Ірена КАРПА: «Я далека від того, щоб будувати кар’єру чиновника»

 

Співачка і письменниця Ірена Карпа наприкінці минулого року стала секретарем з культури Посольства України у Франції. «Галицький кореспондент» поговорив з Іреною про її дипломатичну роботу, Париж і не тільки.

 

– Минули ті умовні 100 днів, після яких починають питати про результат. Якими були твої перші 100 днів у Парижі? Париж тебе прийняв? А ти його?

Як вічний перфекціоніст, я ніколи не буваю задоволена. Це лише початок, і результат, про який я зможу сказати: “Так, саме про це я і мріяла”, боюся, побачу, не так скоро, як мені здавалося.

Тут зовсім інший режим прийняття рішень, зовсім інший ритм, ніж той, до якого ми звикли в Україні. Хороші майданчики заброньовані мінімум на рік наперед, музеї – років на три-п’ять, локальні трендові галереї – місяців на шість. І це щастя, коли домовляєшся з ними про “вікно” для твоєї виставки і про відсутність оренди, бо бюджет на культурні витрати прямує (чи вже й давно прийшов) до нуля. Все доводиться робити на особистих знайомствах, дружбі, бажанні таких самих ентузіастів, як ти, робити щось для адекватного промо України.

12342417_792001960903824_2319854559301112755_n

А мені теж це не дуже приємно – весь час просити митців зробити щось задарма, бо в держави нема грошей. А потім читати в новинах, що нам же продають контрабандне вугілля з Донбасу, видаючи його за південноафриканське, і міняють в бронежилетах пластини із захисту шостого ступеня на другий. І тут ти, такий наївний піонер зі своїми цінностями Майдану і вірою в те, що всі люди стали іншими…

…Якщо хтось думав, що тут всі сидять і чекають нас із відкритими обіймами, – це, на жаль, рожева легенда. Всі ці часті й популярні гастролі наших крутих проектів штибу «Дах Дотерз» – результат довгої і важкої менеджерської праці. І аксіома є одна: брати треба якістю.

Коли я шлю Йойо Маг, представниці “Фондасьйон Маг”, одної з найавторитетніших мистецьких фундацій, досьє з 20-ти українських художників, їй більш-менш подобаються два. А потім, після так шести-семи обідів і тусовок, вона обережно у мене питає, що я взагалі від неї хочу з моєю Україною. І якщо вона буде на мене працювати, то їй треба розуміти, на яких  умовах тощо. Тут-то і виникає чарівне слово “бюджет”, і я вкотре питаю, чого мама не народила мене Золотою Антилопою.

Основна моя активність – стукання в закриті двері. Головою, руками, ногами. Тут все працює геть по-іншому. Французи в більшості своїй або про нас не чули, або вже від нас втомилися, бо весь час чули тільки про те, які ми хороші, але бідні-нещасні і давайте нам помагайте. Це все одно, що би в Україні через день робити виставку про Сирію та її біди – скажіть, сильно би ходили на таке українці?.. З огляду на те, яке виття підняли з приводу табору для біженців в Яготині (сердобольні людоньки в нас), – не думаю.

За цим же принципом живуть і всі люди – деколи емпатії більше, деколи менше, залежно від рівня цивілізованості й політичних (економічних) інтересів. Останнім вміло спекулюють кремлівські прихвостні. Додати до цього медичну розтиражованість російського культу у Франції – а це тривало не одне століття – отримаємо пояснення того, що відбувається.

Звісно ж, я далека від того, щоб гребти всіх французів під одну гребінку. Є дуже багато свідомих журналістів, людей, які петрають в історії, які розуміють, що навішування ярликів та стереотипи – це лише ярлики та стереотипи, а не правда, які готові відкривати нові горизонти тощо. Наприклад, у Бордо, в організації Ukraine Amitié, є так багато французів, що мені на виступі довелося говорити лише французькою. Вони неймовірно багато роблять і дуже мало про це говорять: відправляють безкінечні фури з допомогою сиротам, солдатам, дитячим будинкам. І французи з цієї асоціації – не лише чиїсь чоловіки, дружини чи найкращі друзі. Є люди абсолютно без українського конекшну, але небайдужі до України з часів Майдану. Серед них тут і марокканці, і шотландці – всі ті, хто розуміє кейс незалежності колишньої колонії. Серед них – ті французи, що прагнуть українського руху до Європи, а не до теперішньої Росії. І, незважаючи на медійну “втому від України” й зневіру західних політиків у впровадження реформ та бажання українських функціонерів побороти корупцію, не опускають рук. Ось це вражає!

Однак, закінчивши розмову з однією поважною пані, почесним куратором художньої спадщини Франції, довго дискутуючи з нею про Мамсікова, Кадана, Кадирову, я почула чітке й характерне: “Гаразд, дуже приємно було, Ірено. Піду я, а то в мене наступна зустріч. ТЕЖ стосовно РОСІЙСЬКОГО сучасного мистецтва”.

1

Про свої 100 днів імені святого чиновника… Немає нічого епохального наразі. І я пояснила чому.

Коли ти митець, то звинувачуєш лише себе, коли щось не встиг. А коли ти працюєш з кількома системами одночасно… Мене особисто дуже трафляє, що я все роблю ультрашвидко і в режимі стресу, а потім люди по два місяці мені відповідають.

Наприклад, ми разом з митцями й галеристами склали достойну програму промо України під час Євро-2016. Тепер, через всі ці розборки в Кабміні, мені ніхто не може сказати, чи дадуть кілька міністерств, чиїм прямим обов’язком є промо України у світі, цей нещасний бюджет на рекламу України в серці Парижа впродовж цілого місяця (!!!), розумієш?.. Мені вкотре дико шкода, що я не Золота Антилопа.

Ну, і просто не долучаюся до проектів імені “аби було”. Всю шароварщину і середнячок я просто випускаю з виду, події мають бути якісні, а не просто умовно українські…

Отже, по конкретиці, що було зроблено:

  • Літвечір Гасі Шиян разом з Літературним Клубом.
  • Фестиваль Доку-дейз (сприяли всім, чим могли, пройшло все супер – фільм “Ватра” – моє культурне відкриття номер один).
  • Виставка Олександра Глядєлова з Доку Дейз.
  • Виставка Нікіти Кравцова, презентація відеопроекту з Хусточкою, Ярошенком, Слепаковим.
  • Розробка концепції та проекту Культурного Центру з архітектором Волосковським.
  • Розробка, робота над текстами, переклад для французької версії сайту культурного центру, першого за всю історію ресурсу, де буде об’єднана вся інформація щодо українських культурних подій у Франції (разом з фундацією Каменець).
  • Підготовка до запуску двох мистецьких резиденцій у Франції (форма подачі заявки теж є на сайті). Ремонтом. (Ремонтними роботами в резиденції Сан Жан Лесель я командую через скайп – це взагалі сюрреалізм).
  • Розробка проекту і кошторису до “Берегів Сени” в червні 2016-го.
  • Попередні домовленості про виставки Гетруди Меєр, Олександра Каднікова та Нікіти Кравцова в Парижі, Маре.
  • Пошуки-стукання, пошуки, контакти – якщо достатньо довго стукати у всі двері, хтось та відкриє.

Просто до того, як Культурний Центр буде переобладнано в конкурентноспроможний вигляд, максимум подій ми намагаємося робити “на виїзді” – там, куди прийдуть французи. Як от виступ Каті Бабкіної в “Антікафе Лувр”.

 

А ще є такі автономні умнічки круті, як Ірина Дмитришин з “Іналько” – там на днях Жадан виступить. Завдяки її організації.

Ну і я мовчу про всякі різні наші патронати штибу подій “Дому Європи та Сходу”, де будуть українські сезони незабаром. Там теж є “наші люди”, як от Анна Тен, одна з кураторів – вона весь час займається фандрайзингом як не на театральні фестивалі, так на приїзд українських музикантів…

– Ти певний час жила в Барселоні, зараз – у Парижі, любиш подорожувати. Чи вже для себе визначила місто, в якому захочеш провести решту своїх днів?

Решту своїх днів я беззмінно мрію провести десь у високих горах з гарним краєвидом, рікою, соснами, козою, курми, собаками і гелікоптером, щоб можна було спускатися в цивілізацію. Зрештою, можна не гелікоптер, а коня. І можна не сильно високі гори, а якісь такі, де можна вирощувати виноград і робити вино. Тому діапазон омріяної старості широкий – від Гімалаїв до Каталунії.

Головне, щоб у мене було багато внуків і охочих приїздити в гості. Якби я була багатою бабцею з замком, то, крім кози і виробництва шевру, організувала би ще й мистецьку резиденцію для молодняка. Вони би творили, я би з ними обідала і пила хороше вино, розмовляючи про мистецтво. Надіюся, терпіли би бабу, нє? Обіцяю бути не противною.

2

Як я розумію, твоя теперішня робота секретаря посольства з культури мала б мати купу бюрократичних моментів. Не думаю, що це тобі в кайф, як даєш тому раду?

Наразі в мене є майже доста свободи (крім фінансової, на жаль, але це не від посольства залежить), аби не грузнути в бюрократії. Сподіваюся, мені достатньо довіряють. Крім того, я далека від того, щоб будувати кар’єру чиновника – я хочу отримати результат і спокійно піти далі на свої фрі-ланси й літературну працю.

– Опиши свій день життя в Парижі, погодинно, якщо можеш.

Прокидаюся (з прокльонами) о 7-ій ранку, лівою ногою варю каву, правою рукою дітям грію молоко до пластівців. Включаю мультик (останній їхній хіт “Кролі-кретини”), починаю витягати з ліжок Кору і Каю, які брикаються і теж кажуть мені все, що вони про мене думають. З криками “Всьо, капєц, ми запізнимося, і вас виженуть зі школи, а мене з роботи!” іду в душ і сушу голову. Діти починають виповзати з ліжок і переповзати за стіл. Потім ми випихаємося з хати, о 8.20 вони вже в школі. Ми з другом ідемо пити каву і їсти круасан по дорозі на роботу.

На роботі я раніше, ніж о 9.00, встигаю випити ще відро кави, почитати свіжий “Фігаро” чи “Ле Монд”, відкриваю пошту, доробляю щось вчорашнє чи починаю сьогоднішнє, дзвоню, пишу, думаю. Йду на обід, під час якого (з 13.00 до 14.30), як правило, з кимось зустрічаюся. Знову йду в офіс. Планую зустрічі на наступний тиждень.

О 18.30 час забирати дітей. Потім, якщо немає ніяких івентів на вечір, готую вдома вечерю, всіх вкладаю, повзу в ліжко, читаю книжку, забороняючи собі відповідати на робочі мейли. Деколи приходять друзі, і тоді я лягаю спати значно пізніше, в такі моменти переконуючи себе, що ліпше недоспати, але поспілкуватися, інакше стану офісною гайкою.

– Ти вільна, незалежна, сильна жінка. Як ти себе почуваєш у навколишньому офіціозі посольського життя?

Я би збрехала, якби сказала, що графік перебування в офісі з 9-ої ранку до 6.30 вечора викликає в мене захват. Особливо з огляду на те, що левова частка моєї роботи починається після сьомої вечора. Презентації, вернісажі, виставки, вечері. Це те, де ти отримуєш контакти. І це той час, за який я плачу няні по 10 євро за годину. Щоб працювати. Бо це, може, кльово звучить – піти десь вийти, і мені це, ясно, що подобається, бо ж я йду не на нудні збори, а на цікаві виставки, але дуже часто хотілося би просто провести час з малими, а не бачити їх вже в глибокому сні, щоби завтра знову прокинутися о сьомій ранку.

Словом, мені бракує пластичності й гнучкості графіка. Я звикла працювати на результат, а не на відпрацьовані години. Однак із колективом мені головно пощастило – за рідкісним винятком, це нормальні, живі люди, готові прийти на допомогу іншим, і зі своїм мозком – не герої Кафки.

3

– Як Україна існує в розумінні французів? Як факт новин чи якось більше? Наскільки кацапський вплив сильний у Франції? Як цьому протистоїть наше дипломатичне відомство?

От за це саме слово “кацапський”, а ще “москалі” мене заблокував Фейсбук. Пішли дуже масовані і адресні атаки. Як з цим боротися, поки що не розумію. Тисячі скарг від проплачених ботів за який-небудь мій пост трирічної давності. І не гребуть адміністрацію Фейсбуку ні листи від посольства, ні від мене особисто, де йдеться про те, що в нас, взагалі-то, війна з цією країною, і не можна акаунт з 60-ма тисячами підписників блокувати за іронію чи неполіткоректність. Яка тут, до біса, неполіткоректність? Вони нам вбивають Савченко і тисячі найкращих людей, а я маю їх називати “зацікавленою стороною останніх геополітичних ігор?”

Амбасада завжди оперативно реагує на всі євроватні дії, пишуться ноти протесту, йде активна співпраця з громадою, місцевими активістами й волонтерами.

– Українське ком’юніті у Франції – що це? Заробітчани, емігранти шароварники, актуально мислячі люди?..

Спільнота українська тут різношерста, як і саме суспільство, і це логічно. Узагальнювати не можна. Є і ті, хто просто на заробітках, є і богема, і викладачі, і бізнес-леді, й просто собі менеджери. Головно всі кажуть, що до Майдану значно менше спілкувалися, багато хто й не був знайомий.

Люди збираються разом заради спільного кейсу – демонстрації, благодійної акції, приїзду українського артиста. Це теж нормально. Одну смішну штуку помітила: кожен другий українець поспішає наголосити “між нами”, що “з діаспорою він не тусується”. А потім, коли яка-небудь кіч-група приїжджає з України з бридкими лубковими екшенами на сцені, то ще й як тусується.

Це мене завжди трохи дивувало, десь як любов до асортименту радіо в маршрутках, але то таке. Бо коли нещодавно виступав Хусточка зі своїм “Million kopeks”, то зразу чесно вибачився, що не має пісень українською, гопота на гальорці свистіла й вимагала “горілої сосни”.

Так що всяке є. Хоча і на «Дах Дотерз» багато українців прийшло, що тішить: людей зі смаком і розумінням актуальної культури вистачає.

В сенсі виробничих відносин я живу за принципом “гроші в сім’ю”: няня, прибиральниця, майстри, що можуть щось полагодити, в мене – з України. Їх же я раджу своїм місцевим друзям як людей, яким можна довіряти і які свою роботу зроблять якісно, а не як деякі тут, що добряче “взували” мене на початку.

4

– Ти багато бувала в Парижі, він для тебе не є новим містом. А як зараз, коли ти – не гість там, чим йому вдається тебе зачепити?

Париж для мене став новим подихом. Тут відкрився якийсь інший коридор. В Україні я вже буксувала кілька останніх років. А тут стільки нових персонажів, деталей, характерів, кольорів, смаків. Це дуже добре місто для митця. В сенсі натхнення. І дуже складне в сенсі “пробивання” при такій кількості своїх “готових” зірок і подій – як місцевих, так і гостьових.

Але стосовно мого найбільшого страху – самотності – воно не справдилося. Коло (кодло?) спілкування в мене з тим же характером, що й завжди: вільні і розумні. Режисери, художники, музиканти, журналісти, куратори, архітектори. Українського походження і місцевого розливу. З найкумеднішого: мій близький друг і сусід – праправнук Віктора Гюго.

Париж туриста і Париж місцевого жителя – це два різних Парижі. В моєму є крамнички і кав’ярні, власників яких я знаю. Є базар під вікнами двічі на тиждень. Є закриті вернісажі тільки “для своїх”, на які я дивним чином потрапляю, щоб зрозуміти, як воно насправді…

Можеш розповісти, який твій улюблений французький сир і чи то правда, що Сена – дуже брудна річка?

Думаю, це добре дозрілий епуас, бургундська радість. Сена – так, брудна доволі. Хоча смердить далеко не так, як епуас.

– Можеш пов’язати такі поняття: кава, цигарки, шльондри та наркотики? Скажи будь-яку фразу в якій фігуруватимуть ці теги?

Кава – так, все інше – ні, хіба що в якості літературних елементів, але першої в моєму житті стільки, що вона перекриває все інше.

5

– Естетика чорно-білих фільмів. Мені здається, що вона тобі близька. Чи бачиш себе у ролі в такому фільмі? Якщо так, то яким героєм?

Героєм другого чи третього плану, як часто робить Тарантіно в своїх фільмах. І ще його зразу вбивають. Хочу знятися в фільмі за моїм сценарієм, де просто здійснюватиму нагляд за зйомкою. Здається, так це перекладається українською… Мабуть, це мав би бути сіті-екшн якийсь.

Один з останніх хітів – старезна картина “Enfants de Paradis”, де сценарій і діалоги писав Жак Превер. Неймовірна краса. До речі, з онучкою Жака Превера нещодавно познайомилася й отримала запрошення на вечерю в їхній фамільний дім. Дуже дивне відчуття – потрапляти в контекст імен університетської програми з французької літератури.

– Ти така сексуальна у вразливому образі, але всі звикли бачити тебе бойовою. То ніби супергерой, який переодягається вдома й одягає зручні капці та дивиться старі комедії на проекторі. Ці переміни – зброя чи захист?

Та я якось не задумуюся про це. Образи, одяг, стрижка, помада, настрій – це явно не частина якоїсь стратегії. Я просто дію відповідно до моменту. І, чесно кажучи, я й гадки не мала, що в мене є якийсь новий, тим паче вразливий образ.

– Чи буде «Ірена Карпа» звучати французькою голосно, так голосно, як в Україні? До речі, «Карпа» досить цікаво звучить для французького вуха, правда?

Ну, як мінімум, це їм реально вимовити. Все інше – не мені вирішувати. Я не належу до тих людей, що, ледь почавши свою дорогу, репетують: “Ця гора – моя сучка!” Таких, як правило, засипає лавиною. Я ліпше дозволятиму речам тривати природним ходом і буду насолоджуватися кожним кроком. Коли не забуватиму про цю можливість, тягнучи з собою важелезний рюкзак завдань, ще не дописаних книг і не реалізованих проектів. Щось я такий сьогодні оптиміст, хоч на обкладинку єговістського журналу… (Сміється.)

6

­– Кажуть, що письменники люблять гуляти під дощем без парасолі. Практикувала таке в Парижі?

У мене просто нема парасолі. Забуваю її купити. Тому ходжу під дощем, як мокра курка. Треба щось купити-таки – або парасолю, або драндулет.

– Ти станеш колись поважною леді, як Ліна Костенко? Бо я вже ніяк не дочекаюся.

Ти це серйозно?.. Бо я щось теж ніяк не дочекаюся.

Розмовляв МОХ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!