«Леон» (1994)

Драма, трилер

Режисер: Люк Бессон

У ролях: Жан Рено, Гері Олдман, Наталі Портман, Денні Айелло, Майкл Бадалуччо

Разом з Атлантичним океаном, який Люк Бессон перетнув для того, щоб знімати в Нью-Йорку, був подоланий і той невидимий кордон, який відділяв «європейський» період його фільмографії від «голлівудського». Перше ж знайомство з героєм переконує: перед нами типова виробнича драма – замовлення, бездоганне його виконання, дорога додому з роботи (не забути купити молоко і полити аглаонему), сон. Не мають вводити в оману ні екстер’єр героя, ні його звички, ні наполегливі відсилання до класики: навіть погано підготовленому глядачеві у фільмі повинні ввижатися «Паперовий місяць» Пітера Богдановича, «Лоліта» Володимира Набокова та інше, інше, інше.

«Леон» – це фільм про людину, яка якісно робить свою роботу. Що змушує Леона вбивати? Гроші? Страх смерті? Почуття вдячності до замовника? Очевидно, жодна з цих причин не є ключовою. Кілер, який живе в копійчаних апартаментах і ходить у чорних окулярах і в’язаній шапочці, – художник і справжній професіонал, якого не зупиняє жалість до клієнта чи резонне питання «Навіщо?». Він стріляє, бо не стріляти не може. Як сам Бессон не може припинити знімати, незважаючи на всі свої обіцянки і клятви.

Матильда, яку зустрів Леон на сходовому майданчику, зіграна малолітньою Наталі Портман, – одвічна муза Бессона. Німфетка, напівдитина-напівдоросла, невинна і все ж смертельно небезпечна істота. Матильда – це тужливий спогад про Анн Парійо, передчуття Мілли Йовович.

Любов, за Бессоном, – це, перш за все, взаємний вплив і взаємне тяжіння, обмін інформацією. Не випадково його так захоплює міф про Пігмаліона і Галатею, дуже точно відтворений у «Нікіті», де головну героїню, вуличну дикунку, фактично створюють заново в розвідцентрі. Головні герої «Леона» грають в ту ж гру. Тільки не розбереш, хто тут учитель, а хто учень. Леон викладає Матильді смертельне мистецтво зачистки: як правильно дихати при стрільбі, коли відкривати оптичний приціл, куди цілитися при контрольному пострілі. А Матильда проводить соціальну реабілітацію майстра: вчить його спати в ліжку, спілкуватися з собою і, врешті-решт, відчувати. Фактично ця сама схема спілкування – не осіб протилежної статі, а художника і музи – була повторена Бессоном і в «П’ятому елементі». Тільки там учениця вже сприймалася як абсолютно унікальна, досконала істота, яка не потребувала нічиїх уроків, а побитий часом і долею майстер стрільби на ураження, крім слова «мультипаспорт», міг передоручити їй тільки одну цінність – власне незграбне серце.

П’ятнадцять років тому «Леон» був досить холодно прийнятий критиками. Розмови здебільшого стосувалися вирізаних продюсерами п’ятнадцяти хвилин і того жонглювання кінематографічними кліше, в яке добровільно вплутався Люк Бессон, немов піддражнюючи кінознавців уявною вузькістю власного кругозору. В одній зі сцен Матильда для сміху переодягалася Чарлі Чапліном і Мерилін Монро, а Леон зображував Джона Уейна – так що жоден високочолий аналітик не міг змиритися з виставленим напоказ суповим набором асоціацій.

Сьогодні очевидно, що «Леон», незважаючи на уявну простоту й універсальність, тонший і точніший. Це одне з найбільш пронизливих і особистих зізнань дуже технічного художника, який все ж вірить у божественну суть мистецтва і той діалог, який кожен справжній майстер невпинно веде з досконалістю.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!