«Древо життя»

Режисер: Терренс Малік. У ролях: Бред Піт

Бувало у вас таке: дивишся захопливий фільм і раптом розумієш, що тобі конче потрібно вийти в туалет? Вдома така проблема майже не виникає, а от у кінотеатрі постаєш перед нелегким вибором. Тут вже або терпи, або біжи за покликом природи, ризикуючи пропустити все найцікавіше.

Під час перегляду «Древа життя» такої дилеми у вас не буде, даю слово. Можна з чистою совістю піти до вбиральні, потім, не поспішаючи, викурити сигаретку на ґанку кінотеатру і навіть навідатись додому, щоб перекусити. І все одно, повернувшись у зал, ви з радістю виявите, що не пропустили нічого важливого. Чесно кажучи, рецензію на «Древо життя» я писати не планував. Причина проста: це не фільм. Творіння Терренса Маліка можна назвати будь-як – відеоінсталяція, авторський перфоманс, твір невідомого досі мистецтва… Але це точно не кінофільм.

Виразного сюжету немає в принципі. Чисто зовні відеоряд «Древа» виглядає як архів домашнього відео американської сім’ї, поверх якого якийсь дебіл почав записувати шматки передач з каналу «Діскавері». Чітке відчуття, що зсунутий дах наздоганяє тебе десь через півгодини перегляду, коли соціальна драма (раптом!) змінюється кадрами різних космічних процесів, виверженням вулканів і сонячними затемненнями. Щойно на екрані гралися Бред Пітт з дітьми, і ось тут вже плавають медузи. Пафосна оперна музика тільки підштовхує мозок до колапсу. Щоб спіймати нитку сюжету, потрібно неабияк постаратися… Але вона все одно вислизне у тебе з рук під час чергового режисерського LSD-приходу, коли Терренс Малік вирішить, що його фільму не вистачає динозаврів або реконструкції Великого Вибуху. Особисто мене думки про осудність постановника переслідували впродовж усього перегляду.

Ближче до середини фільму жорстка драма поступається місцем релігійним закидонам – причому Малік починає проповідувати з такою силою і люттю, що здається, ще трохи, і він остаточно заб’є на фільм, начепить рясу, особисто вийде під приціл кінокамери і запропонує всім висповідатися прямо в кінотеатрі. Стиль американських телепроповідників – ось стиль «Древа життя». При цьому далі за думку «Возлюби ближнього свого!» Малик не заходить. І я щиро не розумію, навіщо таку просту тезу потрібно було мусолити дві з гаком години. «Древо життя» належить до тієї широкої категорії (псевдо)інтелектуальних фільмів, які зняті за принципом «нехай критики самі шукають сенс». І, що характерно, багато хто його знаходить.

Фільм страшно нудний. Він нескладний і сумбурний, як розповідь п’яного після другої пляшки. І в той же час «Древо» має воістину гіпнотичний ефект. Натуральна психотропна зброя, яка несе мозок в країну фантазій під музику Брамса. Думаю, приблизно такий самий ефект переживають наркомани, коли під кайфом вдивляються у телевізор, ввімкнений на «порожньому» каналі. У такому стані у фільмі можна знайти будь-який сенс – потрібне тільки бажання. Бред Пітт зіграв просто супер! При всій абсурдності відеоряду, його персонаж був саме тим рятівним колом, за яке можна схопитися. Хоч за сценарієм він нібито негативний персонаж, але саме в його уста вкладені всі більш-менш осмислені репліки. Я страшенно розчарований.

«Древо життя» – це пекельна нудьга, здатна приспати навіть бика під амфетамінами. «Древо» – седативний препарат, який можна призначати при безсонні. Почуття міри у режисера немає абсолютно. Чого варті хоча б одкровення Маліка, що для фільму було знято триста шістдесят чотири (!) години матеріалів і він планує сфабрикувати особливу, шестигодинну версію картини… Мабуть, щоб навіть найбільші його шанувальники сказилися і екстрено покинули кінотеатр через пожежні виходи. І ще: не всі люблять проповіді, пане Малік. А вже коли режисер робить розумний вигляд і, трясучи Біблією, намагається залпом відповісти на вічні питання буття, це клініка. Висновок: «Древо життя» потрібно показувати або в церквах, або в музеях, а від кінотеатрів тримати подалі. Але це тільки моя особиста думка.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!