Христина КОЗЛОВСЬКА: «Прочитані в дитинстві казки залишаються в нас назавжди»

Христю Козловську читачі вже добре знають за талановитими віршами, блогами та оповіданнями. А нещодавно в молодої авторки народилася нова книжка «Ящірка та її хвіст». Казково-притчева і глибинно-мудра. Для читачів від 4+ до +100. Чому кожному потрібно прочитати «Ящірку»? Щоб вчасно виявити в собі крота. А що ховається за текстовими кротами і ящірками, як волонтериться літераторам та про свою пригоду з есперанто Христя розповіла «Галицькому кореспонденту».

 

– Христю, це вже твоя друга прозова книжка після «Коштовніше за золото». Що в твоєму житті змінює кожна нова збірка?

Перш за все, після виходу книжки відчуваю полегшення, бо коли щось напишеться, воно просить відпустити його у світ – ніби відпускати дитину в самостійне життя. Це природно, це наступний етап становлення.

– У притчах з «Ящірки» людей представлено алегорично в образах тварин. Як з’явився задум? Невже зі спостереження за тваринами?

Ніколи не спостерігала за тваринами спеціально, ніколи не готувалася до того, щоб щось написати, у мене все сталося спонтанно. Першу притчу я спершу розказала, а вже потім записала. А розповіла її своїй доньці, коли вкладала спати. Зазвичай я читаю їй казки з книжки, але тоді вирішила вигадувати. І ось до чого воно все привело. (Сміється.)

А взагалі всі живі істоти схожі між собою. Люди, тварини та рослини однаково прагнуть любові і добра і однаково страждають від їх нестачі. Всі живі істоти однаково знають, що таке біль, просто по-різному висловлюють його.

– Писати притчі пасувало би радше якомусь довгожителю, який має чому повчити інших з відстані пройденого шляху. А тут молода авторка. Як ти прийшла до цієї ідеї і чи відповідальність жанру тебе не відлякувала?

Не знаю, чи взагалі можна сказати, що хтось приходить до ідей. Радше ідеї приходять до когось. І до мене прийшла ідея писати притчі, які я спочатку називала казками.

Я і незчулася, як написала 19 притч. Ніколи раніше такого не писала і сумніваюся, що колись знову буду. Єдине, що можу сказати – це було класно. Це писання приносило стільки задоволення та енергії, що ні з чим не зрівняється.

Щодо довгожителя, то, здається, кількість років важить тут не так багато, бо, на жаль, мудрість і старість – не завжди одне і те саме. Можливо, в мене і нема дуже великого життєвого досвіду, але побачити життя, принаймні у його загальних рисах, я вже встигла, та й вчити нікого не хотіла, просто писала.

– Якщо все так чудово, то чому ти кажеш, що більше не писатимеш притч?

Притчі, як би це не дивно було, виявилися не прозою, а віршами. Лише вірші можуть самі вирішити, коли їм приходити, а коли йти. Коли я писала останню притчу, вже знала, що вона буде останньою. З прозою все інакше, проза більш приручена, вона підкоряється людині, вірші – ні.

– А загалом, навіщо дорослим казки?

Не буває казок лише для дітей. Всі вони і для дітей, і для дорослих. Прочитані в дитинстві казки залишаються в нас назавжди. Ми підсвідомо завжди намагаємося хоч трохи наблизити своє життя до сценарію казки. Хочеться, щоб добро перемагало зло, сплячих красунь рятували принци, а сестер з полону визволяли їхні брати. Дітям нецікаво читати дорослі книги і незрозуміло, бо діти дорослими ще не були. А от з дорослими все інакше: вони дітьми були і знають, як це.

– У твоїх притчах передано людську упередженість, страхи, зашореність. Чи віднайде читач рецепт їх подолання?

Я б воліла розкривати радощі життя, але чомусь частіше зринають страхи. (Сміється.) Здається, найкращий варіант, коли кожен побачить у притчі щось своє.

Рецепта вирішення не буває, а якщо він і є, то, як то часто буває, не вистачає або інгредієнтів, або досвіду. Тож щоб знайти гарний рецепт, треба просто любити готувати, щоб знайти вихід зі складної ситуації – просто любити життя.

Думаю, образи у притчах простежуються легко. Наприклад, чоловік, який побачив у небі страшного змія, має багато спільного з нашою країною, їм обом пощастило мати «доброго» сусіда. Чоловіка, який постійно шукає центр світу, не розуміючи, що він і є тим центром, можна часто помітити у самому собі. А всі ми часто поводимо себе, як і ті люди з притчі, що живуть на пороховій бочці. Ці сюжети не треба вишукувати десь по закутках, досить озирнутися.

– А що там із ящіркою та її хвостом, що вони розділені як два окремих елементи і винесені в назву?

Ящірка ніколи не здається. Навіть якби хтось міцно зловив її за хвіст і вважав би, що тепер вона попалася, ящірка відкине хвіст, частину тіла, і втече. Вона залишить баласт і врятується, бо це найголовніше. І як нагорода за її сміливість, з’являється інший хвіст, що дано далеко не кожній тварині.

Ящірка по-своєму прекрасна: красива, гнучка, живуча і по-своєму безстрашна. Як воїн, який не просто зміг вижити в нелюдських умовах, а й, що ще неймовірніше, зміг після всього почати нове життя.

Моя ящірка розділена зі своїм хвостом, але виявилося, що позбутися його, як і свого минулого, буває не так легко.

– А писати коротенькі притчі – легше чи важче, порівняно, скажімо, з романом?

Це ні важче, ні легше, так само, як і писати довгі романи. Все залежить від того, що ти хочеш сказати. Якщо герой такий бідака, що потрапляє в багато різних пригод, то написати про нього просто і коротко не вийде. Головне писати, бо що може бути кращим за писання?

– Ти говориш про героя як про когось непідконтрольного тобі. То хто кого веде – ти героїв чи герої тебе?

Мені більше подобається, коли герої ведуть мене, а не навпаки. Виходить дуже цікаво і неочікувано. Коли закінчую дивитися якийсь гарний серіал, відчуваю сум, бо історія, яка вже встигла стати частиною мого життя, завершилася, а я нічого не можу з цим зробити, я безпорадна. А з моїми героями в мене набагато більше прав та можливостей.

– Розкажи твою пригоду з есперанто.

Так, це цікава тема.

За останніх п’ять років Коломия стала одним із центрів есперанто в Україні. Тут кожного року в серпні проводять дні Ореста Кузьми – професора, перекладача, піонера есперантського руху в Галичині. Власне він заснував перший в Україні часопис есперанто “Ukraina Stelo”, де, до речі, був опублікований перший переклад мого твору цією мовою. У Коломиї є музей есперанто, заснований Василем Антонюком.

У Коломию на дні Ореста Кузьми з’їжджаються есперантисти з усієї країни, а інколи й з-за кордону. Тут я познайомилася з багатьма цікавими людьми, в т.ч. й київським перекладачем та поетом Петром Паливодою, який і перекладав мої твори на есперанто. У тому, що ці тексти друкувалися  не тільки в Україні, а й у Китаї, Канаді, США, Туреччині, Польщі, Хорватії і ще в Чехії шрифтом Брайля, більша його заслуга, ніж моя.

Так що хочу сказати Петрові велике «дякую». Ось що трапляється, коли людина любить свою роботу і є професіоналом.

– Ти займалася волонтерством і стикнулася з війною безпосередньо. Як це вплинуло на твою творчість?

Це нелегка для мене тема. Бо розумію, що робила для військових все, що було в моїх силах, але завжди є відчуття, що зробила замало, що недостатньо підтримала своїх людей у тяжкий час.

Дивно, але так сталося, що всі мої тяжкі спогади, пов’язані з подіями у нашій країні, переплітаються з прекрасними спогадами, пов’язаними з моєю дитиною. В день, коли людей розстрілювали на Майдані, я народила доньку, в день, коли оголосили, що частина нашої країни – вже не її частина, ми хрестили доньку, коли доньці був рік, мій чоловік вирішив іти на війну.

Я на війні не була, але війна побувала в мені. І коли стається так, що всі, хто оточує тебе, живуть ніби у мирний час, а ти живеш із війною всередині, то це не може не вплинути на твої погляди. І коли ми на першій моїй презентації говорили про абсурдистську прозу, я й гадки не мала, що то не моя проза абсурдистська, а життя абсурдистське. Бо в той момент, коли нам на презентації було цікаво та весело, мій чоловік прибув в одну з найгарячіших точок, тільки я тоді про це ще не знала.

Говорити про війну марно, бо тут неможливо пояснити щось логічно. Війна – найвищий прояв абсурдності життя.

– Твої герої часто потрапляють у метафізичні ситуації. З тобою щось схоже  траплялося?

Зі мною це постійно стається, коли стикаюся з людським нерозумінням або ж коли стикаюся зі своїм нерозумінням чогось. Здавалося б, поговорити і зрозуміти слова один одного – найлегше, що може бути. Це не вимагає ні грошей, ні фізичних зусиль, але ж ні, іноді це тяжче за всі тяжкості світу. В такі моменти розумієш, наскільки все суб’єктивно і наскільки світ різний в очах різних людей, і нема на це ніякої ради.

Інколи я думаю: а що, якщо люди і кольори бачать по-різному, і форми, і запахи та звуки відчувають по-різному? Ми не можемо цього знати і ніколи не зможемо, бо якщо станемо пояснювати один одному, то навіть це ми зробимо по-різному. І таких метафізичних речей – море, все наше життя пронизане ними вздовж і впоперек, тільки не всі ми однаково помічаємо їх.

– Опиши себе одним словом.

Наївна. (Сміється.)

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!