«Людське життя – то як політ золотої мушки над вогнем: дуже яскраве, але дуже коротке!» Ці слова вмираючого дзідзя з наївної комедії українського режисера Івана Кравчишина є ключовими. Трохи абсурду, трохи сюру, трохи верховинських панорам і специфічного гуцульського гумору, а то й суму. Колоритні герої живуть в окремому світі Галичина, який у цьому кіно є найсправжнішим, адже режисер, родом зі Снятинщини, підшкірно чує і знає його… «Політ золотої мушки» незабаром вийде у широкий прокат і, схоже, він ні на що не схожий в нашому кіно. І це добре. Про це – розмова з Іваном Кравчишиним.

 

 

– Як корінний галичанин, які галицькі риси Ви хотіли насамперед показати в цьому кіно?

Галичани мають специфічний гумор, який треба ще вміти розуміти. Я хотів показати непростих людей. Нє як у нас показують галичан простими, як двері – о, «парєнь-рубаха». Галичина – нє, це дуже поверчена натура. З одного боку, галичанин добрий, а з іншого – меркантильний. Це шалена сентиментальність з будь-якого приводу: коли грає марш, коли фани, коли всі табуном плачуть – нереально з ними розмовляти. З іншого боку – це шалена єврейська меркантильність: «Дзідзю, позичте рубля. – В кого?..» Всьо.

– Ви по-новому, незаїжджено показуєте у фільмі Галичину. Техніка зйомки теж нетрадиційна?

Я знімаю завжди довгі дублі з внутрішньокадровим монтажем. Я люблю такі речі. Це дає можливість глядачеві бути присутнім. Бо вісімка обманює: оце ви зняли одного актора, потім іншого, підрізали – і глядач, як шарик у пінг-понгу. А коли глядач спостерігає, як камера повільно рухається то на одного, то на другого – він ніби підглядає, є учасником подій. І так чесно. Але це вимагає дуже довгої роботи. Інколи одна сцена – три дні репетицій.

– Які місця найбільше пасували до зйомки?

Міську частину знімали в Добромилі на Львівщині, а сільську – на Верховинщині в Ільцях, Ходаку, Верховині, Криворівні, Кривопіллі. Там знімай – не перезнімай. Ми ще мали знімати на Закарпатті, але щось не складалося. А у Верховині все, як у книжці написано: тут тобі і сонце гарно встає, і гора як треба, і тут же божевільні гуцули, власне, які просто настільки привітні й чисті в своїх помислах…

– Актори теж галичани?

Я шукав відповідних акторів, об’їхав театри в Тернополі, Львові, Франківську, Коломиї. Ми спеціально брали галицьких акторів, щоб вони говорили галицькою мовою. Не дубовою пластмасовою, яка йде з телеекранів. Мова повинна бути пластичною, ужитковою. На пробах у франківському театрі до мене прийшов Володимир Пантелюк і сказав: та ви мене не візьмете, я знаю, до нас табунами приїжджають режисери й обіцяють… А він зайшов із шекспірівської вистави в такій довжелезній шапці. І я кажу: а ви можете зняти шапку? А він: нєа. А потім: прошу – і зняв. І це був жест класичного галичанина: спочатку нєа, а потім – на (сміється). І я зрозумів, що це наш актор, і він дуже органічний у своїй ролі.

– Фільм ніби про Галичину, але він досить космополітичний і універсальний, навіть відірваний від історії й географії… Так задумано?

Різниці між каталонською вишиваною сорочкою, македонською, борщівською та іншими ви як неспеціаліст не побачите… Є вища космічна мова, яка об’єднує всіх. І писав про це Маркес, і знімав Кустуріца, і були грузинські короткометражки. Вони всі споріднені, бо говорять спільною мовою – добра і зла.

– «Політ золотої мушки» дуже нагадує стиль Кустуріци…

Я на нього не ображаюся (сміється). Відповідь проста: ми написали кіносценарій з Богданом Волошином у 1992-му чи 1993 році. Кустуріци тоді ще не було. Був Фелліні, французький короткий метр, грузинська короткометражка, польська комедія. Це наші поводирі. А те, що знаменитий майстер зняв свою комедію дуже добре, то я тільки радий за нього. Головне, щоб його і моя вишиванки були чистими.

– Бюджет фільму становить 16 млн. грн. 50% оплатила держава, хто профінансував інших 50%?

Коли ми знімали це кіно в 2013 році, біди ще не було. Ми встигли. Ми отримали 50% від «Держкіно», і мушу їм у пояс кланятися, бо вони це зробили дуже акуратно й оперативно. Та ж ситуація була з інвесторами, які нам, хто чим міг, допомагали: хто грошима, хто бензином, хто проживанням, хто декораціями. Поляки інвестували в комп’ютерну графіку, кольорокорекцію. Австрійці теж. Ми вклалися в бюджет, зробили це кіно і, слава Богу, маємо результат.

– Ви щось підозрювали чи мимохіть випередили тему війни в кіно?

Я  навіть не думав, що так може статися. За сценарієм треба було, щоб почалася Третя світова война. Це ще в 2011 році писалося. Ніхто й гадки не мав. І коли ми зняли кіно, хату героїні спалили. І є символічний момент: камера від’їжджає, ворота, новий день, попелище… Дохристиянський момент очищення. Народження через згорання. Я це спеціально закладав. Я не думав, що ми запророкували війну, запалили свою хату… І дійсно, хата горить, і пожежа серйозна… Інколи мурашки по спині від такого збігу.

– Як шукали дзідзя на роль трупа?

З дзідзьом узагалі унікальна ситуація. Його грав батько Дмитра Синітовича, який був декоратором. Вони нас пустили до себе на обійстя в Ходаку, де будували декорації. Вже почали знімати кіно, а головного героя, діда, – нема. Але я діда побачив – Івана Дмитровича. І не знав, як підступитися, бо роль слизька, а він уже старший. Підійшов до Дмитра і кажу: як впросити твого батька зіграти небіжчика? «Він нині на святі може потеплити душу, тоді й питайся», – сказав Дмитро. Я так і зробив. Кажу до старого: треба зіграти небіжчика… А він: та колись треба репетицію робити… (Сміється).

– Чи не надто відповідально брати на головну роль власну доньку?

Я розумів, що коли брати дитину в кіно, треба за неї нести відповідальність. Кіно дуже сильно ламає дітей, які до нього не підготовлені. Треба вести потім цю дитину, бо подивіться, яка на неї падає вага. Подивіться, що сталося з дітьми, які грали в радянських фільмах: у кожного покалічена доля. Я взяв Софійку не тільки через те, що це моя дитина – я зрозумів, що зможу за неї потім відповідати. До речі, вона не хоче бути артисткою. І ще була дівчинка Іванка, яка грала її сестру. Оце класична актриса. Ми їй після кожного дублю дарували подарунок, бо інакше вона не виходила на наступний дубль.

– Головна роль дівчинки Миколи більше комічна чи трагічна?

Спочатку на цю роль мав бути хлопець. Та щоб підкреслити більшу інтонацію батька, «гуморнізм» (але не сміятися з нього) і ледь додати драматизму, я зробив з Миколи дівчину. Це додає трохи комедійності, а з іншого боку, показує надлом цієї дитини – вона всім хоче довести, що вона – мужчина. А ціль життя в іншому – не треба нічого доказувати, треба жити. Бо якби був хлопець, була б відверта комедія, не було би гарної ліричності. Микола ніби смішна, а з іншого боку, нам її шкода.

– Що найважче було знімати?

Звірів, непрофесійних акторів, дітей, у горах (коли п’ять хвилин сонце і п’ять хвилин дощ). А ми це знімали одночасно і все в одному дублі. У мене було завдання: зняти, як «Діскавері», підгляданням – щоб не було постановочно і без пластмасового присмаку. А тут то кури не на місці стоять, то дитина не туди пішла, то сонце не показується, то актор впав, то камера… (Сміється). Треба було винести на гору логістику. А це дуже складно. Бо коли ви знімаєте в місті, все є – вода, телефон, електрика. А там треба все зробити – по суті, побудувати мале місто.

– А як у комедію потрапив отець Іван Рибарук із Криворівні?

Коли я побачив церкву в Криворівні, то сказав, що знімати  будемо тут. Вона – як писанка. Ми прийшли до отця Івана, розповіли ідею й кажемо: ми приведем актора-священика, а ви йому покажете, як то треба робити. А він: «Нащо вам священик? Я вам священик». Він сам зголосився і провів весь ритуал, тільки сказав, що «на небі не буду зав’язувати». Хоча актор, який грав молодого, не раз підбивав до молодої коні, як то кажуть, і облизувався на неї, як кіт на ковбасу (сміється). Але церква феноменальна, в ній знімуть не одне красиве кіно. І вона покликана не тільки служити мирянам, вона, як маяк письменства, закодованого в орнаментах вишиванок, діє на підсвідомість, іде в хребет…

– Позитивних відгуків багато. А чи стикалися з критикою?

Є певні зауваження до сюжетності. Але ми її й не робили. Можливо, ця історія не надто космополітична. Я відповідаю: а давайте будемо всі ходити в піонерських галстуках, як колись, і не будемо знати роду й отця. Кажуть, що ми зняли рекламний ролик. Правильно – рекламний ролик. Для Галичини. Бо я дивився різні фільмі, які знімалися на Галичині і про Галичину, але вони здебільшого зняті заїжджими режисерами, які по-своєму сприймають нас. Вони нас скупо ілюструють. Я зрозумів, що маю зробити про свою малу батьківщину так, як я її бачу і чую. І це шана і данина їй. Це не вишиванково-святковий твір, де всі у вишиваних сорочках співають з хоругвами «Слава Україні! – Героям слава!». Це нормальне галицьке кіно, не заштамповане, не шароварщина. А кіно з лайкою, з «шляк би ті трафив» і «курвамама». Бо це є наше життя. Як є, так є. Це кіно, щоб сміятися не з галичан, а щоб сміятися разом з ними.

 

Розмовляла Наталія ТКАЧИК

 

До теми:

Іван КРАВЧИШИН – український режисер, сценарист і продюсер родом зі Снятина. Зняв близько 70 документальних телевізійних фільмів на соціальну тематику в рамках соцпроекту «Закрита зона». Удостоєний щорічної премії «Телетріумф» 2004 року та визнаний найкращим режисером року.