Людей, які вирішили пов’язати життя з журналістикою, сприймають по-різному, та і ставлення до нелегкої професії неоднозначне. Так, тато плекає надію, що донька впливатиме на важливі суспільні і політичні процеси, буде таким собі медіа-супергероєм у гарячих точках, можливо, одного разу навіть врятує світ. Подруги бачать у цьому популярність і можливість познайомитися із зірками, а мама просто молиться, аби все зі мною було гаразд.

Я себе журналісткою відчуваю десь так само, як і жінкою: гордою і вольовою, але ще трохи наївною і зовсім незахищеною. Бо захищати журналістів, поки вони ще живі, у нашій країні, на жаль, немодно. Тому, повторюючи, як мантру, число «171» (стаття 171. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів), залишається сподіватися на власний фарт і підтримку колег.

Саме цікавість до прав колег-журналістів і підірвала мене в понеділок зранку в Долину. Редакція місцевої газети «Свіча» судиться з головою села Оболоня. Якщо коротко, Анатолій Куленич служить за контрактом, та й трохи собі забув, що село без голови – то страшна річ. Поїхав. Куди саме – мені не розказував, взагалі говорити зі мною не схотів, хоча з вигляду наче вихований, спокійний. Громада села закликала журналістів на сесію, де всі активно обговорювали те, що, може, він і не в АТО, а може, він і не вернеться, а як вернеться, то чи буде кермувати. Люди говорять – журналісти записують – журналісти винні. Стандартна схема. Ти, як невістка: якщо щось стоїть криво, певно, то твоя вина.

Репортаж, вміщений у газеті, голову образив майже до смерті. Буквально. Хотів або з автоматом розбиратися, або собі вкоротити віку. Принаймні так сказав його представник. Він взагалі багато чого цікавого казав і робив. Чомусь згадали вони про образу не одразу, а десь за півроку. Але бути солдатом-головою точно складно, може, і забувся.

Розібратися у справі краще, ніж суддя, я не зможу, та і не гоже. Приїхала, бо тема справді цікава, та і потрібно знати, що там у колег. Вони, на мою думку, справді могли написати трохи інакше, але обирати, як саме подати думку, нам можна.

Факти є факти. Голови нема, де поїхав, не сказав, тепер вирішив, що це ображає його честь, гідність та ділову репутацію. До речі, честь і гідність сільського голови коштує не лише спростування і вибачень через суд, а ще й 150 000 гривень, тому якщо можете випадково образити людину – дивіться, чи маєте зайві гроші і нерви.

Суд в понеділок – взагалі початок тижня такий собі, а якщо не випити ранкової кави, то від зайвих звуків тебе, в принципі, сіпає. Чомусь сонною і тихою у залі була лише я. На суд у справі сільського голови прийшов його крикливий представник і не менш галасливі учасники АТО. Сварка між представниками сторін почалася ще під час розгляду справи і, поки слухання переносили на інший день, повільно і впевнено ширилася залом. До кінця кричали майже всі: суддя, аби її почули, атовці, які ображали адвоката, адвокат, яка доказувала юристу, що справи вирішувати треба не криком, а в суді. Але той так захопився, що і вона мусила говорити голосніше, бо ж не почує!

Хмара особистих і не дуже образ повільно перенеслася в коридор і там осіла. Сторони справи, до речі, не сварилися. Просто чоловікові у формі жінкам грубити не можна, а на одних військових завжди знайдуться інші. В епіцентрі сварки, яка не розумію, звідки взялася (нагадую, кави я так і не випила), кричав представник позивача Андрій Малетин, керівник Станіславської правозахисної групи та Івано-Франківського ЦПІКу. Вже потім я розпитала, що то за один: адвокатом він не став, але юридичну освіту отримав і справедливості у світі прагне багато, гучно й специфічно.

Поки у коридорі наростала напруга, мій телефон той пан сприйняв як червону ганчірку і з криками «Хто ви така? Чого ви знімаєте? Хто вам право дав?!» полетів його забирати. На мій захист стала не менш тендітна за мене дівчина, адвокат, і поки представник позивача викручував мені руки і відбирав телефон, намагалась його втихомирити.

Відвоювавши телефон, я вирішила, що якщо ми кілька хвилин так міцно трималися за руки, то пасувало б хоч познайомитися. Моїх пояснень мужчина не чув, зате я натомість почула багато. Що я замовна, що підтримую не ту сторону, що сільський голова мало віку собі не вкоротив, а журналісти-сепаратисти займаються підривною діяльністю в тилу і треба їх на схід відправити.

Хто у цій ситуації правий – вирішиться в суді, факти і документи скажуть самі за себе. За телефон і покручені руки я його особисто не вибачила, так йому і сказала. Те саме сказала і в поліції, куди прийшла написати заяву про перешкоджання моїй діяльності як журналіста і зіпсований настрій як жінки. У поліції Андрія Малетина, до речі, знають, як було зрозуміло з колективного: «Ооо, ясно!».

Зараз почнеться досудове розслідування. Докази на відео, на щастя, я маю, телефон і руки цілі. Не розумію лише, чому нам, журналістам, постійно тикають, що ми замовні, чому люди завжди кричать багато і нічого по суті і чому на мене кидається юрист у понеділок зранку, коли я сонна і зла.

Не розумію також, від кого очікувати захисту в таких випадках і що вбереже представника преси від конфліктних людей. Якщо закон на нашому боці, то, певно, справді потрібно повторювати собі й іншим статтю 171 і не боятися виховувати в інших повагу до своєї роботи – публікаціями, позовами і розголосом.