Бунтар, який спішив жити

Івано-франківський воїн Тарас Шевченко був із тих, які ніколи не дають задню. Коли покликали на позицію «нуль», вийшов першим. Коли командир запропонував навчити ставити «розтяжки», то з-поміж 30 вояків на позиції захотів лише він один. За жорстокою іронією долі саме на «розтяжці» увірвалося життя цього відважного солдата.

Під травневим сонцем

Його смерть не була миттєвою. Боєць ще деякий час мучився від болю. Якби «розтяжка» здетонувала, як повинна би, то від тіла нічого б не лишилося.

Важко поранений проповз із автоматом ще метрів сто, лишаючи за собою криваву стежину. Уражені сечовий міхур, печінка, нирка. Помер від втрати крові. Якби медичну допомогу надали вчасно… Але війна є війна. Точився запеклий бій – спершу давали відсіч ворогу, а вже потім зализували рани, шукали загиблих. Добу тіло пролежало під травневим сонцем. «Ось так загинула моя дитинка», – плаче мама Марія Шевченко.

Молодший сержант, механік-водій 72-ї окремої механізованої бригади Тарас Шевченко 20 травня 2015 року, виконуючи бойове завдання на передовій, в с. Гранітне Волноваського району, підірвався на ворожій міні. Похований на кладовищі в Івано-Франківську в урочищі Дем’янів Лаз.

Удома залишилися мати, двоє братів, кохана дружина і донечка з синочком.

17078565_1389480197781425_2120570724_n

Цей хлопчина особливий

Він дуже хотів жити. З самого народження. З перших секунд дитинча почало щось белькотіти і реготати. Всі лікарі в пологовому відділенні збіглися глянути на чудасію – за багато років ще не бачили такої спраглої до життя дитини. Під час хрестин священик теж дивувався незвичайному малюкові – в нього не сходила посмішка від вуха до вуха. І весь час щось собі мугикав під ніс. «Знаєте, я за свій вік дуже багатьох дітей хрестив, але цей хлопчина справді особливий», – замислено тоді мовив ксьондз.

Марія Шевченко спершу хотіла назвати синочка Андрійком або Ігорчиком, але родичі дуже наполягали, аби малий був Тарасиком. «Якби тоді дослухалася до власного серця і назвала сина по-своєму, може, б і доля його була іншою», – сумно каже жінка. Потім вона дізналася значення цього імені – «бунтар».

1 - 0001

Тарасик обожнював дивитися мультики, особливо «Ну, постривай», знав напам’ять кожну серію. Коли починала лунати музика з того мультика, він так тішився, що мало з візочка не вистрибував.

Хлоп’я дуже швидко почало ходити і говорити. Все наче спішив жити. Такого живчика удень зі свічкою було не знайти. В руках усе горіло, всі іграшки ламав. Мастак був схитрувати.

Батько привчив синів до залізної дисципліни, з самого дитинства хлопці були самостійними, могли і речі випрати, і їсти приготувати, і взагалі дати собі раду за будь-яких обставин. Потім свахи і невістки не раз дякували Марії Шевченко за таких чоловіків.

А якось Тарас захотів заробляти гроші. Пішов вантажником на ринок. Вдома говорив, що йде на річку, а сам – до праці. Сусіди кажуть батькові: «Чоловіче, ти що, синові не можеш якусь копійчину дати? Чого він мусить тягати такі міхи?» Син пояснив шокованим батькам, що хоче мати самотужки зароблені гроші. Іншим разом він знову таємно влаштувався на роботу – продавати газети на базарі. На перші гроші купив мамі шоколадного зайця, а братам – насіння.

Старший Сергій був молодшим братам за батька, оскільки тато багато часу проводив на роботі. Каже, що за Тарасом постійно золоті верби росли, завжди  у щось вляпувався: «Це була дитина-дзиґа. То пірнав у річку і голову собі розбив, то перебігав дорогу і під автобус втрапив. Але він мав унікальну здатність виходити сухим із води – в яку б халепу не встряв. І ще – він ніколи не залишав своїх у біді».

Коли мама була вагітна молодшим братиком, то Тарасик дуже чекав його. Лиш би не сестричка з’явилася на світ: «Нащо нам дівчинки з косичками? Нам треба футболіста».

Хлопець змалечку обожнював футбол. З м’ячем вчив уроки, їв, дивився телевізор. Починав з дворових команд і дійшов аж до обласного рівня. «Він міг без зупину бігати по полю 90 хвилин. І ще би бігав, якби не кінець гри», – пригадує старший брат.

1 - 0005

«Якщо не я, то хто?»

У дорослому житті Тарас ганяв у футбол лише по вихідних – це заняття не давало можливості прогодувати сім’ю. На той час хлопець уже одружився, мав двійко діточок.

Малята обожнювали тата, повсякчас змагалися за його увагу. Бувало, сяде Тарас у крісло, а Сніжаночка зразу притулиться до нього. А Сергійчик і собі ластиться до батька. Тоді сестричка легенько штурхає братика: «Мій тато!» – «І мій!» – «Ні, лиш мій!»

Дружина Ірина Парасюк зізнається, що покохала чоловіка за його надзвичайну життєрадісність, світло, яке він випромінював.

Певний час Тарас працював інструктором з лижного спорту в «Буковелі», потім почав виконувати ремонти, придбав якісне англійське обладнання. Замовлень не бракувало, адже він мав золоті руки.

Коли йому принесли повістку, чоловік якраз працював в Одесі. Мама Марія Шевченко пригадує, як визирнула у вікно, а там під будинком стоїть поштарка і заливається слізьми. «Аню, ти чому плачеш?» – «Я не смію до тебе прийти». – «Чого?» – «Одразу двом твоїм дітям прийшли повістки». – «Я брати не буду. Синів і так зараз немає у місті. Вони на заробітках»…

Коли Тарас приїхав додому і почув про повістку, то промовчав. Через кілька днів запитав: «Мамо, у нас є якась велика сумка?» – «А тобі нащо? Кудись зібрався?» – «На війну». – «Ти що з глузду з’їхав? Та в тебе ж двоє малих дітей…» – «Мамо, якщо не я, то хто тебе захистить? А якщо кацапи заповзуть аж сюди?»

Тарас з’явився у військкомат, аби дали повістку. Там подивилися його документи і сказали: «Ти добре подумав? Адже лишаєш двох дітей. Ти ще помізкуй. Якщо не передумаєш, приходи завтра». Він прийшов. 2 лютого 2015 року Тарас поїхав на полігон.

«Відтоді спокійне життя закінчилося, – бідкається Марія Шевченко. – Цілими днями тільки те й робила, що зиркала на мобільний телефон, чекала бодай короткого повідомлення. І весь час плакала. Молилася і плакала».

17078565_1389480197781425_2120570724_n

Брат за брата

Коли вояки прибули у Волноваху, то їм сказали, що можна йти на передову, а можна лишатися в захисті. Іванофранківець, не думаючи, вибрав перше: «Я їх не пропущу».

Бойовий побратим Роман Борщ каже, що Тарас належав до тієї категорії людей, які ніколи не дають задню. Йому доручили бойову машину піхоти, завжди ефективно відпрацьовував на бойових позиціях.

«Коли ми прибули на війну, то спершу нами керували патріотичні ідеї, – ділиться побратим. – А потім, коли щодня бачиш смерті друзів, витягуєш їх із кривавого побоїща, то тобою вже рухає особисте бажання помсти – брат за брата».

Із зони АТО Тарас телефонував мамі зазвичай уранці. Розказував, що у Гранітному постійно гатять «гради», хлопці мусять падати лицем у багнюку і тим дихати – бояться порухатися. Багато вояків полягло, з Гранітного нічого не лишилося. Син не раз їй казав у слухавку: «Мамо, я дурію. Поговори зі мною». Тарас розповідав, як під час бою напарник попросив принести з бліндажа два ящики патронів. Шевченко за мить повертається, а від напарника – лиш ноги, а тулуб відірвало.

Тарас часто питав її: «Мамо, по телевізору казали, що сьогодні скільки втрат у зоні АТО?» – «Двоє». – «Мамо, ти мені віриш, що ось тут поруч біля мене під брезентом 19 чоловік? І це лише в Гранітному. І «гради» не перестають лупити зверху. А ми не маємо де сховати загиблих хлопців. Навіть не буде що зібрати по мішках».

«То як же ці вояки, які повертаються з того пекла, можуть бути нормальними? Вони бачать такі жахіття щодня», – зі слізьми на очах каже Марія Шевченко.

Роман Борщ розповідає, що на війні Тарас дуже часто згадував своїх дітей. Називав їх маленькими мишенятками. Дружині по телефону хвалився, що на фронті навчився смачно готувати їжу в казані. Обіцяв, коли повернеться, то всією сім’єю підуть у гори, де почастує їх тими смаколиками.

Старшому братові Сергієві повідомили трагічну звістку працівники військкомату. Він не вірив. Зателефонував до побратима, який воював із Тарасом: «Що там із моїм малим?» Той почав плакати: «Сергію, нема вже Тараса».

22 травня сини прийшли до мами, аби розповісти страшне. Через 20 хвилин жінку доправили в реанімацію з діагнозом «інфаркт». Тепер Марія Шевченко каже, що вдячна Богові за той інфаркт, бо не пережила б похорону сина.

До Дніпра на впізнання тіла їхав Сергій. До останньої миті надіявся не побачити брата – всяке ж може бути. Перший раз глянув – тіло дуже понівечене, але це Тарас. Сергій уже відійшов, проте згадав, що не звернув уваги на татуювання, яких у брата було аж два. Змусив себе повернутися, аби ще раз глянути, і навіть тоді надіявся не знайти тих розпізнавальних знаків. Знайшов.

«Татку, я для тебе граю»

Дітям загиблого героя мама вирішила одразу сказати правду. Синочкові Сергійкові досі важко говорити про тата, він усіляко уникає розмов на цю тему. Старший брат полеглого воїна Сергій Шевченко каже, що не може без болю дивитися на племінницю Сніжану. Дівча так схоже на татка. Особливо очі – викапаний Тарас.

1 - 0004

Внуки час від часу приходять ночувати до бабусі. «Ну що, лягаєте спати з бабусею?» – «Ні, ми на татовому дивані».

Сніжана якось розповіла бабусі, що татко почав їй часто снитися. Приходить, бере за ручку, разом гуляють у парку, біля річки. «Бабусю, а можна так, щоб усе повернулося назад?» – з надією в очах питає дівчинка. «Ні, дитинко, тато вже на небі, – пояснює Марія Шевченко. – Але завжди, коли ти граєш на фортепіано, подумки кажи татові, що присвячуєш цю мелодію йому». – «А я вже так давно роблю. Кожен раз, коли вивчу нову мелодію, підіймаю оченята вгору і кажу: «Татку, я для тебе граю».

Наталя МОСТОВА