Канікули у Валісі

Валіс, або Вале – південний кантон Швейцарії, межує з Італією й Францією, приблизно дві третини мешканців франкомовні, решта – німецькомовні. Це сувора місцевість – Альпи не особливо зважають на те, щоб люди в їх оточенні почувалися комфортно. Але ця байдужість гір до тих, хто їх обжив, людям тільки на користь. Вона й сформувала ментальність валійців – щоб вижити, потрібно докласти всіх зусиль, перевершити самих себе в освоєнні норовливого простору. Одна із залізниць у Валісі проходить не в підніжжі гір, не в ущелині між ними, бо все це вже зайнято до дрібниць продуманими автомагістралями й густо забудованими поселеннями. Колію прокладено 2 км вище, по горах, де була потреба в численних підпорах, містках і мостах. Ґрунт на крутих схилах кам’янистий і неродючий, з чистим сумлінням можна було б твердити, що там нічого не росте. Але валійці пішли іншим шляхом.

На своїх диких кам’янистих схилах Альп вони здавна плекають виноград, рік у рік докладаючи неймовірних зусиль. Це найбільша виноробна місцевість Швейцарії. На дбайливо культивованих виноградних терасах, що розташовані найвище в Європі над рівнем моря, – до 1000м – вирощується відбірний виноград. Вимоги до якості вин тут захмарні. Гонорові швейцарці не згідні пасти задніх, порівняно з легендарним італійським П’ємонтом, що лежить трохи південніше.

Тут збереглися давні автохтонні сорти винограду, яких більше немає ніде в Європі. Звісно, виноробні господарства тут приватні, їх близько двадцяти тисяч. Вирощуються червоні й білі сорти винограду. Особливим мікрокліматом місцевість завдячує великій кількості сонячних днів й фенові з півдня. Дощів мало, тераси зволожуються додатково, часто за допомогою старих традиційних систем.

А тепер піднімемо погляд. Вище, починаючи десь з півтори-двох тисяч метрів над рівнем моря, існує інший, геть відмінний світ. Життя на вертикалі, у розрідженому повітрі й монументальній тиші, проти якої безсилі нечисленні голоси тих, хто зважився бути тут. З три- і чотиритисячних вершин сніг не сходить ніколи, а на двотисячниках лежить щонайменше до травня. Вічні льодовики, найбільший з яких Алецький, що тягнеться на 24 кілометри, пробиваючи собі дорогу між вершинами. З нього бере початок річка Рона. Грізні снігові лавини здатні змести усе на своєму шляху.

Але ті, хто гадає, що люди не наважилися обживати ці місця, дуже помиляються. Якраз на цьому рівні розташовані лижні курорти. У Валісі їх більше сорока, найвищі лижні траси сягають 3800 метрів над рівнем моря. До них ведуть 579 потужних ліфтів, здатних транспортувати тонни вантажів. Лижні містечка мають досконало організовану інфраструктуру з маркетами, аптеками, ресторанами, спортивними центрами й басейнами, з усім необхідним для комфортного життя. Більшість з них постали з сіл, до яких немає автомобільного доступу. Наприклад, п’ятдесят років тому у Беттмеральп, на схилах, по яких тепер пролягають лижні траси, ще паслися корівки…

Дещо на південний захід від Алецького льодовика, який лижники в Беттмеральп споглядають із ресторану, побудованого на висоті 2647 метрів, лежить великий Сен-Бернар – перевал, яким на висоті 2400 метрів проходить кордон між Італією й Швейцарією. На перевалі пролягає не лише бездоганне шосе, але й шестикілометровий тунель. В одинадцятому столітті монах на ім’я Бернар заснував тут монастир, який діє й досі! На сімнадцяте століття припадає перша згадка про виведену в монастирі породу собак – мудрих і відважних сенбернарів, що врятували життя сотням мандрівників, які опинилися у скруті.

Для мене перевал Сен-Бернар пов’язаний ще з однією незабутньою подією. Сто років тому, втікаючи з італійського полону з долини Аоста, через нього пішки перебрався до Швейцарії Александр Ґранах. Він блукав горами два тижні й тільки дивом врятувався. Тоді йому було трохи за двадцять, він ще був пуповиною прив’язаний до своєї Городенки…

«І раптом я опинився в снігу, в замерзлому твердому фірні, але все ще далеко від описаної сідловини, де мусив повернути праворуч.

Я йшов білою ковдрою, була північ, різкий, то холодний, то теплий вітер розтинав простір. Я тремтів від самоти. Зорі були виразні й холодні, деякі виглядали, мов малі зубчасті місяці. А ось і сідловина! Перейти й повернути праворуч! До біса стрімко сходити вниз. Тут я вже вибрався зі снігу. Під ногами мокра галька! Я зсуваюся, сидячи на ній, але галька у мене за спиною сунеться теж. Перекидаюся на живіт і задом відсуваюся праворуч. Галька суне донизу навскіс, від її падіння відлунює відзвук. Він стає все гучнішим, немовби гримить грім. Добре, що я не загримів додолу разом із цією галькою, думаю собі. Невдовзі з’являються кущі й перші дерева, і я, повний хороших передчуттів, усе швидше спускаюся вниз.

Через кілька годин почало світати, ніч відступила. Я бачу невиразні привиди вдалині. Це люди, я чую, як вони розмовляють. На відстані десяти кроків від них я зупиняюся. Вони зупиняються теж. «He, signore, quanto distanza la frontiera Swizzera?» – запитую я. «Questa la Swizzera», – звучить у відповідь. Це ж Швейцарія! Це швейцарські туристи. Від радості я видаю писк, сміючись і плачучи, підстрибуючи й танцюючи, незв’язано розповідаю їм про свою втечу з італійського полону».

Можна було б розповідати ще й про найвищу гору швейцарських Альп – Матернгорн, висота 4478 метрів над рівнем моря, – що теж, дещо східніше, височить на кордоні між Швейцарією й Італією. А потім про Монтре – дивовижне місто, затиснуте між горами й Женевським озером, уже в сусідньому кантоні. Але про це – згодом.