Маленькі перемоги та великі поразки

За все своє життя я не виграла жодного конкурсу. Іноді були призові місця, відзнаки, але першого місця – ніде і ніколи. Я мала неймовірну здатність усюди подаватися і пролітати. І настільки свого часу до цього звикла, що коли щось таки й отримувала, то більше дивувалася, аніж раділа. Журі, ви що? Яке третє місце чи лауреатство? Я ж мала пролетіти!  Так, такий конкурсний мазохізм: подаватися, не отримувати, страждати і відчувати сатисфакцію.

Що у моєму послужному списку? Відзнака Львівського жіночого літературного клубу на «Коронації слова», міська премія Івана Франка, обласна премія Василя Стефаника. Зі шкільних та університетських часів кілька призових (але не перших) місць на олімпіадах. Здається, все…  Список всього того, де я пролетіла, не подаватиму, бо нащо? Особливість конкурсів така, що хтось виграє, хтось програє, але на життя та успіхи людини це у більшості випадків мало впливає. Бо ж треба вміти жити як після поразок, так і після перемог. Перелік того, де я не виграла, свідчитиме про позу ображеної дівчинки. А я ж не ображаюся. Бо смішно ображатися на те, що комусь не сподобався твій конкурсний твір.

Хоча перші поразки переживала болісно. Ну, а як інакше? От я ж така талановита, пишу такі класні оповідання, а мене не помічають. Перший раз, другий, третій, двадцятий. Перші рази страждала, потім звикла, а згодом зрозуміла, що це все – відносність. І я не знаю, як би склалося моє життя, якби я отримала перше місце в котромусь із конкурсів, але я знаю, як воно скалося, коли я його не отримала. І, в принципі, мені гріх на щось нарікати. Я страждала тихо і мовчки: не ґанила членів журі, не обзивала переможців графоманами, не займалася емоційно-літературним ексгібіціонізмом. Просто переступала через це і писала, жила далі. Свого сина вчила, що перемога не варта будь-якої ціни, що перемога – це приємний бонус за наполегливу працю. Добре я це робила чи ні – час покаже.

Я не розумію, чому люди так відчайдушно прагнуть перемог у різноманітних конкурсах. Маю на увазі зараз перемогу будь-якою ціною і не завжди чесну. Ну, купиш ти її, і що далі? Тобі з цим жити. І кожного разу, коли тебе називатимуть переможцем такого-то й такого-то конкурсу, ти знатимеш, що насправді вона й не зовсім є перемогою, ота перемога.

Я давно вже не беру участі у конкурсах. Хіба що у складі журі. Мої поразки допомагають мені відповідально ставитися до конкурсних творів. Але як би ти відповідально не ставився, усе одно будуть невдоволені, які звинуватять тебе у непрофесійності чи продажності. Хтось образиться і не прийде забирати свій диплом і приз, бо вони, мовляв, не такі. Це смішно. Не більше і не менше. Хтось порушує умови конкурсу і каже: «Ну і що, але ж я так круто написав чи написала». У більшості випадків, до речі, це не круто. Я розумію увесь біль розчарувань і поразок, але хочеться крикнути: «Люди! Це просто конкурс!» Не більше і не менше. Якось ображений непереможець писав мені, що от через наш конкурс, в якому він не виграв, він втратив інтерес до писання, а література втратила ще одного хорошого письменника. Я нічого не коментувала. Претензії пережила спокійно. Література відсутність новоспеченого класика, думаю, теж.

Якось перед однією із зустрічей із читачами, готуючи вступне слово про мене, організаторка спитала про перемоги у літературних конкурсах, і я відповіла, що у мене є книги. Книги, каже, це добре, але перемоги? Мої книги – це моя перемога… Не знаю, чи вона зрозуміла.

До речі, іноді виступи перед молоддю починаю так: «Я не перемогла у жодному літературному конкурсі. Але це не завадило мені написати кілька книг, а видавництвам їх видати. Люди кажуть, що вони, тобто книги, хороші, критики іноді з ними погоджуються». Ми сміємося, а коли хтось згодом попросить дати поради авторам-початківцям, кажу: пишіть, подавайтеся на конкурси, вигравайте і не страждайте, якщо не виграєте, а пишіть далі. Те, що має бути вашим, неодмінно вашим буде.

Ні, я не проти літературних конкурсів. Вони гарні, вони потрібні, вони збагачують новим досвідом, вони навчають, дають точку опори або легенько натякають, що, може, корону поки що варто зняти і покласти на поличку. Конкурс – це рух і розвиток, це спроба довести собі самому, що ти чогось вартий. А якщо нічого не виграєш, як ото я, то це стимул шукати інші поля для перемог, адже якщо у чомусь програєш, то у чомусь обов’язково виграєш, і це не обов’язково має бути конкурс.

Я щиро радію, коли мої знайомі перемагають у чомусь чи зривають велику кількість вподобайок за щось. І усміхаюся тому, що навіть в інтенет-просторі я лузерка, адже моя фотка горнятка кави збирає більше схвальних великих синіх пальців, ніж мої слова. Що ж поробиш? Ну, така я є. Але тішуся, що людям подобаються хоча б мої селфі, якщо не мої історії.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!