Доросле життя

Вчора мені приснився мій брат. Ми були у баби на подвір’ї (де ж іще нам бути?), ходили босоніж по теплій траві. Брат завжди асоціювався в мене з літом і бабиним подвір’ям. Мій брат – то моє дитинство, і, здається, разом з дитинством він і покинув мене. Покинув не те, щоб назавжди, просто перестав ділити зі мною ті жаркі літа, повні футбольних м’ячів, копиць із сіном, корів у полі та велосипедних поїздок. А як добре, що колись ділив і що в його батьків був фотоапарат, справжній фотоапарат, тепер я можу розглядати наші смішні засмаглі обличчя, що сміються до мене з фотографій. Ми так сміялися, ніби ще тоді знали, що колись будемо собі заздрити.

Мій брат молодець, він не забуває про нас, може, йому навіть сниться те саме, що й мені, те саме літо і трава коло бабиної хати, тож він намагається приїжджати якнайчастіше і на якнайдовше, тож раз на рік біля семи днів він гостює у нас. Він завжди робить це несподівано, ніколи не каже, коли має приїхати, тож зазвичай я сиджу у себе в кімнаті, а він просто відкриває двері, заходить і сідає поруч так, ніби його не було якихось два-три дні. Впродовж цих семи днів ми обов’язково переглядаємо наші фото. Я дивлюся на малого засмаглого брата в альбомі, а тоді дивлюся на нього дорослого, і здається мені, що таким блідим, як зараз, він ніколи не був. «Та ні, – каже він, – такий самий блідий я був і минулого року». «Ні, – наполягаю я, – цього року ти ще блідіший». «Це саме ти казала й минулого разу», – сміється він. Ми жартуємо, я наполягаю на тому, щоб він швидше йшов засмагати, а ще краще щоб ішов з моїми батьками на сіно. Він вже сто років не був на сіні, сіно для нього – щось дитячо-казкове. В той час, як блідість його шкіри – цілком реальна. Мій брат уже давно працює юристом у Москві. Їхній офіс в напівпідвальному приміщенні, тож з полуденним сонцем він зустрічається нечасто. Я дивлюсь на свого уже дорослого, успішного брата, і мені чомусь стає сумно. Ми так спішимо, надто сильно спішимо останнім часом, блага цивілізації чекають на нас, тож треба встигнути накопичити їх, а потім ще і ще більше. Натомість наш час втікає від нас, просочується, ніби вода крізь пальці. Я вже давно відчуваю його нестачу, не так давно працюю, а часове голодування дається взнаки. Коли виходжу з роботи і бачу, як сідає сонце, то мало не плачу. А мій брат і зовсім, здається, забув про його існування, вже навіть і не намагається зловити його, як роблю це я. Колись, певно, ще намагався, а потім звик, подумав, що так і має бути, подумав, що доросле життя – це робота у великому місті і сім днів на рік у нашому селі, сім днів, яких він чекає цілий рік. Мій бідний братику, як добре, що я ще не зовсім зіпсована цими всіма штучками вашого дорослого життя дитина. Хоч я так само, як всі, безпорадно намагаюся затиснути час у жмені, а він так само, як від усіх, втікає від мене, але я ще й досі в змозі побачити його крупинки, прилиплі до моїх долонь та зап’ясть. Інколи мені здається, що і я хотіла б такого життя, як у тебе. Але чим чіткіше я починаю уявляти твою кам’яну пастку, брате, тим сильніше мені хочеться бігти, втікати, і не будь-куди втікати, а на наше подвір’я, на сонце, що обпікає нам плечі та носи, до нашої хатини з каменю, до сусідських дітлахів на вулицю, до старого розлогого горіха, в дупло якого можна кидати каміння, до густої кукурудзи, в якій можна ховатися від дорослих.

Як добре, братику, що я й досі живу на тому подвір’ї. Я стискаю свої кулаки в марній надії втримати щось невидиме, хапаю час, наче риба, яку викинуло на берег, хапає повітря. Але знаєш, якось, коли ти нарешті знову помудрієш до рівня маленького хлопчика і приїдеш до нас на довше, значно довше, ніж на сім днів, я зустріну тебе з повними долонями часу, і тоді вже ні великі міста, ні відстані, ні навіть війни не зможуть розділити нас на цілісіньке літо.

 

Христина Козловська

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!