Геть з дивана – до роботи: Як воїн АТО допомагає бійцям знайти себе на цивілці

«Повернувся з війни – радій, що живий, що руки-ноги на місці. Якщо є сім’я – йди заробляти, зрештою, почни свою справу, роби те, що до душі. І не треба ні від кого чекати подачок», – радить 43-літній коломийський боєць Михайло Кушнірук. Проблеми зі здоров’ям не завадили йому піти добровольцем на передову, де він без відпустки воював більше року. Тепер допомагає бійцям вирішувати їхні проблеми на цивілці, знайти себе і не впадати в депресію. А ще він і досі готовий знову стати до бою.

Серце не залізне

Коли почався Майдан, коломиянин уперше туди приїхав 9 грудня. Наступного ж дня потрапив у гущу силового розгону. «Я за ціле життя не був таким битим, як тоді», – з усмішкою пригадує чоловік. Він знизує плечима – й гадки не має, звідки взялася наснага до бою, ніколи таким не був, але коли побачив по телевізору побиття студентів, аж озвірів: «У мене теж є діти. Старшій доньці 20 років».

З Києва приїхав додому буквально на кілька днів – щоб передати братові всі справи по бізнесу, адже ще з 1992 року Михайло будував дерев’яні будинки по всій Україні. А потім знову на Майдан.

Рідні зреагували зі скрипом, нарікали, мовляв, це безвідповідально та й здоров’я в Михайла геть «не бойове». «Маю холеричний характер, – каже воїн. – Однак усе тримаю в собі, а серце ж не залізне».

Під час Революції гідності теж мусив себе ретельно контролювати – затямив цю істину, коли одного разу необережно поліз уперед: «Тоді сильно боліло. Правда, офіційно по медичну допомогу не звертався. Лиш рентген зробили – тріщина в ребрі. Перев’язали, потихеньку переходив, та й по всьому».

Зі столиці час від часу приїжджав у Коломию. Разом із земляками організували формування з охорони громадського порядку «Народна самооборона Коломийщини», підняли на ноги міліцію, яка тоді фактично не працювала. Так патрулювали у місті аж рік. Окрім цього, Михайло з побратимами періодично доправляли допомогу на фронт. Раз на два тижні по 5-6 тонн вантажу. «Ми не були лише на донецькому напрямку (зона Пісків і Авдіївки), – каже коломиянин. – А правий бік, маріупольський і луганський, став наче рідний. Знаємо всі тамтешні дороги і стежки краще, ніж у себе на Коломийщині».

«Нас було шестеро…»

Як воїн, Михайло потрапив у зону АТО в квітні 2015-го. Разом із іншими добровольцями пройшли спеціальне навчання в навчальному центрі сухопутних військ ЗСУ «Десна», потім був інтенсив на базі 8-го полку спецпризначенців. Ще не будучи військовослужбовцями, хлопці усе одно кілька разів відкликалися з резерву, виїжджали на завдання. Коли ліміт відкликань із резерву вже використали, іншого шансу задіяти себе у бойових операціях не було, проте тоді якраз оголосили шосту хвилю часткової мобілізації. Так хлопці потрапили у третій окремий полк спеціального призначення: «Нас було шестеро, у кожного щонайменше по три законні підстави сидіти вдома на дивані й писати в Фейсбуці патріотичні твори…». За три дні їх оформили, дали зброю і відрядили в зону АТО.

Свою роботу на фронті Михайло називає доволі цікавою, але розповідати може лише дещо. Під час однієї з операцій коломиянину з бойовими побратими «наробили трохи дірок у тілі». Постало питання: виводити хлопців чи залишити. Вояки обрали останнє. Тож, поки не оклигають, їх перекинули охороняти губернатора Луганської області Георгія Туку. Весь час хлопці були в балаклавах, але вже незабаром надійшла команда зняти їх, бо добре впоралися із обов’язками.

Читай пункт перший

Михайло пробув у зоні АТО рік і місяць. Без виходу. «Ми не хотіли виходити, – каже він. – Треба було виконувати багато специфічних завдань, до яких психологічно готові дуже мало військових груп. Важливо було за будь-яких обставин ефективно комунікувати, без слів розуміти одне одного, а зазвичай до кінця ротації більшість бійців починають дивитися вовком одне на одного – моральне і фізичне виснаження дається взнаки. Наша ж коломийська група все витримувала, ми доповнювали одне одного, тому стояли до останнього».

Потім була демобілізація. «Нам тоді дали місяць відпустки, – розповідає Михайло. – Якраз у цей час вийшов указ президента про демобілізацію. На жаль. Ми готові були виконувати поставлені бойові завдання й надалі».

На початках Михайла дратувало все те саме, що й інших демобілізованих бійців. Ось тільки ставиться він до цього всього трохи по-іншому: «Пункт перший: все, що ми зробили, – це не подвиг, а виконання конституційного обов’язку. Що би після того далі не відбувалося, читай пункт перший. Ніхто нікому нічого не винен. Якщо держава чи місцева влада щось тобі дає, треба просто подякувати та й по всьому. Ми нічим не відрізняємося від решти, які на мирній території. Вони ж працюють, платять податки, багато хто волонтерить. Комусь війна нецікава – буває, але це їхній вибір. Звісно, це б’є по живому, але треба навчитися себе опановувати».

«Вчора ввечері вийшов надвір покурити і почув звуки від салютів, – продовжує Михайло. – Оце дійсно дратує – як черги з кулемета. Досі спрацьовує звичка зменшити свій контур – впасти додолу».

Боєць розповідає про побратима, який нещодавно у спортзалі мало не натовк пику одному молодому здорованю. Хлопці показували якесь відео з Авдіївки, а юнак щиро не міг второпати, нащо вони поїхали на ту війну. Побратим пояснив хлопчині: «Вони поїхали туди воювати, аби ти мав можливість тут спокійно займатися в спортзалі, не чуючи перельоту мін. Пацан, якщо би ворог сюди дійшов, то ти би перший «спетляв». На що юнак відповів: «Так, я і не приховую. Я б одразу поїхав до Польщі. В мене вже навіть усе підготовлено – в разі чого».

Щоб людей не бачити

Вже більше року минуло, як Михайла демобілізували, але він і досі пожинає наслідки війни. Має деякі проблеми зі здоров’ям, яке ще до воєнних подій трохи підводило.

Як розповідає коломиянин, перші півроку після демобілізації ще тримав адреналін – жевріла надія, що якимось способом вдасться офіційно повернутися на фронт. Коли сказали, що можна тільки на контрактній основі, надія остаточно згасла. Адже Михайло ніяким дивом не пройде медогляд – ні за віком, ні за станом здоров’я. Аж тоді організм почав «сипатися»: напади дратівливості, сон і апетит зникли повністю… Заснути допомагали тільки снодійні.

Також довгий час не міг відвикнути від військової форми, принаймні від камуфляжних штанів – вони найзручніші у світі. У джинсах постійно кишень не вистачає, пачку з цигарками завжди доводиться довго шукати…

Найкращою реабілітацією вважає відпочинок із побратимами, які прикривали спину на передовій. Разом виїжджають зі своїми дітьми до лісу, там гуляють і просто мовчать… Щоб тільки людей не бачити, відпочити від них. А ще рятує робота.

Рідко хто прокидається

Коли Михайло приїхав додому, в Коломиї якраз створили Центр допомоги учасникам АТО з метою налагодження комунікації між вояками і органами влади. Тоді його вже очолював керівник, однак він був цивільним, і це стало основним каменем спотикання. Атовці не йшли на контакт, мали психологічний бар’єр. Тому Центр де-юре працював, а де-факто – ні.

Цю посаду запропонували Михайлові. На громадських засадах. Боєць одразу погодився. Тим паче до свого бізнесу поки що не хотів повертатися: «Тіло повернулося, а голова – не зовсім».

Бійцю одразу вдалося налагодити комунікацію з місцевою владою, до нього прислухаються. Наразі на обліку в Коломиї зареєстровані 367 демобілізованих вояків, і ще є ті, хто воює. Вже роздали 485 земельних ділянок під будівництво. Хоча, як зазначає Михайло, по всіх інших районах це болюче питання, кажуть, що немає землі.

«З іншого боку, я мав на це свій погляд, – продовжує коломиянин. – Перед тим, як давати бійцеві землю, потрібно бути переконаним, що він дійсно хоче будуватись. Бо є випадки, коли солдат одразу ж її продає, наприклад, за 500 доларів, і в кращому разі принесе гроші в сім’ю, а переважно до вечора проп’є з друзяками. Землю під будівництво треба давати тому, хто реально планує там будувати. Скажімо, нехай підтвердить свою фінансову спроможність (принаймні можна звернутися до банку, аби він підтвердив)».

Михайло з побратимами днює і ночує в Центрі. Щодня приходять атовці, в кожного третього банк ідей. Звісно, є категорія бійців, в яких узагалі в житті немає ніякої мети. Але, як потім з’ясовується, вони і до війни її не мали. Просто тинялися туди-сюди… Як переконує Михайло, це неправда, що з війни солдати повертаються з апатією до життя. Просто війна оголяє характер, справжню сутність людини, показує, хто є хто. Комусь вдається трансформувати набутий воєнний досвід і стрес у щось корисне, він починає палахкотіти нестримним натхненням творити. Однак є такі, хто так і не перестає робити те, що звик ще до війни, – скиглити, нарікати і бездіяти. З них рідко хто «прокидається від сну». Зазвичай саме таким постійно всі щось винні: влада, люди навколо…

«Коли починаєш цікавитися, що він сам зробив, аби принаймні отримати ту чи іншу пільгу, – розповідає боєць, – то виявляється, що навіть пальцем не поворухнув. Просто лежить на дивані і чекає, що мають прийти і дати все готове».

Михайло каже, що зараз чимало атовців хочуть відкрити власну справу, хоча до війни не займалися бізнесом. Не бажають бути лише споживачами. Таким хлопцям, як наголошує коломиянин, варто допомогти і в кредитуванні, і в консультуванні. Іноді вояки потребують просто моральної підтримки. Бо ж буває, що руки геть опускаються.

Та іноді чи не найбільшою проблемою, за словами керівника Центру, є змусити бійців підійняти дупи з дивана: «Вернувся з війни – радій, що живий, що руки-ноги на місці. Якщо є сім’я – йди заробляти, зрештою, почни свою справу, роби те, що до душі. І не треба ні від кого чекати подачок».

Михайлові неабияк запам’яталися поїздки в Угорщину з дітьми вояків, у тому числі з сімей загиблих, переселенців за програмою БФ «Чисті серцем». Уперше в житті він побував за кордоном і вперше спробував себе в ролі вожатого. Мав на своїй відповідальності біля 15 дітлахів. «Діти надихають, – усміхається воїн. – Вони наповнюють такою потужною енергетикою. Малеча постійно горить оберемком ідей. При цьому вони не бачать жодних перешкод у втіленні навіть найсміливіших задумів, на відміну від нас, дорослих. Діти йдуть на прорив».

Нещодавно в Коломиї вдалося провести благодійний концерт на підтримку пораненого бійця, який потребує вартісного лікування. На пісенному дійстві виступали талановиті атовці. Їх зібралося так багато, що концерт тривав понад дві години. Шкода, що цивільних людей прийшло мало. Вочевидь, не до того їм було. Завітали тільки вояки та їх рідні.

Також Михайло разом із побратимами знайшли купу прогалин у законодавстві стосовно бійців АТО. Підготували всі необхідні звернення і днями надіслали їх у Київ до вищого керівництва.

Коли війна закінчиться

Михайло не живе ілюзіями повернутися в зону АТО – розуміє, що зараз це неможливо. Те, що тепер коїться на Донбасі, каже, не є повномасштабною війною. А така ймовірність дуже велика. «Хай Бог боронить, але до цього треба бути готовим. Тоді кликатимуть найперше тих, хто вже воював там. А я стою в оперативному резерві першої черги», – усміхається Михайло Кушнірук.

«Коли нарешті закінчиться війна, – додає боєць, – поїду в луганське місто Щастя на реабілітацію. Там так гарно – якби не війна, я б і не знав про це. А ще саме там ми отримали свій перший бойовий досвід».

Наталя МОСТОВА