«Ангел»

Драма / трилер

Режисер: Луїс Ортега

У ролях: Лоренцо Ферро, Чіно Дарін, Деніел Фанего, Мерседес  Моран, Сесілія Рот

Кучерявий блондин з ангельським обличчям на ім’я Карлітос має, м’яко кажучи, сумнівні вподобання: у вільний час він любить грабувати будинки і «позичати» чужі мотоцикли. Батьки давно вже безсилі перед його тягою до криміналу, і навіть виправна школа вже не може нічого вдіяти. Одного разу Карлітос знайомиться з хлопцем Рамоном, сім’я якого до злочинної діяльності набагато більш терпима і навіть схильна. Разом вони затівають серію пограбувань, за якими швидко проявляється кривавий слід.

Навіть якось дивно бачити, що в 2019 році – в час, коли романтичні образи минулого (а особливо кримінального характеру) прийнято переосмислювати і переглядати – може вийти фільм, настільки наївний та інфантильний, як іспано-аргентинський «Ангел». Все те, над чим так дотепно посміялися Тарантіно і Стоун у «Природжених вбивцях», тут виставляється без жодної іронії: і злочинці у нас часто художники, і душа у них складна, і взагалі ви краще подивіться, які ж вони прекрасні. Питання моралі абсолютно ні до чого: просто, на відміну від, наприклад, класичних вестернів, які раптово виникають у часи постіронії і ревізіонізму, така жанрова ретроспекція сама по собі не дуже цікава. Все ж тема маніяків і кримінальної психології занадто неоднозначна і складна, щоб ось так спускати її на повідку юнацького максималізму.

У «Ангелі» вся психологія замкнута у швидкоплинних кадрах з телевізора, де мудрі дядьки намагаються дати пояснення, що ж за звір цей Карлос Пуча – вбивця і злодій, який відправив на той світ одинадцятьох людей. Кадри ці, правда, швидко змінюються чимось іншим: ні героям, ні режисерові не цікаві спроби раціоналізувати природу зла. Фільму ближчі яскраві таблоїдні заголовки, ті, які швидше сфокусуються на ангельському обличчі Карлоса, ніж на його злочинах. Він і сам, немов екранізація одного з цих заголовків – не дуже детальний і не дуже розумний, зате гіперстилізований, зухвалий, гучний і романтичний. При бажанні його підхід можна вважати таким собі метакоментарем, наочним прикладом того, як прості обивателі сприймають подібні історії. Ось тільки Луїс Ортега ставиться до історії занадто серйозно: його герой може і любить посміхатись, але іронії у цій зловісній усмішці немає жодної.

Режисер, звичайно, молодець, що домігся такої приголомшливої ​​синергії між героєм і матеріалом. Зрозуміло, що інфантильність і максималістський тон – у дусі «Ніцше для найменших» – ідеально відображають те, як світ, швидше за все, сприймав сам Карлітос. Ну, або хоча б те, як він намагався свої злочини виправдати. Цікава ця комбінація, правда, тільки перші півгодини, потім провокація стає нудною – так би, напевно, виглядали «Вальсуючі», якби вони вийшли не сорок років тому, а зараз. Ортега будує надійний фундамент для дослідження героя, але – і це страшенно прикро – віддає все на відкуп драйвовим сценам вбивств, сексуальної напруги і незручному гомоеротизму.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!