У багатьох безпритульних тварин скалічене не лише життя, але й тіло. У кожного своя біда: відрізали хвоста, тицьнули у мордочку підпалену петарду, переїхали велосипедом, підстрелили, викололи очі… Таких не кидаються забирати з притулку, і часто вони потрапляють до категорії «висяків» – тих, що, певне, вже ніколи не знайдуть собі господаря. Але вони таки знаходять. І ці тварини вчаться знову довіряти людям. 

Сварливий Бурштин

Цього бідолаху волонтери «Дому Сірка» знайшли взимку на залізничному вокзалі в Бурштині. Собача валялося у всіх під ногами, але кожен проходив повз. А травми у нього були жахливі: вщент понівечена передня лапка, кістки повилазили назовні, порвані м’язи просто звисали, але найгірше – розірвана мордочка, там було місиво з м’яса та кісток. Ймовірно, собаці просто засунули до рота підпалену петарду. Все тіло вже гнило. Була загроза сепсису, підозра на парвовірус, температура тіла – 40, велика втрата крові…

Нічого доброго не чекали, але рятували. Песеня пережило кілька операцій, в тому числі і пластичну. Частину верхньої щелепи довелося відтяти, аби вичистити гній. Так верхня частина мордочки стала коротшою від нижньої аж на три сантиметри. Передньої лапки теж більше не було.

Собаченя назвали Бурштином. Вижило, оклигало. І навіть виявилося щасливчиком: всього за кілька місяців його захотіли прихистити. Львів’янка Марія Войтановська каже, що просто не могла не взяти цього хвостика: «Я мусила рятувати тварину, ну бо хто візьме такого пса?».

У неї вдома вже жили троє собак, їх вона теж забрала з вулиці. До речі, один із них – Лу з виколотими очима. Жінка якось знайшла його у місті, звернула увагу, бо дуже красивий, схожий на вовка, вирішила відвести до комунального притулку, і поки вела – передумала. Додому повернулася з новим чотирилапим другом.

З Бурштином клопоту немає. Оскільки песик без лапки, то швидко втомлюється і, відповідно, менш жвавий, на відміну від здорової рудої Перлинки, яка не гребує скакати через паркан до сусідів. Сліпенький Лу теж спокійний, нічого не нищить у домі, майже не бавиться, бо не бачить світу.

«Бурштин дуже подружився з Перлинкою, ходить за нею хвостиком, – усміхається Марія. – А як любить сваритися! Особливо, коли треба вступитися за Перлинку». 

Марія каже, що скоро видалиться з усіх онлайн-груп, де публікують дописи про допомогу тваринам. Бо ж точно знову серце защемить, і вона вкотре візьметься рятувати якогось знедоленого хвостика. А вже немає змоги – місця бракує в хаті, та й фінансово складно, адже на корм щомісяця жінка витрачає більше тисячі гривень.

«Мені так шкода скалічених тварин, – говорить вона. – Здорових і так заберуть. А комусь же треба і особливих брати». 

Безхвоста Бімба

Наталю Канюк з Рівного ще з дитинства називали котячою мамою. Вона опікувалася чи не всіма знедоленими котиками, які траплялися на очі. Ось тільки її мама не дозволяла мати вдома тваринок, казала, коли донька підросте, тоді нехай собі і заводить. Наталя виросла і таки здійснила дитячу мрію – створила міні-притулок домашнього типу «Затишна домівка».

Нині у жінки величезна сім’я: чоловік, четверо діток і кілька десятків тварин: вісім собак, решта – котики. Усіх чотирилапих вона врятувала від безпритульного життя, до того ж більшість із них мають якісь каліцтва. Таких тваринок Наталя називає особливими – не інакше.

Нащо їй було такого клопоту? Бо чотирилапі приносять у дім багато тепла і любові, особливо ті, на яких усі давно махнули рукою.

Першою особливою стала кішечка Бімба з Івано-Франківська. Нелюди поглумилися над бідолашною – відтяли частину хвоста і задню лапку. Коли Наталя побачила її фото в соцмережі, одразу відчула, що це її кішечка. Спершу Бімба була дуже злякана, постійно кусалася і нікому не довіряла. Тепер ця пухнаста красуня грайлива і стрибає, як зайчик.

А песика Роккі ще малесеньким принесли до франківських волонтерів «Дому Сірка», у цуценяти не було очей – таким народився. Цей хвостик так само з першого погляду полюбився Наталі. Роккі виявився дуже лагідним псом-самітником, йому добре осторонь від решти тварин. І ще він має неврологічну особливість – зненацька починає крутитися навколо себе, мов дзиґа, і так з пів години.

Зараз Роккі живе у великому вольєрі з Річі, який теж народився без очних яблук. До речі, собака хоч і незрячий, однак легко перестрибує двометровий вольєр. А Ладу, яка не має лапки, взагалі неможливо наздогнати.

Сім’я Канюків мешкає у великому будинку з просторим подвір’ям, тож тут нікому не тісно. Кожна їхня тварина має власний паспорт. Багато чотирилапих – на перетримці, їх приносять волонтери. Хтось із тваринок мешкає у будинку, інші – надворі чи у вольєрах. Є вдосталь окремих лоточків, тарілочок. У спеціальній кімнаті утримують хворих тваринок. Якщо сімейство хоче кудись поїхати, на господарстві залишають волонтерів.

«Це титанічна праця, – каже Наталя. – Зранку, аби всіх погодувати, за всіма прибрати, у мене йде чотири години. Кожна тваринка потребує догляду: вакцинація, стерилізація, купання, обробка, комусь зробити укол чи закрапати оченята. На всіх котиків-песиків щодня варю кашу з м’ясом, літрів 10, і ще тричі на день вони їдять сухий корм. А двічі на тиждень у раціон додаю кисломолочний сир. Попри це, котики полюбляють поцупити у моїх малюків щось смачненьке, наприклад, шматочок ковбаски, або буває, дитина відвернеться, а хвостаті вже вихлебтали її молочну кашу».

Іноді тварин привозять навіть уночі, наприклад, кошенят – бо мама-кицька померла під час пологів або відмовилася годувати. А їх же треба що дві години годувати з пляшечки, масажувати животики.

Тепер притулку фінансово допомагають благодійники, адже про сімейство Канюків уже багато хто знає. Часто люди привозять діток – побавитися з тваринками. Тоді на подвір’ї стільки щастя і сміху!

Щаслива Діна

Дворнягу Діну знайшли біля лікарні в селі Лисець кілька років тому. Собака лише повзала, задні лапи у неї були повністю стесані і нагноєні, паралізовані, пошкоджений спинний мозок, на щастя, функція сечовипускання не порушена… Від тіла йшов сильний сморід.

Очевидно, тварину збила машина. У таких випадках важлива швидка реакція. Протягом трьох діб треба зробити операцію – тоді є шанс поставити тварину на ноги. Діна свій шанс втратила.

Керівник БО «Дім Сірка» Наталя Когут забрала Діну на перетримку до себе додому – більше не було куди її подіти. Хоча дівчина й знала, що ця тварина належить до собак-висяків – тих, яких ніхто не схоче забрати, а приспати теж рука не підіймається.

Вдома Діна була одягнута в підгузок, адже могла пересуватися лише поповзом, а це травмувало статеві органи. Вона не одразу адаптувалася, навіть спробувала утекти крізь дірку в паркані. Наталя виходжувала Діну, як дитя. Щодня по кілька разів промивала рани і робила перев’язки. І так десь три місяці. Шкіра очистилася, порожевіла, сморід зник, рани затягнулися.

Невдовзі знайшлася і Дарія Єременко – дівчина з Чернігівщини, яка живе в Берліні, працює там адвокатом. «Хотілося взяти собачку з України, – пояснює вона. – Аби наші хвостики теж знайшли дім».

До цього рішення дівчина підійшла з гіпервідповідальністю. Спершу Дарія запитала у свого шефа, чи можна брати собаку на роботу – аби пес удома не божеволів від самотності. Окрім цього, дівчина знайшла і переїхала на іншу орендовану квартиру, де власник помешкання був не проти проживання тварини.

Дарія придбала в Німеччині ортопедичний візочок, який був сконструйований спеціально для Діни. Потрапивши на чужину, собака перші дні взагалі нікому не довіряв. На забавки не реагував. Сумував за Наталкою, кілька днів сидів у коридорі біля вхідних дверей. А потім і Дарія заслужила довіру.

Діну люблять, пестять і бавлять. За неї навіть платять податок. У Берліні за утримання собаки треба платити 120 євро на рік. Діна має медичне страхування, і її регулярно водять на медогляд, завдяки чому вдалося виявити пісок у нирках і почати лікування. Діну навіть беруть із собою на роботу в адвокатську контору. 

«Клопотів з моєю Діною зовсім не так багато, як може здатися, – розповідає Дарія. – Просто перед вигулом їй треба надягнути візочок і там, де є сходи, знести на руках. А в усьому решта це безпроблемний собака, котрий любить, аби його гладили, чухали за вушками».

 Старенький Боня

Того дня франківка Марія Твердохліб помітила за вікном у дворі пекінеса, який дуже дивно чалапав – чи боявся чогось, чи був хворий… Хутко зійшла вниз, до собаки – а він сліпий, на обох оченятах більмо. Видно було, що собачка вже старенький, шерсть в ковтунах і з блохами, зачуханий. Взяла під паху і понесла додому.

Жінка подумала, що песик загубився, що, певно, за ним хтось плаче. Розклеїла оголошення по мікрорайону, в людей питала. Аж якось на ринку продавчиня розповіла, що добре знає жінку, яка раніше ходила з цим пекінесом. Вже через кілька днів Марія приїхала з песиком до його колишньої господині. У хаті вже бігав новий пекінес, а старенький Боня (так Марія його назвала) навіть хвостиком не вильнув, коли почув голос тієї жінки. Вона ж пояснювала, начебто прив’язала собаку до куща, а сама пішла в магазин, а коли вернулася – його вже не було.

Марія залишила Боню, але так і не змогла заспокоїтися. Пів ночі проплакала за собакою, а вранці вернулася по нього. Тварину віддали, навіть не сперечаючись. Виявляється, Боня всю ніч просидів під столом, нічогісінько не їв і не пив, і навіть плакав. Коли почув голос Марії, стрімголов шмигнув їй на руки, скавчав, пищав. Так вони полюбили одне одного.

Жінка опікала Боню, ніби своє дитя. Навіть на операцію возила – намагалася відновити зір. Крім того, в пекінеса була потрощена грудна клітка, зламане ребро. Тобто його били. Також попередня власниця казала, що надворі йому хтось приснув у очі газовим балончиком.

У новій оселі Боня мав своє м’яке крісло, їздив у машині тільки на передньому сидінні. Його годували тільки з рук і винятково м’ясом, пекінеса любили навіть домашні коти, а їх у Марії аж четверо.

«Я дуже часто пишу коментарі в соцмережі, аби люди не боялися брати незрячих собак, – каже Марія. – Вони чудові. Такі спокійні, чемні, ніяких клопотів, а як уміють любити!»

Боня прожив ще чотири роки, а потім у легенях почала набиратися вода. Серце зупинилося просто під час огляду у клініці. Жінка каже, що більше не буде брати собі собаку – важко пережила смерть свого улюбленця. Досі сумує.

Ті, що досі чекають

У притулку «Дому Сірка» багато тварин із каліцтвами все ще чекають своїх людей. Саме своїх, бо не кожен готовий до такої відповідальності.

Для сліпого чорного песика Чарлі кожен день у притулку – це стрес: постійно гавкають пси, багато гучних звуків. Він просто не може побачити, що ніякої загрози немає. Чарлі – дуже ніжний і довірливий, любить, коли його чухають за вушком. Шансів знайти господаря для нього дуже мало, адже цьому собаці вже 10 років. Все ж волонтери не втрачають надію – і не таких люди забирали.

Іншого незрячого собаку так і назвали Сліпа. Її знайшли в лісі, бідолашна ледве брела з цуценятами, до рук не йшла. У клініці пса стерилізували, привели до ладу. Ця собака й досі трохи дикувата, далеко не кожному дає погладити себе, вона лише вчиться знову довіряти людям.

Кіт Рижик-Дракон не бачить на одне око, ніколи не знав ласки, досі пригинає вушка, коли бачить руку. А як він дивився, коли інші котики бавилися іграшками – він ніколи не знав, як це. З часом теж почав невміло пробувати бавитись. Але робить це лише, коли ніхто не бачить – він ще трохи соромиться. 

Рудого котика Барсіка віддав господар. Тварина потрапила в щелепи собак. Як наслідок – численні травми хребта. У районній ветклініці Барсіка зашили, але почалося нагноєння. Чутливість лапок є, однак потрібно ще багато догляду і праці, аби котик знову почав ходити. Хоча ще й не таких вдавалося виходити. Але тим треба весь час займатися, а господарям така тварина більше не потрібна.

Собаку Кетрін ще вісім років тому привезли з Калуша – майже повністю лису, худющу, з сильно травмованою лапкою. Її пролікували, відновили. У лапці так і не з’явилася чутливість, але вирішили не ампутувати. Передня лапка залишилася кривенькою. Тому її досі ніхто не забрав із притулку. Хоча Кетрін – життєрадісний пес з мудрими очима, який любить ластитись. Дуже чемний і навіть позує для фотографії. Часом здається, що Кетрін розуміє людську мову.

Взагалі дворняг не дуже хочуть брати, а тим паче, з дефектами. Люди більше питають за здоровими породистими метисами. Хоча по-різному буває. Декотрі приходять і просто з порога заявляють: «Дайте мені пса, якого ніхто ніколи не візьме! Я хочу йому дати нормально пожити».

Наталя МОСТОВА