Дерево з ідеальним характером: Як воїн АТО на цивілці почав усе з нуля

  • Столяр. Воїн. Творець. Такий шлях здолав прикарпатський боєць АТО Віктор Гушулей із позивним Борода. Він переконаний – немає гори, яку неможливо підкорити.

    А чого ховатися?

    Багато років до війни Віктор займався столярною справою. Ще з дитинства любив майструвати з дерева, вигадувати щось не таке, як у всіх. Каже, що у цьому занятті для нього немає нічого нереального.

    У 2015 році прийшла повістка. Віктор став бійцем 53-ї бригади зенітно-ракетного батальйону. На той момент чоловік дуже добре заробляв і взагалі мав можливість виїхати за кордон. Однак вирішив інакше. «А чого ховатися? – всміхається він. – Хто, як не я?». Хоча зізнається, що й досі не розуміє цієї війни. Воював на першій і другій лініях оборони. Загалом, пробув рік у зоні АТО.

    Перші два місяці після повернення додому шалено хотілося назад: «Приїжджаєш на цивілку, розумієш, що та клята війна тут сто років нікому не потрібна. А ти, наче дурень, відсиджувався в окопах, у болоті… Спав з автоматом… Якщо це взагалі можна назвати «спав». Було дуже образливо. Коли вийшов у Києві на вокзалі, не розумів, де я є – таке враження, наче потрапив на іншу планету: дівчата ходять у спідничках, кожен кудись поспішає… І дивляться на тебе, мов на ідіота – у формі, замурзаний, неголений, виснажений… Добре, що поруч був командир. Я зміг піти до нього додому і прийняти ванну. Лежав у тій ванні десь чотири години. А потім шалено захотілося нормальної їжі. Пішли у ресторан. Я замовив мало не половину меню. Все з’їв».

    На Прикарпатті, коли Віктор трохи нездужав і прийшов до лікарні, з ним почали носитися, як з писаним яйцем – обстежили за повною програмою, ніби машину загнали на техогляд. «Та заспокойтеся, зі мною все гаразд», – казав боєць. Де там!

    Спершу бувало, що трохи забувався алкоголем. Було дуже тяжко від того, що люди навколо не розуміють його стану. Дуже напружував шум, постійно хотілося спокою. Заснути вдавалося лише під ранок – десь о п’ятій-шостій. А о восьмій вже треба вставати. «Але вночі робив вигляд, що сплю – аби дружина не переживала», – зізнається воїн.

    Все з нуля

    Майже одразу після демобілізації Віктор вирішив переїхати з Коломиї до Івано-Франківська, захотілося усе кардинально змінити. Спершу було важко. У місті нікого не знав. Все з нуля.

    Найперше Віктор пішов на біржу. Однак там виявилося, що аби отримати грант на власну справу, треба щонайменше два роки не бути підприємцем. Вояка не підпадав під цю категорію, оскільки офіційно ще числився бізнесменом. Брав ту незначну грошову допомогу, аби адаптуватися принаймні на початках до життя на цивілці.

    Чекати на подачку від держави не хотів. Цілими днями моніторив інтернет, вивчав, на що є попит у меблевій сфері, зрештою, в яку нішу можна просунутись. Найманим працівником не планував влаштовуватися, бо звик сам собі бути господарем, надто сильно цінує особисту свободу і готовий брати за це відповідальність.

    «Меблі з ідеальним характером» – такий слоган нинішньої фірми Віктора, де він є співвласником. «Я роблю технічно грамотні меблі, простір у помешканні використовується максимально ефективно, – продовжує він. – Фірм, які виробляють меблі, є багато. Але тих, які пропонують дійсно продумані меблі, в Західній Україні можна перелічити на пальцях однієї руки. Не вважаю себе дизайнером, хоча знайомі саме так відгукуються про мене».

    Віктор каже, що на українському ринку дуже малий вибір добротної фурнітури, самий примітив. Доводиться замовляти її за кордоном через інтернет-магазини. А коли все дістане, бере болгарку і самотужки виготовляє оригінальні деталі.

    Боєць каже, що меблева справа – це незвичайна робота. «Аби цим займатися, треба бути або звихненим на голову, або ж таким навіженим фанатиком, як я, – усміхається Віктор. – Робочий день може початися о дев’ятій ранку, а завершитися в той самий час, але наступного дня. Бо треба здати об’єкт, і край. Меблевику завжди бракує одного дня, щоб доробити все до кінця».

    Колись бувало таке, що Віктор від втоми кидав рулетку, мовляв, досить з нього цих меблів. Але щоразу повертався, бо то не просто його ремесло, аби мати за що жити. То його любов, натхнення, творчість… Зрештою, реабілітація після війни.

    Трудотерапія дуже помічна

    Альпінізм – ще одне давнє захоплення прикарпатця. Свого часу він побував і в Криму, і в країнах Західної та Південної Європи. Каже, що немає гори, яку неможливо підкорити.

    Бійцям, які на цивілці депресують, Віктор радить якомога більше працювати – тоді нема коли думати про війну. Спершу найкраще навантажити себе просто фізичною працею. Трудотерапія дуже помічна. «А ще в цій стресовій поствоєнній агонії не забудьте приділяти увагу сім’ї, – додає Віктор. –  Повірте, це надзвичайно важливо. Якби не моя дружина, я би точно повернувся служити за контрактом. На цивілці багато хто опускає руки, бо на «передку» реально легше жити. Там люди простіші й відкритіші. Зразу видно, хто є хто. Сюди повертаєшся – повсюди базар. Кожен торгує своєю правдою. Страшно. Дуже страшно».

    Вояка пригадує, що на війні багато хлопців мріяли після демобілізації відкрити власну справу, мали справді цікаві ідеї. Але більшість тих мрій та ідей помирають уже після першого тижня перебування на цивілці. Віктор радить не замикатися в собі, шукати побратимів, які можуть мотивувати і поділитися власним досвідом розвитку у різних керунках.

    Тепер у бійця є друзі по всій Україні. Точніше, не друзі, а воєнні побратими. Це зовсім інша категорія людей – вони безцінні.

    «Я одразу бачу атовця, – каже Віктор. – Його видно ще здаля. По очах. Його очі бігають по боках – снайперів шукають. За звичкою. І в мене теж таке й досі. Особливо страшно йти повз новобудови».

    Наталя МОСТОВА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!