Франківська художниця заснувала першу в Україні школу іконоаплікації

Художниця Ольга Мельник-Солудчик заснувала в Івано-Франківську незвичайну школу іконоаплікації з соломки

У Великодній час лики святих стають для нас ніби ближчими, вселяють надію на захист і порятунок. Утім, мало хто знає, як творять художники ікони та якої праці й зусиль потребує від них цей процес, пише Укрінформ.

В Івано-Франківську на початку 90-х з’явилась унікальна школа іконоаплікації з соломки. Її засновником стала викладач Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, професійний художник і член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Ольга Мельник-Солудчик. Нині майстриня зізнається: ця планка, яку вона поставила для себе, була дуже висока. І щоб здолати її, довелося не лише експериментувати, працювати вдень і вночі, читати і шукати відповіді на непрості питання, а ще – зробити майже революцію у викладацькій справі, щоденно доводячи учням, що немає нічого вищого в житті людини, аніж духовність.

1
“Богородиця”

ПЕРШІ «БОГОРОДИЦІ»

Все почалося з простих іспитів. Ольга Солудчик викладала рисунок, композицію, а згодом ще й декоративно-прикладне мистецтво на щойно створеній кафедрі художньо-графічного факультету, яку очолював Михайло Фіголь у Прикарпатському університеті. Сюди молода викладачка прийшла після закінчення Львівського університету декоративно-прикладного мистецтва та тримісячних курсів в Академії Рєпіна. Одна зі студенток захищала дипломну роботу. Дівчина привезла з дому звичайні солом’яні вироби — капелюшок, постоли, тобівочку (сумку – авт.) та оздобу для кухонного посуду. Архаїчний матеріал та техніка виконання просто захопив Ольгу Мельник. У цих простих роботах вона побачила традицію, яка свого часу згасла, та починає відроджуватись.

«Мене солома одразу захопила своїм магнетичним сяйвом. Стебло різних злаків випромінювало сонячне тепло. І в мене воно викликало асоціацію сяйва в Божій іконі. Бо всі роботи: і традиційні, й давні, й сучасні, хоча були виконані в живописі, але навколишнє тло завше було позолоченим. Цей декоративний напрямок вдало поєднували. Пригадай, заходиш до храму, а іконостас – світиться. Оце сяйво викликає в мене асоціацію з символами Духу, з чистотою на фізичному та енергетичному рівні…», – говорить Ольга Мельник.

Ікона
Ікона “Страсті Христові”

Ідея створювати ікони з соломки з’явилась не відразу. Після довгих роздумів молода викладачка розповіла про солом’яну творчість студентам. Природний матеріал захопив їх з головою. Разом працювали навіть після занять. Ольга Мельник навідріз відмовлялась від усіх стандартних прийомів. До прикладу, відразу відкинула поради створювати ікони з мальованими ликами святих, а потім поєднати їх із декорованою аплікацією. Каже, це було притаманно російським іконописцям, а вона прагнула створити школу на українських традиціях. Вже пізніше зрозуміла – це буде школа іконоаплікації з соломки, а першою темою, за яку взялась зі студентами, стала «Богородиця» у різних типах: «Милування», «Одигітрія» та інші.

«…Прикарпаття – це регіон духовності. Тут не було виробництва, промислових заводів. Люди завше жили серед квітучої природи, де існує обряд, традиції… На цій основі й збереглася тут релігія і храми. Моя школа стала модерним напрямком. До того часу я бачила різне в Німеччині, Польщі. Мені захотілося, щоб мої студенти отримали такі навички, щоб могли самі заробити собі на хліб, упевнено працювати у матеріалі та навчити цього дітей», – зазначає майстриня.

Вже за кілька місяців у навчальних аудиторіях Прикарпатського університету засяяли перші «Богородиці». Ольга Мельник обіцяє студентам організувати виставку і їй це вдається. Розголос про незвичні ікони зробив своє. Спочатку їх хотіли побачити, а потім неодмінно отримати.

«Ікони хотіли всі. Одні про це говорили відкрито, інші йшли за ними різними шляхами, бо знаком того часу ще була компартійність… Я таких тоді мала клопотів», – посміхається майстриня.

ІСУС У СОНЦІ

Успіх перших виставок спонукав працювати далі. Першою іконою Ольги Мельник-Солудчик була «Почаївська Богородиця». Аби соломка заграла у кольорі, майстриня довго експериментувала з аніліновими фарбниками. Кожне стебельце ретельно виварювала, прасувала. Зізнається: перед тим, як скласти з них образ, сповідалась у Почаєві. Так само після сповіді, взялася пізніше за образ Ісуса і «Плащаниці».

«От іду я після занять і думаю, що треба поєднати традиції. Бо ж християнство – це нова традиція, а до цього ж були слов’яни зі своїми обрядами. З ними ми, насамперед, пов’язуємо стебло, бо вони були не завойовниками, а хліборобами. Раптом, диск сонця ніби вдаряє мене. Сонце наді мною, а в мене асоціація – ось він Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Трійця. Тоді я зрозуміла, що лик Ісуса на моїй «Плащаниці» має бути у сонці. Але на «Плащаниці» в Ісуса очі, традиційно, закриті, а я захотіла відкрити йому очі – і все…», – розповідає художниця.

Ікона-панно
Ікона-панно “Дорога до Бога” (Єдиний і нероздільний) 2000р.

Ідея була, але робота довго не вдавалася. Бувало, що над образом майже втрачала свідомість. Тоді майстриня заспокоювала себе в молитві. Так, каже, просила Бога, допомогти створити нетрадиційну «Плащаницю». Тепер ця ікона-панно, яка теж була схваленою на багатьох виставках, – завжди поряд із нею.

«Коли я відчуваю занепокоєння чи сумніви, дивлюсь у ці очі й знаходжу в них або правду, або спокій. Зі мною завжди Бог», – зізнається Ольга Мельник-Солудчик і показує на цей образ.

«ТРІЙЦЯ» ДЛЯ АЛЕКСІЄВИЧ

За 30 років роботи з соломкою майстриня створила більше сотні ікон і виховала цілу плеяду учнів. Усіх може назвати поіменно. Зізнається, ситуації в житті були різні, бо ікони часом зникали, а вона так переймалась, що почала бачити віщі сни. У них читала і небезпеку, і зміни. Рятувала художницю лише молитва. Свої твори пані Оля ніколи не продавала, але й не заперечувала, якщо вони потрапляли у добрі руки.

Так, коли нещодавно у Прикарпатському університеті запитали, що вона може запропонувати в дарунок лауреату Нобелівської премії Світлані Алексієвич (радянська та білоруська російськомовна письменниця і публіцистка, лауреат Нобелівської премії з літератури за 2015 рік – авт.), художниця одразу знайшлася, що це має бути «Трійця». Вона, каже, освячена, як і всі її ікони, які зберігаються у приватних колекціях, бібліотеках, українських і зарубіжних університетах, музеях, у багатьох посольствах і відомствах, про які може й не знає сама художниця.

«Коли настоятель монастиря освячував цю ікону, то сказав, що ніколи такого не бачив. Я дуже хотіла, щоб ця робота потрапила в добрі руки, бо у нашій вірі найвищою є Трійця. Ікони мають зберігатися або в храмах, або вдома у людей», – переконана Ольга Мельник.

САКРАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ

Нині художниця не припиняє працювати зі свою улюбленою соломкою. Хоча ні майстерні, ні розкішних квадратних метрів житла досі не надбала. Працює у невеличкій кімнаті студентського гуртожитку і ніби творчістю лікує себе від якихось важких перемін, що випали на її долю. Зізнається, чоловіку Василеві довелось пройти три операції та тривале лікування після повернення з АТО, смерть матері, втрату улюбленої роботи. Усе, каже, треба осмислити і пережити, аби знову взятися за ікони.

«Я беруся за ікону, коли заспокоюся… Коли тільки починала свою школу іконоаплікації, перечитала багато літератури про різні релігії, аби звести концепцію віри у різних духовних практиках до єдиного абсолюту. Тобто, є видимі й не видимі світи. Видимий світ людина бачить, невидимий – відчуває. І все це дано не кожному… Інтуїція – це друга свідомість людини, яка дає їй можливість відчувати цілісність цього світу. Чому, наприклад, на заняттях ми вчимо бути цілісними, працювати цілісно? Бо це стержень усього. У своїй творчості я поєднала з духом народу традиції, а без них немає нації», – говорить художниця.

Цього року свої ікони Ольга Мельник-Солудчик ще не виставляла. Хоча раніше саме перед Великоднем завжди організовувала виставки. Художниця взялася за солом’яні віночки. Виплітає їх квітами та кутасиками. Техніки вигадує сама. Каже, це – сценічні речі, які призначені для концертів та фестивалів.

– Вінок завжди був оберегом для дівчини, це – ореол захисту від зовнішніх впливів. На Прикарпатті традиційно використовували головні убори – солом’яні капелюхи. Гуцули, коли одружувались, солом’яні капелюхи одягали влітку. Їх заквітчували, і це були весільні атрибути. Бойки навколо капелюха чіпляли ще й силянку, орнаментальний декор із бісеру. На Покутті робили ружі з пір’я птахів, використовували позлітки. Тобто, де край – там звичай. А оці вінки солом’яні – це моя інтерпретація, парадигма традиції в сучасному напрямку і нових техніках.

Ольга Мельник-Солудчик
Ольга Мельник-Солудчик

– Що таке для вас солома як художній матеріал?

– Для мене це – сакральний матеріал. Бо, пам’ятаєте, «…хліб наш насущний дай нам сьогодні». У творчості він захоплює і сакралізує простір. До ікони треба йти з молитвами, духовними і глибинними проханнями. З іконою треба розмовляти, як з людиною. Це – як сповідь. Робота ніколи не буде іконою, якщо вона не буде освяченою, бо неосвячена робота – це витвір мистецтва. Бог дає думку, силу, щоб нічого не боліло при творенні, бо це – дуже клопітка справа… Я хотіла створити музей, але не вийшло. Тому роботи краще віддавати людям. Мої хатні ікони – мій захист.

– Чи кожен може створювати ікони з соломки?

– Бажання потрібне, але тут не головне. У житті кожна людина набирає на себе усілякої енергетики, а треба вміти очиститись. Після цього починається робота над собою: піст, молитва, розмова з Богом… Коли я аплікую роботу, можу молитись вголос. Так мені часом легше працювати. Ікона потребує шани, тиші й молитви.

– Школа іконоаплікації соломкою тяжко вам далась?

– Я хотіла в цій освіті зробити переворот. Прагнула, щоб люди усвідомлювали, що не лише матеріальні здобутки є важливими у житті, а ще є інша грань, не менш важлива і основна, це духовність, яку плекають ще зі школи, від батьків.

– Вдалося?

– Звичайно, ні. Це постійна робота кожної душі над собою. Але я завжди акцентувала на цьому своїм учням.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Нагадаємо, В Івано-Франківську реставрують унікальну чудотворну ікону

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!