнобиль є. Можна ще з онкохворих посміятися. А чого ж? Голодомор і Чорнобиль були давно. А онкохворі… Сміх же ж лікує? І хай це все буде у супроводі співочо-танцювальних колективів, історія виникнення яких сягає у радянську давнину.

            І нехай нарешті після цього наша система подвійних стандартів розлетиться під три чорти. Може, тоді зрозуміємо, що так не можна, і почнемо нормально жити?

            P.S. Ті діти, які писали, що головне здоров’я, вже давно вчителюють. Сподіваюся, що таки прочитали Шевченка і що здорові.

            Зрештою, може, і нація колись стане здоровою… Аби ми були здорові…

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!