Колядки і щедрівки «Руської трійці»

З давніх-давен в Україні колядували діти і дорослі. У давніх колядках і щедрівках народ возвеличував добробут і врожайність, злагоду і щастя в родині, тобто те, про що мріяв. Поетика колядок і щедрівок, без сумніву, своєрідна. Досліджуючи ідейно-художню структуру колядок і щедрівок, завжди звертаєш увагу не лише на змістову модифікацію, а й на образний світ цих пісень.

Дослідження українського фольклору розпочалось ще на початку ХІХ століття. Чи не найбільше до вивчення колядок та щедрівок долучився гурток отця Маркіяна Шашкевича «Руська трійця», який записував їх тексти.

Через це Я. Головацький писав про М. Шашкевича, хоча це стосувалося всіх членів гуртка: «Живо взявся до свого діла: почав збирати народні пісні, випитувати за звичаї і обряди, шукати, питати за стародавніми рукописами і другими пам’ятками старовини, розбирав народний язик, зрівнюючи з слов’янськими, сам, без учителя, учився свого язика, своєї історії і пр.».

Усі троє учасників гуртка обрали для себе давньоруські імена – Руслан (Шашкевич), Далібор (Вагилевич), Ярослав (Головацький), за що їх і називали «Руською трійцею». Термін «руська» тоді означав «українська». Засновники об’єднання були вільними слухачами Львівського університету та вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Хлопці, а Шашкевичу і Вагилевичу виповнилося по 21 року, Головацькому – лише 19, поставили собі за мету відродити руську (українську) мову у письменстві та загальному вжитку. Усі вони вздовж і вшир сходили Галичину, а Яків Головацький записував фольклорний матеріал і на Буковині та Закарпатті. Своїм девізом «Руська трійця» обрала: «Йти в народ… вчитись у нього мудрості». Надзвичайного значення вони надавали історичним переказам, обрядам, народним пісням, повір’ям, колядкам і щедрівкам тощо.

Активна діяльність М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького та їхніх товаришів розпочалася у 1830-х роках. Особливо вирізнявся Іван Вагилевич – гарячий романтик, до хворобливості закоханий у старовину, який збирав давні легенди, колядки та щедрівки, іржаві мечі й монети, у кожному наскельному начерку ладен був бачити письмо предків…

«Руська трійця»: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Мал. І. Гавриліва

У 1835 році Іван Вагилевич знайшов у своєму рідному селі Ясень (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області) написане на пергаменті Євангеліє, стародрук «Апостола» в с. Крихівці біля Станиславова, а в Скиті Манявському «у звалищі вепси знайшов напис словенський на граніті – камені». Дослідник виявив також п’ять стародавніх рукописів літописного характеру в книгосховищі Святоюрського монастиря, які потрапили туди з Галича. Про ще одну знахідку І. Вагилевич написав наукову розвідку в 1842 р. під назвою «Руська медаль», – про старовинну пам’ятку з зображенням архангела Михаїла зі списом в руці, яку знайшов селянин під час оранки в селі Саджава (нині Богородчанського району на Івано-Франківщині).

З раннього дитинства Іван Вагилевич був зачарований народними колядками. Згадуючи про це, він писав в одній із своїх праць: «Може й бути, що ця велична древня поезія коляд зі своїм особливим заповіданим світом розпалила мою уяву, пробудила мою душу від дрімоти. Навіть може бути, дала перо в руки…»

Талановитий юнак під час вакацій вирушав у наукові екскурсії – як згодом сам писав, «ходив у народ». Місто його пригнічувало: він любив волю, природу, а найголовніше – простолюд. Може, тому, що зріс у хатині під стріхою, серед сільської дітвори, знався на селянській праці та всілякому ремеслі.

Іван Вагилевич. Мал. І. Гавриліва

Батьки мріяли, щоб Іван став священником. Авжеж, це найповажніша в кожному селі особа. Але юнакова душа не лежала до священничого сану. Про нього, як і про кожну неординарну особистість, ще за життя ходили різні перекази й навіть легенди. Та й сам Іван Вагилевич в одному з листів згадував, як він 14-річним хлопцем пішки йшов уночі зі Станиславова додому в гори на коляду – поспішав, щоби встигнути на Різдвяні свята.

За свідченням польського історика Авґуста Бельовського, молодий Вагилевич, навчаючись у гімназії, виявив особливий інтерес до історії та географії, почав записувати народні пісні, казки, повір’я, колядки та щедрівки, особливо під час канікул, коли перебував у рідному селі Ясень. Під час «ходіння в народ» він обрав для своєї краєзнавчої праці околиці Калуша, Стрия, Сколе. Тут з допомогою знайомих, головним чином учителів, зібрав чимало фольклорних, історичних та етнографічних матеріалів.

Неперехідну цінність у культурному доробку І. Вагилевича мають його записи народних пісень. Він, зокрема, зібрав найбагатшу серед слов’янських фольклористів колекцію давніх колядок і щедрівок. З цього приводу писав до Москви М. Погодіну: «Найважнійша річ на моїй путі є собраніє пісень на Коляду… Кращі від всіх, досіль ізвісних народних голосів. Рівно важні для поета, історика і археолога… (Я до три десятки був післав г. Шафарику, котрий їх називає дорогоцінними перлами…). Суть у них пом’янутя о билях з 8 стол., а, може, ще з прежде, з доби первовіка слов’яньского… Ото душа жизні наших предків, збережена під горами Карпатськими».

Перша сторінка «Русалки Дністрової». 1837 р.

Записані Іваном Вагилевичем у 1834 році у рідному селі Ясені на Рожнятівщині 15 колядок викликали захоплення в гуртку Маркіяна Шашкевича, 7 колядок з цих записів було надруковано в альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р.). А вже на початку 1840-х років збірка І. Вагилевича охоплювала близько 200 творів.

Перший розділ «Русалки Дністрової» відкривався народознавчою розвідкою Івана Вагилевича «Передговор к народним руским пісням». Фольклорні тексти об’єднувалися в два розділи: 1. Думи і думки; 2. Обрядові пісні (колядки, гаївки, весільні пісні – ладкання). На початку першого розділу «Пісні народні» вміщено передмову І. Вагилевича «К народным русским песням» і пісні різних жанрів: думи, думки, весільні пісні, колядки тощо.

«…Пане побраtиме! Тѣшиtъ мене що Ты гараздъ tруждаешься въ лиtераtурѣ по своѣй парtи, яку віtъ Бога маешь. Н нашû краяны высtупляtъ въ жисtь европейску якъ нарідъ, уцивилизованый прикмеtно до духа и поtребы веремня.

Віtъ половицѣ Березня я е у Львовѣ, де ходючи въ своихъ орудованіяхъ що е можна занимаюся лиtераtурою. До Символики поробивъ емъ выписи изъ пѣсенниківъ Смолера, Эрбена, Липинского и зъ инш. До Демологіи изъ Вальвазора и изъ инш. До Коляди изъ Гавличка, Фаерпаtакого и чинш…».

На ковзанці. Мал. першої половини ХІХ ст. Із рукописів І. Вагилевича

З листа Івана Вагилевича до Якова Головацького 1 липня 1843 р. дізнаємося, що ведучи мову про працю «Коляда», або «Празник Коляди», І. Вагилевич мав на увазі підготовку ґрунтовного дослідження про це давньослов’янське свято з додатком збірки колядок і щедрівок різних слов’янських народів та спеціального коментаря. Над колядками І. Вагилевич працював тривалий час. Проте праця така не була написана, але збереглася її основа – рукописні матеріали «Збірник колядок слов’янських народів», «Святочні пісні на коляду, «Збірка колядок з Прикарпаття», зошити з його записами колядок і щедрівок, а також збірочки польських народних колядок.

Учасники «Руської трійці» записали близько трьох сотень народних колядок і щедрівок. На жаль, свого часу їх не вдалося видати окремою збіркою, хоч такі спроби робили вже наприкінці 1830-х – на початку 1840-х років. Записи «Руської трійці» поширювали в рукописних списках, ними користувалися відомі вчені того часу, зокрема П. Шафарик, В. Мацейовський, І. Срезневський, М. Костомаров, М. Погодін, О. Бодянський та ін. Вчені Шашкевичевого гуртка заклали основу класифікації народних колядок, якою користуються і тепер. Вони перші вказали на відмінність народних колядок від церковних, висловили стурбованість, що перші все більше витісняються другими, «згасають» на Слов’янщині…

В Етноґрафічному збірнику, виданому в 1913 році, видатний український етнограф, фольклорист Володимир Гнатюк зазначив: «…З усіх записів, які я мав під руками, лише збірка Ів. Вагилевича була друкована. Видрукував її Я. Головацький у своїм виданю пісень, але не в цїлости (таким був колись правопис. – В. Р.) і з багатьома змінами, тому я друкую її в копії з рукопису. Для комплєту передрукував я ще кілька колядок з инших збірників, виданих у Галичинї або в Росії, що всюди зазначене в своїм місци. Инші записи не були ще нїде друковані.

Ілюстрація до видання І. Вагилевича «Монастир Скит у Маняві». Мал. першої половини ХІХ ст.

Згадаю тут також про подїл колядок. Доси розріжнювано звичайно дві головні ґрупи: колядки і щедрівки і так друковано їх по ріжних збірниках. Я усуваю сей подїл, як зовсїм безпідставний і уважаю обі назви: колядки і щедрівки, за зовсїм рівнорядні терміни, з яких перший є чужого, а другий нашого походженя. Далї: Коляда в цїлости, як вона ще доховала ся на Гуцульщинї, се ніщо инше, як народня опера, в якій побіч співу значне місце займає також музика й танці та деклямація (віншівки). А що кожда опера дїлить ся на акти, то й тут поодинокі роздїли відповідають немов актам опери. Поза актами стоять уже поколядь, віншівки та плясанки, бо хоч і вони мають своє, але все таки другорядне значінє в колядї, а жартовливі і сатиричні та дїточі колядки властиво нічим не вяжуть ся з правдивими колядками. Про все те буду докладнїйше говорити на иншім місци…».

В гуртку Маркіяна Шашкевича Яків Головацький гаряче підтримав клич «іти в народ» і перший з-поміж своїх колег вирушив у мандрівку, щоб пізнати те, чого, за його словами, в жодній книжці не вичитаєш, досліджувати народ і його культуру із «самого джерела», збирати його скарби.

Під час мандрівки він не тільки сам збирав твори традиційно-побутової культури, а й налагоджував збирацьку роботу на місцях, залучав до неї священників та інших письменних людей. Історичним документом залишився опис зустрічі Я. Головацького з Михайлом Лучкаєм –  найбільшим тоді та забутим українським вченим Закарпаття, автором першої (1830 р.) на цих землях граматики української мови та українських церковних проповідей. Завдяки зусиллям Я. Головацького у Галичині і на Закарпатті розгорнувся досить значний народознавчий збирацький рух. Матеріали, які зібрали Я. Головацький і його однодумці, лягли в основу цінних фольклорних публікацій, починаючи від «Русалки Дністрової» і закінчуючи фундаментальним виданням 1863 року «Народні пісні Галицької Угорської Русі». Значна роль належить Я. Головацькому передусім у збиранні і дослідженні обрядових пісень, які він називав «цвітом народної поезії».

У 1832 році відбулося знайомство Я. Головацького із Шашкевичем, який згодом познайомив Якова з І. Вагилевичем. Відтоді вони стали справжніми побратимами-однодумцями, а знайомі почали називати їх «Руською трійцею». Під час однієї з таких зустрічей і виникла думка, що треба йти в народ, аби учитися в нього, збирати розгублені та невідомі перли – пісні, легенди, прислів’я тощо. Проте за громадськими справами Яків Головацький занедбав навчання і не склав іспитів, семінариста позбавили державної підтримки. Через це він покинув семінарію.

І вийшло так, що в подорож з метою збору фольклорних скарбів, полишивши навчання, вирушив саме Я. Головацький. Спочатку село Солонка, що недалеко від Львова, потім Розвадів, Надітичі, тоді Покуття зі своїм центром – містом Коломиєю, нарешті Буковина – таким був його шлях. Окрім спостережень та записів фольклору, під час мандрівки Яків знайомився з багатьма цікавими людьми, зокрема з Г. Ількевичем, збирачем народних казок, та М. Лучкаєм, автором слов’яноруської граматики, надрукованої 1830 р. в Буді (нині Будапешт).

Старобогородчанські колядники в Саджаві Богородчанського повіту

У різних місцевостях Галичини та Північної і Східної Угорщини Яків Головацький записав велику кількість обрядових пісень, колядок, щедрівок. Особливо його цікавили історичні та баладні пісні. Я. Головацький здійснив не лише велику збиральну роботу, а й став по суті першим серйозним дослідником історичної пісні і балади на західноукраїнських та північно-східних землях Угорщини.

«Різдвяний вертеп» біля церкви Св. Івана Богослова в Богородчанах

…Традиція святкування Різдва з колядою у Західній Україні не переривалась навіть за радянської влади, в роки заборони віри. Значення традиційності є неоціненним для народу, бо люди, колядуючи, несли радість народження Христа, вселяли надію у серця інших. Коляда об’єднувала людей у громаду духовно споріднених осіб.

Раніше колядники збирали гроші на добрі справи – на церкву, школу, лікарню, «Просвіту». Вони дотримувались посту. Обов’язково перед колядою сповідались. Ніхто не вживав алкоголю, колядуючи. Це не було прийнято, бо колядування вважалося сакральним співом. Тому з гріхами колядувати не годилось.

В усі часи колядники почувалися спільнотою, дисциплінованою і відповідальною. Народ возвеличував добробут і врожайність, злагоду і щастя в родині, тобто те, про що мріяв… Власне тому і боялася коляди радянська влада, щоб люди не єдналися у вірі і правді. Втім бажання українців зберегти традицію, вшановувати Різдво було значно сильнішим за будь-які заборони і погрози.

 

Василь РОМАНЮК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!