Мірек БОДНАР: «Ідеалізм нам притаманний, і наразі він виправдовує себе»

 

На початку вересня івано-франківське видавництво «П’яний корабель» видало свою дебютну книжку «Незакінчений хрестовий похід» – збірку вибраних віршів культового польського поета ХХ ст. Рафала Воячека.

Рафал Воячек – один із найзагадковіших і найконтроверсійніших польських поетів. Містифікатор і візіонер, який ще підлітком почав здійснювати спроби самогубства і виявляв надзвичайну цікавість до цвинтарів. Алкоголік, провокатор і скандаліст, що влаштовував бійки, був схильний до депресій і проходив обстеження у психіатричній лікарні на шизофренію. Поет, який дуже гостро відчував конечність власного тіла і постійно намагався вийти за його межі, щоб перевірити, як там, по інший бік, і швидко повернутися назад. Раз не вдалося. Послизнувся… Поєднуючи пронизливу чистоту бачення з воістину експресіоністичною чарівністю, Рафал Воячек описував процеси розпаду особистості і неможливість пристосуватися до реальності. Разом з тим, його віршам притаманні глибокий ліризм та ніжність.

Книжка видана за підтримки Польського інституту в Києві.

«Галицький кореспондент» розмовляє із засновниками видавництва – перекладачем і поетом Міреком Боднаром та видавцем і перекладачкою Христиною Михайлюк.

14407486_10154066460403337_849106743_n

– Якщо люди вирішують займатися бізнесом, то відкривають ларьок чи магазин, а ви взялись видавати книжки… Як батьки зреагували на це?

Христина Михайлюк: Просто ми більше нічого не вміємо. Любимо читати книжки і перекладати. Але не завжди були задоволені станом справ на українському книжковому ринку. Ну, і замість того, щоб просто сидіти і критикувати, казати, як все погано, вирішили відкрити своє видавництво і спробувати хоч трохи щось змінити.

Плюс до всього додалося те, що Мірек майже десять років працював у різних видавництвах, тобто якийсь досвід уже був. А я півжиття перекладаю. До того ж, у нас є багато друзів і знайомих, які дотичні до цієї сфери – художники, редактори, коректори, дизайнери, і ми захотіли їх усіх об’єднати.

А щодо батьків, то вони нас всіляко підтримують і допомагають, хоча не до кінця розуміють, чому ми обираємо саме таких авторів – проклятих поетів. Коли моя мама прочитала кілька віршів Рафала Воячека, то сказала, що він божевільний. І тут вона була недалека від істини, бо він справді проходив обстеження у психіатричній лікарні на шизофренію.

– А, власне, чому саме божевільний Рафал, аудиторія, а отже, і тираж якого будуть набагато меншими, ніж якби ви видали якусь попсу? Це ідеалізм, чистоплюйство чи певний розрахунок?

Мірек Боднар: Насправді першою книжкою, яку ми планували видати, мало бути повне зібрання віршів Джима Моррісона. І тут з розрахунком, як ми думаємо, якраз все окей – Джим, звісно ж, не попса, але персона доволі відома, й аудиторія у нього велика. Проте через юридичні нюанси ми не змогли видати його тоді, коли планували. Історія пошуку правовласників Моррісона перетворилася на детектив. Але вже все позаду, і ця книжка незабаром вийде. Ну, і щоб не втрачати час, ми вирішили видати збірку Рафала Воячека, якого я дуже люблю і тексти якого є іншими, але такими ж сильними, як тексти Моррісона. Тут просто головне донести це до читачів.

Але так, ідеалізм нам притаманний, і наразі він виправдовує себе. Бо Воячек повільно, але впевнено знаходить свою аудиторію. Те ж саме стосується і чистоплюйства, насамперед, у підході до створення книжки. Ми дуже ретельно контролюємо кожен етап виготовлення книжки, робимо акцент на опрацюванні тексту, підбору ілюстрацій, і якості паперу для друку тощо.

– Як проходив ваш контакт з Рафалом?

М.Б.: Контакт з Рафалом я підтримую вже років 7-8, відколи вперше познайомився з його текстами і почав поволі перекладати. Але річ у тому, що Рафал помер ще далекого 1971 року (до речі, у травні, за два місяці до того, як помер Моррісон), у віці 25 років, закинувшись таблетками. А правонаступником Рафала є його дочка Даґмара Янус, саме з нею ми й контактували вже безпосередньо і узгоджували всі нюанси видання. Їй ідея сподобалася, і вона сприяла виходу книжки. Хоча, як мені відомо, пані Даґмара свого батька так жодного разу і не бачила, хоч він помер через п’ять років після її народження.

– Моррісон, Воячек – містика, як у відомому американському фільмі «Спілка мертвих поетів»… Чим саме вас має зачепити автор, аби ви взялись його видавати?

Х.М.: Перш за все, це мають бути добрі тексти, хоча, можливо, збоку й виглядає, ніби ми обираємо авторів за рівнем епатажу. Просто якось так вже склалося, що ті, у кого глибокі тексти, мають дуже суперечливу біографію. Але ті автори, чиї тексти нас «чіпають», такого «рембоїдального типу», всіма способами намагалися вийти за межі власного тіла і свідомості, щоб зрозуміти щось більше. Вони знали, що поезія просто так не дається, вона вимагає жертв. І тут я б хотіла особливо наголосити на слові «поезія», бо ми для себе розрізняємо власне поезію і вірші. Вірші пише багато хто, поезію – одиниці.

До речі, щодо Рембо. Саме на честь його програмного вірша «П’яний корабель» ми й назвали видавництво, бо більшість тих авторів, яких ми хочемо видати, так чи інакше зазнали впливу Артюра Рембо і його творчості.

– В Україні таких бачите?

М.Б.: З живих наразі ні, хіба про когось не знаю. Так часто буває, що вони стають відомі вже після смерті. Але ми вже працюємо над виданням книжки забутого поета з Чернівців Вадима Коваля, який трагічно загинув 1996 року у віці 29 років і тексти якого маловідомі, але вартують того, щоб про них дізналися.

– Які у вас очікування щодо старту? Книжковий форум, перевидання…

Х.М.: Хочемо провести серію презентацій в різних містах України, але презентацій не академічних, а з вільною, невимушеною атмосферою, музикою, вином, фраґментами біографічного фільму про Воячека. Першою з них буде презентація в Івано-Франківську 22 вересня, в саду біля книгарні «Під лиликом» – місці з особливою, можна навіть сказати, феноменальною енергетикою.

Щодо перевидань, то, звісно, вони плануються, але не найближчим часом, бо видавничий план вже розписаний на кілька років. Пріоритетом є видання інших авторів, зокрема Вацлава Граб’є, Теда Г’юза, Ґеорґа Гайма, того ж Коваля, про якого згадував Мірек.

– На чому базується ваша надія щодо заробітків, адже ви не тільки заради служіння літературі зайнялись видавничою справою?

Х.М.: На вірі в те, що є достатньо читачів, яким цікава така література, які її не бояться і які готові платити за якісно зроблений продукт.

– Ви вибрали досить вишукану нішу в українському видавничому бізнесі. Хто ваш конкурент, як думаєте?

М.Б.: Ми не мислимо такими категоріями, як «конкурент». Навпаки, ми хочемо, щоб таких видавництв, як ми, кожне зі своєю нішею, з відповідальним підходом до видання книжок, ставало чимраз більше. Бо ж насправді зараз усе вирішує піар. Ти можеш видати книжку, яка називатиметься «Різаний папір» і всередині не буде нічого, крім паперу, і продати її кількатисячним тиражем, якщо добре розкажеш про неї. А можеш робити унікальний, вишуканий продукт, і його ніхто не побачить. Краще говорити не в категоріях «конкурент/не конкурент», а в категорії «партнер». І от, наприклад, такими партнерами для себе ми вважаємо тернопільське видавництво «Крок» і видавничий проект з Івано-Франківська «Вавилонська бібліотека». Чим більше буде таких ініціатив, тим усім нам від цього буде краще.

– Чи з’явилась тепер надія, що все, що напише Мірек, буде видано?

Х.М.: Мірек зараз нічого не пише. Він останніх кілька років зосереджений на перекладах. Але якщо щось напише, то, звісно ж, ми видаватимемо це у нас.

– Які рядки у Воячека вразили найбільше?

М.Б.: Для мене вся поезія Воячека – це якась одна суцільна сугестивно-депресивна релігійна строфа. Але це депресія того типу, яка очищує. Хоча більшість віршів Воячека про смерть, про розпад, розлад, але вони, як це не дивно, залишають після себе світло. Видно, що для автора смерть – це не якась трагедія, смуток, жаль, темрява, це просто перехід на інший рівень. «І хоч на Земному Плані вона відсутня, насправді першою зорею була смерть».

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

 

ПІД ТЕКСТ

10 фактів про Рафала Воячека

 

  1. Улюбленими навчальними предметами Рафала Воячека у гімназії були математика, фізика і хімія. Натомість вже у табелі за перший клас відсутня оцінка з релігії.

 

  1. Уперше Рафал Воячек спробував вчинити самогубство у квітні 1962 р., у 16 років. За відсутності батьків відкрутив газ, а потім зайшов до ванної і порізав вени на обох зап’ястях.

 

  1. У Воячека була старша сестра, яка померла перед його народженням, переживши Рафала на п’ять з половиною років. Один із товаришів поета запам’ятав, як той часом зупинявся на вулиці і казав: «Моя сестра, сестра мене знову кличе».

 

  1. Рафал Воячек мав зріст 192 сантиметри.

 

  1. Єдиною роботою, на якій працював Рафал Воячек, була посада автомобільного диспетчера у Міському товаристві очистки, але він працював там тільки протягом двох тижнів. Решту часу його утримував батько, який відправляв йому гроші на їжу та одяг і оплачував квитанції за оренду кімнат, які Рафал постійно змінював.

 

  1. У 1964 р. Рафала Воячека відрахували з першого курсу полоністики Яґеллонського університету через лікарський діагноз, який стверджував про наявність у нього серйозних психічних відхилень. У медичній картці йшлося: «Signa psychopatica, personalitas inadequata, observatio quad Sch». Це означає: спостереження на предмет шизофренії.

 

  1. У травні 1965 р. Рафал Воячек, за власним бажанням, потрапив на два тижні до Вроцлавської психіатричної клініки, де познайомився з Анною Ковальською, яка проходила там стажування медсестри. Вісім місяців опісля, коли вона завагітніла від Рафала, вони взяли шлюб. Але перш ніж народилася дитина, Рафал розірвав з нею стосунки. Анна погрожувала вчинити самогубство і спробувала отруїтися люміналом, але Рафал врятував її, вирвавши їй з рук ампулу. Після цього розповів друзям, що його дружина померла, і влаштував з ними поминки, на які купив горілку і ковбасу.

 

  1. Рафал Воячек писав тільки тверезим. Замикався на два тижні і безперервно писав, правив, шліфував вірші, укладаючи з них збірки. Один з віршів мав 60 версій. Потім наступали кількатижневі перерви, під час яких він напивався до непритомності, бився, калічився, вистрибував з вікон. За вірші отримував гонорари, які пропивав до останньої копійки. Одного разу, коли йому надали чергову стипендію, думали замість того, щоб давати гроші, купити черевики або плащ на зиму.

 

  1. Одна з найвідоміших алкогольних витівок Рафала Воячека сталася у жовтні 1967 р. Він дуже хотів потрапити на бенкет з нагоди зустрічі письменників Вроцлава і Дрездена, однак не мав посвідчення Спілки письменників Польщі (СПП). Тоді він підвісив портьє клубу на вішалці і п’яний вдерся до залу. Там підбіг до голови осередку СПП Збіґнєва Кубліковського, який саме спілкувався з колегами з НДР, перекинув його собі через коліно і відміряв тому кілька ляпасів. Потім два місяці провів під арештом.

 

  1. Одними з останніх, хто бачив Рафала Воячека живим, були господарі будинку, де він винаймав кімнату. Це було 10 травня 1971 р. о 22.00, коли він виставив надвір пляшку на молоко. Біля тіла Воячека знайшли обривок газети (у якій, між іншим, була замітка про самогубство поета Тадеуша Боровського), на якому він записав: «Тардил – 15, ґлімід – 10, каротин – 5, фанодорм – 5, антикол – 5, тиоридазин – 10». Невідомо, чи Воячек насправді вжив усе, що записав. Відомо натомість, що йому ще вдалося кинути попільничкою об стіну і що до кімнати заглянула сусідка. Вона побачила Рафала, який сидів на підлозі, спершись об ліжко, і щось бурмотів собі під ніс. Подумавши, що він п’яний, як завжди, вона ніяк на це не відреаґувала і повернулася до себе.