Красногорівка, Донецька обл. 

 

Свою назву місто отримало через гори червоного каміння, яке добувалося в місцевому кар’єрі для будівництва. Зараз тут уже нічого не будують, а червоний колір землі  асоціюється тільки з кров’ю, пролитою за Україну.

Госпітальєрська позиція з’явилася тут зовсім недавно. Буремне червоне місто ще з початку війни є однією з найгарячіших точок. Тому госпітальєрів прийняли тут радо.

Незважаючи на тяжкий перебіг військових дій, місто живе своїм життям і чекає кінця-краю війні. Хоча з муками прифронтового міста вже звиклося і спокійно співіснує з пеклом, до якого можна подати рукою. Працюють магазини, школа, завод. Коли тихо і нема обстрілів, можна побачити, як місцеві мешканці вперто закривають очі на війну. Діти катаються на велосипедах, ходять в гості. На Новий рік гордо запускали феєрверки і бажали один одному під канонади обстрілів кацапських «братів», «чтоб слєдующій год бил еще лучче!». Куди вже краще… Дивна паралельна реальність.

Часто ті, хто не втік на Велику землю, приходять до нашої позиції лікуватися, жалітися, нити. Дехто з баранячим мазохізмом, після «остограмлення», заводить волинку про «ну жилі ж харашо, всьо нормально било. При Януковічє так не варавалі, Данбас всю страну карміл…». Від цього хочеться блювати і надавати по писку. Але дивишся на свій шеврон і стримуєшся. Розумієш, що одним ляпасом ти не зміниш те, що віками деградувало біля вар’юватого східного сусіда, який травив, гнобив і звався братом. Це нижчий щабель розвитку, чи, швидше, деградації «мєсних».

«Це навіть не «сєпари», а галімі колаборанти. Без твердої позиції і логіки в поглядах. Головне з ними не вступати в дискусію, бо на якомусь етапі у них закінчуються аргументи і можна побачити, як з мізків йде пара, в очах пропадає люба думка і видно дно. А це страшно, бо вони з вигляду наче люди, а насправді «шарікови». Коли їх заганяєш в глухий кут, вони підвисають і починають заново: «І што тєбє дала єта вайна? Нє, падажді, тєбє лічно…», – говоримо на вічну тему з бійцем, який родом з прифронтового міста. Насправді, таких «непрошибаємих» не так уже й багато. За період війни люди навчилися думати! Дійсно, багато хто зараз почав дозволяти собі такі мислі, що вважалися б страшною крамолою ще буквально рік-два тому.

«Отаке подвійне життя. Роботи багато. Тиша тут відносна, завжди поряд щось прилітає. Недавно в госпітальєрську машину поцілив снайпер, куля розбила скло і застрягла в сідушці. Коли зробив фото, побачив, що там дуже чітко видно пляму, схожу на обличчя. Мороз по шкірі. Чиста містика. Чи то я мав бути там, чи то мій ангел-хранитель мене вберіг? Ми, госпітальєри, завжди кажемо, що наші машини давно вже мають душі. Недарма у кожної є своє ім’я. Але то таке, то хіба пригода?» – з посмішкою розповідає друг по телефону. А й дійсно, він вояка дуже бувалий. На війні від початку, полон, численні поранення і контузії. «Ну все, давай! Мушу бігти!.. У нас тут все під контролем!» – раптом різко міняється його голос. А в трубці чути вибухи.

«Днями прямим попаданням зірвали наше авто «Руслан», яке передали друзі-благодійники з Греції. Півмашини аж на вулицю викинуло, Супчик (франківський госпітальєр) з пацанами деталі,  як пазли, збирали. Тепер «Руслан» – вже історія. Історія наших бойових машин. Так само героїчно закінчив свій шлях, як і той герой, на честь якого це авто назвали «Русланом»… Та це ще не все, москальський трасер поцілив їм у склад, згоріло все геть чисто! Хлопчина, який допомагав гасити пожежу, в лікарні, дуже диму нахапався. А ми вважали, що медсклад в безпечній стороні!» – розповідає друг Тарас, красногорівський госпітальєр, старший групи, про недавні події в сусідній Маріїнці.

«Зранку, з 5.45, Красногорівку крили «градами» і мінометами. Вже ох як давно ворог не використовував цю систему. А вона ж розрахована на винищення живої сили! По перехвату зловили інфу, що зайшли нові російські військові, відпрацьовують якісь нові методи ведення обстрілів. Отакі вони нещасні – кликали «русский мир», а тепер не знають, що з тим щастям робити! «Їжте, очі, бачили, що купували!» – класик попереджав.  Нас перевели в бомбосховище. От сиджу, витягнув сопілку, граю. Про те, що приїхав сюди з Західної України, за півтори тисячі кілометрів, що вдома внуки чекають, що на Різдво брат помер, царство йому небесне, про кролів своїх, маю їх повно, розводжу, про свого старого, аж сліпого пса, про сім’ю, друзів, про всіх добрих людей… Дай Боже не знати їм того, що ми з тобою, сестричко, знаємо!..» – ковтаю сльозу.

Певно, так і буду відповідати на «Чого ти туди їздиш?» – «Щоб ти не знав того, що я знаю!»

……………

Всі імена і герої оповіді справжні, всі події реальні.

Маленький фрагмент сірого міста за останній тиждень.

Кінець січня 2017.