Інклюзія / Ексклюзія: слабкі, але РАЗОМ вони є великою силою

На годиннику 17:10, у Римі небо починає рожевіти, ми поспішаємо на площу Венецію, в серце Вічного міста – в музей Вітторіано, на виставку картин, яку підготував рух людей, що називають себе “Gli amici” (з італ. “Друзі”).

“Друзі” – це частина Спільноти св. Егідія, рух, який охоплює декілька тисяч людей із розумовими чи фізичними вадами, а також їхніх друзів і членів родини. “Друзі” знають, що кожен може допомогти бідним і слабким, саме тому вони беруть участь у численних ініціативах, виявляючи свою солідарність з тими, хто страждає у різних куточках світу.

Ще здалека бачимо вивіску “Inclusion|Exclusion” (з англ. “Інклюзія| Ексклюзія”). Забігаємо в музей, а там на підлозі – паперові кораблики… Відразу промайнула думка: “Так я і знала! Для чого було так поспішати?! Що, я паперових корабликів не бачила?”

Над корабликами на великому екрані показують відео з бурхливим морем імен, які без упину з’являються і зникають… Тут імена тих, хто загинув у морі, імена тих, хто покинув африканський континент у пошуках гідного життя, імена тих, хто бажав кращого майбутнього для своїх дітей. Білі кораблики символізують дорослих, червоні кораблики – дітей.

Цікаво, про кого думав Скрябін, коли співав: “Люди – як кораблі. Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода. Глибока і темна до самого дна… На глибині зустрічаються всі, так ніби в морі місця нема…”

Наступна кімната – дзеркальна, а посеред залу дві великі латинські літери “ME” (з англ. “я”). Завдяки спеціальному освітленню літери відкидають тінь “WE” (з англ. “ми”). Всі відвідувачі виставки автоматично зробили в дзеркалі селфі, навіть на мить не задумавшись, що хотів сказати автор цими двома літерами. Бо в кожному “Я” є ізоляція, бо в кожному “МИ” є спільнота, бо в кожному “МИ” є “Я”.

Далі у світлому залі підходимо до великого синього шматка матрацу, з якого без упину стікає темно-синя вода, наче з мокрої губки. Матрац своєю формою трохи схожий на африканський континент, проте в автора таки проблеми з формами, подумалось  мені. Підходимо ближче, читаємо підпис картини… Так, таки Африка. “Вичавлена Африка”. Вода, яка стікає струмочком у відро, символізує ті ресурси, які витікають з африканського континенту. Цей шматок матрацу – це тихе нагадування про те, що люди зробили з Африкою. Проте ні, не тихе! Якщо прислухатись, то можна почути, як дзюрчить вода, але кого вона обходить? Бо кого хвилює та Африка?

Трохи далі велетенська картина з чорними хвилями і якимись дивними золотими перпендикулярними лініями. Море я завжди бачила з берега, але ніколи хвилі не були чорними. Хоча якщо ти пливеш кілька днів у переповненому людьми човні, які, як і ти, втомилися ховатись, які не знають, чи допливуть до берега, то, мабуть, морська блакить стає чорною. Золоті лінії – це програма “Гуманітарні коридори”, завдяки якій тисячі біженців змогли потрапити на європейський континент і отримати надію на безхмарне майбутнє.

Праворуч – велике сіре полотно з кольоровими віконцями. Так живуть бідняки на периферії Рима. Уряду до них байдуже, діти з цього району не ходять до школи… І виживають тільки найсильніші. Тут і сліду нема від того величного Рима, який зображений на брошурах туристичних агентств.

У центрі залу висить невелика сітка, під якою щільно закріплені безліч свічок: довгих і коротких, білих і кольорових. Свічки – це спомин про євреїв, яких 16 жовтня 1943 року депортували з Рима в концтабір Аушвіц-Біркенау. Загалом євреїв було 1022, з них вижило тільки 15. Червоні свічки – це 14 чоловіків, а синя свічка – єдина жінка серед тих, кому вдалося покинути «ворота смерті» живими.

На наступній картині – тисячі білих бульбашок, подекуди видніються червоні, жовті і сині, але кольорових – мізер. Кожна біла бульбашка – це незареєстрована дитина, дитина, яка не існує для держави, яка не має свідоцтва про народження, не має права навчатись чи отримувати їжу в центрах харчування. Кольорові бульбашки – це зареєстровані діти завдяки програмі “BRAVO”, яку розпочала Спільнота св. Егідія в Мозамбіку та Малаві (на південному сході Африки). Найсумніше, що коли Спільнота почала реєстрацію, то до них звернулось багато дорослих, які все своє свідоме життя не мали жодних прав, у своїх країнах вони були «невидимками».

В око впадає фото усміхненої бабусі в стилі поп-арт. Робота називається «Волосся Філомени». Бабуся з таким гарним іменем мала не менш гарне і довге волосся, але коли вона потрапила в будинок для престарілих, її волосся обрізали. Через декілька днів бабуся померла, бо, втративши своє волосся, старенька відчула себе безсилою і непотрібною… Зник сенс її існування.

У кінці залу висять дві пістряві віконниці. Анна-Марія, неповносправна жінка, яка розмалювала їх, назвала свою роботу “Вікно пам’яті”, щоб показати, наскільки важливі спогади. Жінка перебувала певний час у психіатричній лікарні, проте в 1978 році, на щастя для неї та багатьох інших неповносправних людей, в Італії набув чинності закон Басальї, що вимагав ліквідувати державні психіатричні лікарні, які значною мірою “захищали” суспільство від безумців та ставали камерами довічного ув’язнення для всіх пацієнтів, незалежно від форм психічних розладів.

Після ліквідації психлікарень Спільнота св. Егідія почала відкривати будинки сімейного типу, щоб ці особливі люди могли сповна насолодитись життям, малюючи картини, пишучи вірші, готуючи їжу чи просто щодня спілкуючись із друзями.

Поруч з роботою транслюють відео, на якому Анна-Марія розповідає про те, що найбільше в житті їй хочеться любити і щоб її любили, а також вийти заміж.

На виході з музею кожен може обрати маленьку візитівку з цитатою. Мені дісталась така: «Старенькі – слабкі, але РАЗОМ вони є великою силою».

Хоча, мабуть, не тільки старенькі чи неповносправні є слабкими в сучасному світі. Кожен з нас – слабкий, коли наодинці з проблемами й випробуваннями, але коли ми РАЗОМ, тоді не страшно літати, коли ми РАЗОМ, тоді не боляче падати, бо коли ми РАЗОМ, тоді не складно зіпнутись на ноги, щодуху розігнатись і знову полетіти.

Уляна Римарук

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!