Дівчатка-кульбабки за 60: Жениха викликали?

  • Івано-франківський театр не дрімає! Не встигли дорослі театрали насмакуватися грудневим «Гамлетом…», як от – перша прем’єра в новому році. І якщо ексцентричний «Гамлет» не зовсім вписується у те, що традиційна галицька публіка вважає виставою для душі, то лірична комедія «За дверима бажань», презентована 30 січня, саме воно – аби душа і посумувала, і погиготіла, і задумалася. А потім ще й поаплодувала стоячи, звісно, якщо вона (душа), не втече у п’яти від прірви розпачу, тонко замаскованої у виставі іронією й гумором.

     

    Жили-були собі… бабуня і бабуня. І не мали вони нікого. Так найлаконічніше можна передати зміст п’єси «Божі кульбабки» А.Іванова. Сучасний російський драматург писав для дітей, поки не створив комедію про літніх «кульбабок». Після постановки у театрі Льва Дурова у 2010 р. драматург прокинувся відомим, а його твір помандрував театрами з країни в країну.

    В Україні п’єсу А.Іванова у листопаді 2015 поставив Харківський театр ім.Т.Шевченка, на сцені якого вистава під назвою «Жениха викликали?» пройшла на ура.

    12660452_907867789326497_696589538_n

    Від «Стриптизу…» до божих бабусенцій

    У репертуарі франківського театру багато люксусових комедій, але режисеру Андрію Кирильчуку хотілося саме душевної, аби вона, крім настрою, дарувала більше добра. І він зробив інсценівку за Івановим «За дверима бажань» – для інтелігентного глядача будь-якого віку. Проте, як не крути, а вистава таки ближча старшому поколінню.

    У режисерському доробку Андрія Кирильчука – «Стриптиз у відкритому морі» за Мрожеком та «Кастинг, або Хто хотів люстрації?» за мотивами Пєлєвіна, Жванецького та ін. Але цього разу режисер зосередився на гостроті конфлікту і на простоті й легкості ліричної постановки. І обов’язково – оптимістичний фінал. Саме такий напівхепі-енд, на його думку, зараз на часі. У текст оригіналу Кирильчук теж практично не втручався, можливо, це ще один секрет того, що вистава напрочуд органічна й дві години сценічної дії глядач співпереживає і проживає на одному подиху.

     

    Шерше ля бабуля

    Камерна сцена для комедії – незвична для нашого театру, але саме така форма подачі вистави «За дверима бажань» з її домашньою атмосферою та співучастю глядачів і акторів, напевно, найорганічніша: весь кін – це і головна сцена, і авансцена водночас. Глядачі сиділи не в залі, а таки в кімнаті двох літніх сестер-інтелігенток, обставленій у старосвітському стилі.

    Декорації у цій виставі промовляють по-своєму. У п’єсі А.Іванова всі стіни завішені знимками героїні у різних театральних іпостасях. Але Андрій Кирильчук залишає простір відкритим: над сценою – порожні рамки, в яких лише вгадуються зображення, уява глядача їх домальовує.

    Предмети інтер’єру добряче пошарпані часом: усе перехняблене, ветхе, як і життя бабунь. Похнюплені крісла, етажерка, бюрко, шпалери, як і їхні власниці, витіснені часом, вони поза ним, на що вказує (знову ж, умовно – бо без стрілок) недоладний дзиґарок на стіні зі зміщеними цифрами. Варто віддати належне декоратору, який цікаво продовжив предметний реквізит малюнками на стінах, акцентуючи на ущербності цих речей, їхній неповнофункціональності і недозакінченості – все працює на розкриття характерів головних героїнь.

    Але не все так трагічно. Бабульки – ще ті штучки і виявляються не безневинними пенсіонерками, а самоіронічними авантюрницями. Режисер ставить їх у центрі дії і поступово розкриває характери у процесі гендерних колізій та корисливих амурних катавасій.

    Їхнє життя пов’язане з театром: старша ­- Анастасія Петренко (Жанна Добряк-Готв’янська) – колишня прима, заслужена акторка; молодша – Мальвіна Петренко (Тереза Перета) – працювала у костюмерному цеху театру. Антагонізм їхніх натур викликає сміх уже в перші хвилини дії.

    Анастасія живе світом театру, Мальвіна – реальністю. Анастасія розмовляє з портретом Ларіка (Іларіона Дальського), якого давно десь трафив шляк і якого вона давно символічно поховала. Мальвіна ж любить потеревенити з… водопровідним краном, якому погрожує кілером. Анастасія надає перевагу шампанському в товаристві вишуканого театрала, Мальвіна ж присьорбує горілку з сантехніком. Вони таки різні в своїх характерах, але такі однакові в своїй самотності. Оця прірва нездійсненних бажань їх об’єднує, як сіамських близнючок.

    Навалу женихів із серйозними, проте нечесними намірами (усі зі шлюбного агентства «Паріс та Єлена») спровокувала Анастасія, піддавшись черговій захцянці – видати заміж молодшу сестру. І вони починають по-штубацькому підбивати клинці до сестер, пантруючи кожен свій намір. Перший жених, що прийшов на здибанку, – парадовий Павло Колупай (Володимир Пантелюк), одружений «холостяк» з двома дітьми та трьома онуками, які всім табором живуть у «хрущовці». Ціль – вирішити квартирне питання. Другий кавалер – екземпляр у міру корисливий, але щирий, Шелест Томбовський (Віктор Вітушинський), постійно кремпується, умовно засуджений, проживає в гуртожитку. Ціль – разове харчування. Третій сватач (мимоволі) – сантехнік Борис Кровель (Олександр Шиманський). Ціль – відсутня. Викликаний для ремонту крана, він мимохіть втягується у цей рейвах.

    Зав’язка дії не нова й обумовлена ситуацією «квіпрокво», коли персонажі приймають одну людину за іншу, з чого й починається вся катавасія. Сестри плутають сантехніка з кавалером і моцними штурханцями ледь не відправляють його на той світ. А відтак «женихи пішли косяками», що, очевидно, й зробило один день (а може, й усе подальше життя?) «кульбабок».

    Єдиний із персонажів, чий характер не просто паралельно з розвитком дії розкривається з несподіваного ракурсу, а й переломлюється, еволюціонує, – Шелест. Кульмінацією зламу (кататрсису?) є його алярмове повернення після того, як він, як сам каже, «пішов, як побитий олень. Роги в землю опустив… А олені так не ходять».

    Дія в певний момент нагадує ідилію: Борис і Мальвіна знайшли спільну мову, ремонтуючи водопровідний край та цмулячи горілку; Анастасія і Шелест по вуха занурилися в ілюзію театру. Саме оцей дух, прийом театру в театрі, гри у грі розкриває кожного з героїв і дає змогу перевтілитися в його головну незіграну роль, ввійти у двері своїх сокровенних бажань.

    Але нагло вривається гламурно-амурний Гріша Хохуля (Юрій Вихованець) – агентська сваха, якому в голові лише шахер-махер. І з його приходом підвищується градус дії, сягаючи кульмінації: він зриває маски ілюзії. Сестри ніякі не щасливі наречені, а нікому не потрібні невдахи. І на них є «запит» лиш як на власниць житлової площі. Усе.

    Цей надрив режисер продовжує драматичним монологом Жанни Добряк-Готв’янської, який начебто і не мав би пасувати до комедійної дії, однак органічно в неї вписується, торкаючи кожного своєю притчевістю. Це легенда про сліпого птаха з одним крилом, який прозріває раз на сто років, аби віднайти свою половинку і таки полетіти. Героям вистави доля таку оказію подарувала, а режисер зробив усе (як диригент їхньої долі), аби цей день був не останнім.

    На початку, в експозиції, глядач обсервує сестер у кімнаті за столом, такий же «кадр» і в останньому акті, коли всі женихи розбрелися. Режисер вдається до прийому обрамлення, акцентуючи на самотності й зайвості двох літніх мамзелей. А ще й інтригуючи і граючи на нервах публіки: невже все, феніта ля комедія? Отака приреченість? Якби на цьому вистава закінчилася, половина глядачів пішла б себе стріляти, а інша б побігла обнімати й втішати сестер на сцені.

    Але тут А.Кирильчук робить дуже оригінальну розв’язку, яка просто перехоплює подих (даруйте за пафос, але таки перехоплює!): сестри відчиняють вікно в глибині сцени, і в його проймі видніється вона – театральна зала! Не декорація, а справжня червоногаряча зала нашого театру. Це єдиний момент, де постановники використовують відеовізуалізацію: з вікна залітають сотні білих птахів. Відтак на сцену повертаються всі четверо чоловіків з речами, сповнюючи кімнату живим гамором.

    12665644_907867765993166_1351664585_n

    Сімдесятирічні Ромео і Джульєтта

    Однією з найколоритніших дій у виставі є постановка Анастасії та Шелеста «Ромео і Джульєтти». Вдаючись до прийому театру в театрі, режисер акцентує на гротескній невідповідності усього: віку юних 70-річних, убері (недоладні надуті рукави Джульєтти, штора-сукенка, вуаль-тюль та дамська шляпка і розшита накидка юного Монтеккі).

    Анастасія незграбно видирається і злазить зі зробленого нашвидкуруч «балкона», наказує Ромео «метушитися» – і він «метушиться», як може: по всій сцені, доки не падає зморений на стілець. Режисер, попри комічність ситуації, таки ставив на глибину: Анастасія у француватому (даруйте) образі Джульєтти деклямує Шекспіра дуже проникливо і щиро. Гротеск на Шекспіра і на почуття героїв не поширюється. Оця щирість не просто підкуповує глядача, а й викликає вдячність.

    Взагалі вистава про витіснену людину, яка не має нікого, але найстрашніше – не має емоцій. У всіх героїв дохтор час може продіагностувати дефіцит емоцій. Емоційність є, а емоцій немає. Тому їх і викликають штучно – розмовами про кран чи сіль. Це соломинка для того, хто тоне.

    Костюми персонажів теж працюють на образи. Шелест – у завеликій маринарці, закоротких споднях, кумедних мештах – така уберя чужа йому, як і чужим йому є його власне «казенне життя». Яскраве вбрання і туфлі на обцасах Анастасії («Сара Бернар би здохла від заздрості») протиставлені білим тапочкам та хатньому одягу Мальвіни. Гріша – в дорогому костюмі й стильних черевиках, які так не пасують до старосвітської атмосфери «кульбабок», як і він сам.

     12647710_907867779326498_826927327_n

    Дефіляда корифеїв

    Безумовний успіх виставі гварантує й золотий склад – народних та заслужених улюблених акторів, які не грають, а живуть свої ролі. Вони надтонко відчувають непевну межу між сміхом і сумом у виставі, яку затирають сценарною іронією.

    Жанна Добряк-Готв’янська перфектно навмисне по-трагічному переграє, там де це зумовлено дією. В окремі моменти її гра дуже нагадує стиль Людмили Гурченко – та ж інтонація, надривність сміху, манірні жести…

    Тереза Перета, у репертуарі якої – понад півтори сотні ролей, на сцені просто проживає життя Мальвіни. Здається, що акторка в себе вдома, а глядач просто підглядає. Це особливе вміння стерти межу між сценою і глядачем робить виставу ще ближчою.

    Особливо проникливою є й гра «женихів» – О.Шиманського, В.Вітушинського та В.Пантелюка, хвалити яких просто недоречно, бо майстерність і народне звання корифеїв відповідають таланту й досвіду найвищої проби. Варто відзначити й гру наймолодшого актора театру Ю.Вихованця.

    Вдячна публіка жваво реагувала на інтелігентні, витончені і водночас дуже дотепні жарти і довго не відпускала корифеїв зі сцени аплодисментами.

    У пошуку світлої іронічної елегії Андрій Кирильчук не прагнув дивувати оригінальними режисерськими рішеннями та знахідками. Але неабияк здивував і зворушив глибиною й комічним трагізмом доль героїв.

     

    Іларіон ДАЛЬСЬКИЙ

     

    Мишь тиятральна

    Я, проста мишь тиятральна, обитаю в франківському театрі, я ту їм, спйу і всьо решта. І от уважив нарешті мене Держипільський: віпустив на сцену! У казці «Всі миші люблять сир». Та, всі миші сир люблять, але от тиятральні його не виділи віддавна – все, чим можут сі поживити, – кусники декорацій. Але то таке, то моє, соціально наболіле, мишаче.

    Я на цій прим’єрі фист насладилася зрілищем, грали корифеї. Я й сама опиниласі за дверима своїх, мишиних, бажань – хрумкала книжки на етажерці на сцені і всьо обсервувалам.

    А вкінци один з акторів виніс на сцену… Кота! Живого! Того Кузю режисерові позичили сусіди. Як я, мишь, мала на то реагірувати? Дай Боже тому актору щісті й здоровлі, що кіт був замкнЕний у пуделку. А то би була єнша вистава – трагедія «Амінь».

    Ага, на сцені за каждим разом сантехнік віпивав оковиту відомої марки. І то не рекляма була. Вони потім по виставі балакали, що то такий прокол і на другий раз треба забрати етикетку. І ше просю: най сантехнік закусює сиром. Але ввесь не їст, най мені лишит.

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!