Арабатська історія, або «дикий Південь»

Влітку вирушили з сім’єю в подорож на Арабатську стрілку. На дорогу закордонну поїздку грошей не мали, але думку тішило те, що відкриємо для себе частину України і кошти не будемо вивозити за кордон.

Подорож зразу розпочалася екстремально, бо водій таксі, який віз нас на залізничний вокзал, був сонний, і двічі ми заледве не потрапили в аварію. Далі – вагон-плацкарт… До нас у вагон поїзда «Івано-Франківськ-Генічеськ» із запахом туалету і металу підсідає бабуся – «божа кульбабка» з Енергодара, яка відвідувала рідну сестру в с. Яблунька Богородчанського району (Мопсік, як її охрестила моя дочка). Вона підійшла до мене, кліпнула очима і сказала: «Молодой человек, я до концевой. Освобождайте место».

Бабуся майже начисто забула рідну мову, але, незважаючи на це, цілу дорогу нам розказувала з зачудуванням про багатих та працьовитих мешканців Яблуньки і свого запорізького зятя, який лінивий і свої три тисячі гривень зарплати охоронця пропиває і прокурює. Перше зіткнення цивілізацій… Але кожних півгодини бабуся раптово виключалася і починала мирно похропувати. І так півгодини храпу, півгодини «голосу народу».

У нас були круті місця, бо спека, а наше вікно відкрите – такий собі вентилятор. Правда, вночі через нього заходило холодне повітря, а вікно не закривалося. Про решта поломок у вагоні ви здогадуєтеся – реформи Балчуна в дії…

Апофеозом сервісу стало загоряння локомотива на ділянці між Галичем і Ходоровом (а ми у вагоні зразу біля тягача). Спочатку пожежу героїчно й азартно гасили провідники вогнегасниками, а потім під’їхали пожежні машини. А на завершення – причепили до нас тягач від поїзда «Рахів-Львів», який їхав позаду, і ми рушили далі (думаю, пасажири з Рахова дуже «зраділи» такому технічному рішенню і стоїчно очікували повернення свого дизеля).

Під час цієї екстреної ситуації цікаво було спостерігати за діями пасажирів: більшість мирно дрімала (подумаєш, горить щось), частина намагалася допомагати провідникам, дехто робив новини для «Фейсбуку», і т.д.

Далі довга дорога – 26 годин, під час якої ми розуміємо потенційну могутність України. Яскравим був колорит на станціях П’ятихатки, Мелітополь і т.д., де продають все, що може купити турист. Світлою сторінкою в поїзді стала команда молодих провідників, які ще не навчилися грубити і старалися допомогти пасажирам.

Добралися до Генічеська. Далі висадка з поїзда, доганяння автобуса, який їхав у Стрілкове. Поїздка по Стрілці розвіяла перші міфи – в людей подекуди висять над дахами державні прапори, а в кого є й таблички з надписом «Слава Україні». Натомість над офіційними установами прапори порвані і брудні, що означає – не у всіх місцевих владних кабінетах сидять патріоти.

З мовним питанням взагалі не було проблем, більшість місцевих переходили на українську мову або продовжували спілкуватися російською, але ніхто на мову не кривився і не обурювався. Хіба що можна згадати курйозний випадок, коли браконьєр на Сиваші через мій блайзер з тризубом і українську мову вирішив, що я представник рибоохорони. А ще стало зрозуміло – бабусі і дідусі й досі україномовні, а їх діти вже вдають з себе «настоящих русских». Зараз важливо не втратити хоч внуків, бо інакше повернути рідну мову на південь буде дуже важко.

Поселилися ми «по блату» в колишній піонерський табір «Сонячний берег» Дніпропетровського машинобудівного заводу, за метрів 500 від першого блокпосту українських військових (фактично на межі адмінкордону Криму і Херсонської області).

Біля нашої бази було приховано військову техніку. Ми як патріоти сходили на український блокпост і намагалися нашим воякам якось виказати підтримку, хоча їм наша активність, напевно, видалася дещо надоїдливою. До речі, в 2014 р. Стрілкове уже було частково зайняте російськими десантниками, і місцеві жителі згадують, що було дуже страшно, коли з обох боків їхали танки та інша військова техніка.

Шкода, що добротний табір порожній, бо новий власник із Запоріжжя (певно, бандюжка) викупив його для власних розваг (довелося бачити лексуси з сотнями кілограмів люксусової їжі, ящиками віскі і т.д.), а не для організації відпочинку дітей чи розвитку туризму.

Сусідами в нас з однієї сторони був табір, де відпочивали єврейські діти, і там все було окей, а з другої – якісь нетрі, де практично в бараках-клітках відпочивали українці в аля совку (однак з почуттям власної гідності вони щось постійно смажили на мангалах навколо своїх хиж).

А сам відпочинок залишив гарні спогади про «дикий Південь». Ми сміялися, що живемо в санаторії з трьома басейнами, бо з другого боку від моря розкинувся прозорий, теплий і мілкезний Сиваш, через 1 км – чудодійне гліцеринове озеро, а ще через півкілометра – термальне йодо-бромне озеро. Також навколо були чудодійні грязі та солі і всілякі інші чудовинки (ми вже були і в голубих грязях, і в чорних, та й сіль прямо з землі збирали).

На ринку поблизу табору можна було придбати не дуже дорогі фрукти і дорогу, але страшенно смачну рибу пеленгас (на ринку там торгують чомусь старенькі люди, обвішані золотими речами, на таких же стареньких автомобілях).

Всі ці атракції не були обласкані сервісом, але ніде не було брудно, і, що важливо, відвідували місця відпочинку ми безоплатно. Звичайно, відчувалося, що на Стрілці час подекуди давно зупинився, а місцеві жителі не дбають ні про свій добробут, ні про зручності для відвідувачів. Однак можна тільки здогадуватися, які би захмарні ціни з’явилися в цих рекреаційних зонах, якби вони давались в оренду нашими галичанами.

Азовське море виявилося надзвичайно живим. І чайки з бакланами та мартинами-жирдосіками, і крабики, і риба… Окремо слід сказати про пеленгаса, бо ця акліматизована далекосхідна кефаль добра і для азовської ухи, і для смаження…. Його ловлять дуже ефектно на Стрілці вудочками, і що цікаво, лиманного черв’яка на наживку в лиманах треба шукати деколи довше, аніж ловити саму рибу. Однак постійні хвилювання на морі так і не дозволили нам випробувати свою метушливу вудочку і відчути себе хижаками.

Ще ми познайомилися з зябликом Валерієм, який був домашнім і великою радістю для стареньких продавців вина та чачі, а також зі свинями-в’єтнамцями, що бігали навколо розташованої неподалік бази «Правого сектора». Зате комарів, яких ми очікували в Стрілковому, не було зовсім, кажуть, що потруїли їх з літаків навесні.

У селі, на відміну від інших курортних місць, немає проблем з водою, та саме село називалося до 1945 р. Чокрак (по-татарськи «джерело»). А потім татар вивезли на баржі в море і втопили. Залишилися лише джерела, ми бачили навіть, як місцеві галантні чорні і сірі корови смакували воду з одного такого джерела.

В останній день відпочинку через наїзд бандюжки-власника в табір ми ще побули в самому Стрілковому на вул. Леніна (декомунізація, імовірно, відбулася в цій місцевості лише на папері). Так, у баби Валі в селі ми дізналися, що таке кавун-кабачок та очеретяний кіт, що їсть курей і лякає собак; як виноград можуть об’їсти оси, бо син лінується обірвати його, і те, що життя пари індокачурів триває до безкінечності, бо їх нікому зарізати.

Ми відчули весь колорит села півдня України – з захаращеними дворами, неприбраним узбережжям моря, попаленими фосами (щоб не косити), босотою-пияками на вигляд віком під 70, а насправді лише дещо за 40… Але загалом з дуже добрими людьми. Хтось би назвав це ментальними відмінностями…

Перед від’їздом на вокзалі Генічеська ми закупили 5 динь всього лише за 30 гривень (в Івано-Франківську в ті дні ціна дині сягала 20 гривень за кілограм), а в дорозі бачили інші дешеві фрукти. І подумали, як же важко їх везуть до Івано-Франківська, що вони так дорожчають.

Далі ми знову повантажилися в поїзд. Цього разу доля нам підкинула провідницю в брудно-білій форменій сорочці, яка цілу дорогу продавала вільні місця людям без квитків, переміщала їх по вагону, здала навіть купе провідників і вічно спізнювалася відкривати двері на зупинках. В Дніпрі по перону їздив тракторець із причепом, і технічний працівник з нього хвацько закидав у тамбури вагонів брудні тюки з нібито чистою білизною. От технічна новація!

Але це ще не все. У Львові (о жах!!!) до нас причепили наш обгорілий, закіптюжений локомотив. І ми знову згадали про Балчуна та всіх українських реформаторів.

Неподалік від нас у вагоні їхали двоє дівчат, які поверталися з відпочинку в родичів у Криму, і кримська бабуся, яка, попри львівське походження, торочила нам, що «ничего ж не изменилось, только паспорты». Жінка навіть не знала розміщення на карті областей України, а тому думаю, що в її особі ми патріота точно не втратили. А з дівчатами складніше. Слід російської окупації у вагоні…

Подорож закінчилася, але не вичерпалось наше зацікавлення українською природою, історією та культурою…