Бути людиною

Як стати людиною? Як нею бути? І як, врешті-решт, можна нею взагалі не бути? Це довга історія, як і довгий шлях роздумів про неї. Ти є людиною, коли вмієш любити, співчувати, вмієш творити добро, вмієш бла і бла-бла-бла. А хіба ти не є людиною ще тоді, коли навіть не розумієш, що таке добро, а що зло, і взагалі мало що розумієш, а лише хапаєш грудьми повітря і, напруживши всі свої м’язи, витискаєш з себе найнеприродніші звуки? Вже тоді ти рефлекторно хапаєшся маленькими скоцюрбленими пальчиками за те примхливе право називатися людиною. І в цьому праві тобі, звичайно ж, ніхто не може відмовити.

А, може, ще раніше? Хіба ти не людина, коли складаєш одне ціле зі своєю матір’ю, а вона – це вмістилище двох цілісіньких живих душ? Вже тоді тобі сняться сни і чуються звуки. І хоча тебе ніхто не бачить, ти можеш нагадати про себе добрячим ударом ноги в мамин живіт, щоб ніхто не забував, що ти є і що ти людина. А хіба може хтось заборонити тобі називатися людиною, коли ти ще маленька яйцеклітина, самотня, без жодних прав на самовираження, на любов, повагу, і взагалі, без жодних прав, бо про твоє існування ще ніхто навіть не здогадується? Але хіба це дає хоча б якісь підстави для того, щоб не вважати тебе людиною? Чи зможуть тебе так само ігнорувати через кілька десятків років, коли ти, вдягнувши якогось крислатого капелюха, скочиш на коня, з віжками в руках і комплексом надлюдини в душі, назвешся якимось, скажімо, Наполеоном і полетиш завойовувати весь світ? Тоді всі скажуть: «О! Це людина з великої букви!». І  ніхто не замислиться над тим, що насправді ти людина з маленької клітини.

Але насправді бути людиною дуже просто. Треба лише зробити скількись там трильйонів вдихів і видихів протягом свого життя. А підчас цієї процедури ревіти і ходити на горщик, обпікатися і змерзати, хотіти і відмовлятися, любити і вдавати, що любиш, спати і прокидатися, працювати й іти на пенсію.

Бути людиною – це благородна місія. І ти повинен дістатися туди, нагору. Сам не знаєш, куди саме, але впевнений, що треба нагору. І ти таки лізеш, то по службовій драбині, то по рівнях чакри, то по банківському рахунку. Але чи надривався б ти через це, якби уявив, що насправді ти – лише верескливе дряпуче кошеня, яке сонний господар викинув з ліжка десь вглиб кімнати, щоб не заважало. А воно вчепилося пазурами за фіранку і зависло, жалібно нявкаючи. І чим вище воно дреться догори, тим більше рветься фіранка і розгойдується карниз.

 Але як же бути людиною так, щоб все було точно і правильно? І ти думаєш: «Хто ж може це знати в двадцять один, сорок три, шістдесят вісім років? Зате в кінці я про це обов’язково довідаюсь». І ось ти, струшуючи з себе столітній пил, вдихаючи загазоване повітря в свої сухі зачахлі груди і розгинаючи спину, подумаєш: «А чорт його знає, що воно таке!». І накриєшся ковдрою по самісінькі вуха, щоб перестати бити бомки на нашій перенаселеній землі і прибути туди, де тобі повинні усе докладно роз’яснити, якщо там щось знають.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!