Місце народження – Крим

20 січня 1991 року на території Кримського півострова відбувся законний референдум. Його підсумки стали основою для створення Автономної Республіки Крим у складі України.

Автономна Республіка Крим є і залишається територією незалежної України. Однак сьогодні там хазяйнують інші. У лютому 2014 року на кримську територію прийшла російська влада та окупувала півострів. І ось уже шість років Крим та його мешканці перебувають під чужим прапором.

Не всі згідні з тієї політикою, яку там проводять. Дехто з кримчан продовжує жити там, бо не має куди подітися. Іншим пощастило більше – вони змогли виїхати та влаштувати своє життя поза Кримом.

«Галицький кореспондент» поспілкувався з кримчанами, які переїхали жити на Прикарпаття та мають статус внутрішньо переміщених осіб.

Крим наш

55-річна Ірина Синельникова приїхала на Прикарпаття з села Попівка Сакського району. Це поблизу курортної Євпаторії, тож її сім’ї там було дуже добре.

Усю кримськотатарську родину цієї жінки ще у 1944 році депортували на Запоріжжя. Її бабуся з чотирма синами, серед яких був і тато Ірини, приїхали у маленьке село. Пані Ірина народилася у Запоріжжі, однак завжди мріяла повернутися додому – у Крим.

У 1995 році, коли їй було 30 років, вона таки купила землю у Попівці, де зайнялася готельним бізнесом на березі моря. Вона мала у своїй власності готель на 52 номери – так і заробляла на життя.

«Там був рай! Ми старалися, будували, вкладали всі ресурси. Зазвичай працювали три місяці і за цей час мусили заробити. А решту часу добудовувалися, та й жити треба було на щось. Було важко, але я була вдома», – розповідає пані Ірина.

Так і жили, поки не прийшла Росія. Ірина Синельникова розповідає, що ходила на усі мітинги з односельчанами. Вони стояли з синьо-жовтими кульками, а проти них – люди зі зброєю.

«Як можна залізти в іншу країну і доказувати, що це їхнє? Ніколи не була шаленою патріоткою, тихо і мирно собі жила. Уже в лютому під час виборів побачила, як те голосування відбувалося насправді. Коли з села, яке має дві з половиною тисячі дворів, прийшло тільки 12 осіб, а вони показали, що була 100% явка. Тут я все зрозуміла і почала збирати речі. Тоді ще у Донецьку почалося, переживала, що таке і в Криму буде. Думала, що Україну по шматках розірвуть», – обурюється жінка.

Саме тоді кримчанка разом з вагітною дочкою та зятем вирішили тікати. Потроху збирали та рятували дорогі серцю речі, як могли. Намагалися хоч якось продати готель. Не хотіли це робити за безцінь, оскільки він був дуже прибутковий. Однак продали, лиш би поїхати.

«27 серпня 2014 року ми поїхали. Я просто змогла. Багато теж хотіли, але їм не вдалося. Дуже страшно було залишатися, а дочка ще й вагітна. Страшно і їхати було. Дуже вдячна Богу, що нам це вдалося», – розповідає пані Ірина.

Ще будучи вдома, знала, що поїде на Прикарпаття і на карті шукала гарні ділянки. Зараз вона разом з дочкою, зятем та внуком проживає у селі Татарів, що на Яремчанщині. «Я вирішила, що сюди не дійдуть», – сміється жінка.

Пані Ірині тут подобається. Каже, що село дуже зручно розташоване: близько і до Буковелю, і до Ворохти, і до Яремче.

«Дуже символічно. Ніколи не думала, що у цих краях є Татарів. Уже тут у мене народився внук. Ми жили у теплому кліматі, а переїхали у гірську місцевість, де часто холодно. Це найстрашніше! (Сміється.) Якось нас тут дуже сильно замело. Я чистила той сніг і плакала. Думала, пішки піду в Крим. Мені дуже холодно, я мерзну. У нас в Криму навіть одягу такого не було. Часто ми будувалися саме взимку: у футболках і при температурі +18 градусів. Але потроху звикаю», – ділиться кримчанка.

Пригадує Ірина, що грошей мали небагато. Коли приїхали до Татарова, то зупинилися там на два дні, але прожили два з половиною місяці. Адже познайомилися із панею Наталею, з якою товаришують і донині. Організували разом Спілку підприємців, проводять фестивалі, як-от «Татарівська ватра».

«Дуже хороша жінка! Вона мене дуже підтримувала і допомагала. Це найкраще, що могло зі мною статися у цій ситуації. Також у мене з’явилося багато коліжанок. Мене тут дуже добре прийняли, допомагали і допомагають досі. Люди щирі і доброзичливі!» – говорить пані Ірина.

Зараз у Татарові жінка займається готельним бізнесом. Побудували спочатку вісім номерів і чекали. Думали, що за рік-два повернуться додому. Уже сьогодні пані Ірина має 18 номерів. Разом з сім’єю мирно живе та працює.

«Чим довше я тут, тим важче мені буде лишити всіх і їхати до Криму. На жаль, цей момент все відтягується. Але я не зневірилася. Крим наш! Додому ми точно повернемося, вже один раз поверталися. Лише питання – коли», – переконана вона. 

Місце, де жили предки

Сергій Голубєв жив у місті Севастополі від народження і до 25 років. Спершу він навчався у Севастопольському національному технічному університеті на факультеті морських технологій та судноплавства. Після закінчення університету працював інженером-конструктором та проєктував морські бурові нафтові платформи.

Займався також громадсько-політичною діяльністю від часів Помаранчевої революції. У 2011 році приєднався до однієї з політичних партій та брав активну участь у її діяльності в Севастополі.

«Севастополь – це таке місце, де сходяться в одне степ, гори та море. Це те місце, де жили мої предки аж з далекого 1920 року. Це те місце, де минуло моє дитинство. Саме там я став тим, ким я є зараз», – розповідає кримчанин.

Додає, що там йому було комфортно. Стверджує, що вдома завжди можуть трапитись якісь негаразди, але через це домом він бути не перестає.

Однак у березні 2014 року російська окупація змусила його покинути рідний край.

«Я розумів, що якось реально протидіяти окупації в умовах, коли наша держава нас покинула, навіть не спробувавши боротись, я не зможу. Також я розумів, що міліція й СБУ, які тотально перейшли на бік ворога, мають всю інформацію про активістів з Севастополя. Тоді вже почали зникати люди, тож я розумів, що не можу перебувати на окупованих територіях як з причин світоглядного характеру, так і з міркувань особистої безпеки», – говорить Сергій.

Активіст спонтанно вирішив переїхати до Івано-Франківська. Одним із аргументів на користь цього міста було те, що на той час, порівняно з іншими обласними центрами, тут були низькі ціни на квартири. Тут він також займається громадсько-політичною діяльністю, допомагає, як може, однопартійцям.

«Починати з нуля завжди важко. Та якщо починаєш з нуля не з власної волі, то ще важче. Звісно, в таких обставинах не може бути легко. Ти мусиш запустити двигун життя в місті, де ти не знаєш жодної людини, де ти просто не орієнтуєшся на місцевості, де не знаєш, до кого звернутись з безліччю питань, які виникають в подібних обставинах. Та якщо мати певне завзяття, всі ті труднощі можна подолати. Та й наразі все це вже позаду, тож я можу сказати, що в цілому живеться мені тут досить непогано», – розповідає кримчанин.

Сергій Голубєв стверджує – він обов’язково повернеться у Крим. Переконаний, що його знання стануть в нагоді під час наведення там порядку та знешкодження ворожих елементів. Каже, що вірить в українську перемогу, головне – не здаватись.

«Після нашої перемоги у війні я повернуся. Ми самі повернемо Крим. І зробимо це тоді, коли зрозуміємо, що покладатись можна тільки на себе, що враховувати інтереси чужинців треба тільки в тій мірі, в якій нам це вигідно, і ні на крок більше», – наголошує кримчанин.

Новий статус – «переселенець»

29-річна кримчанка Олена Біла живе в Івано-Франківську вже п’ять років. Вона приїхала з Севастополя сюди, бо російська влада анексувала Крим.

На рідній землі вона вчилася на тележурналіста, а потім працювала за спеціальністю. Жінка розповідає, що у Криму їй жилося дуже комфортно. Олена каже, що це місце, де вона провела своє дитинство та молодість. Для неї воно особливе своїми запахами, літнім морем та яскраво-блакитним небом.

«Вечірні цикади, які створюють по-справжньому літню атмосферу. Дім – це вітер і хвилі. Це пляжі. Дім – це коли після роботи йдеш до пляжу та посеред бухти спостерігаєш за дельфінами. Дім – це коли все літо можна ходити в шльопанцях, навіть на роботу. Я завжди з теплом згадую кримські пейзажі. Кримські дороги, дворики», – зітхає вона.

Олена розповідає, що переїхала саме до Івано-Франківська, тому що місто невелике і за розмірами схоже на Севастополь. Воно спокійне і тихе.

«Влітку 2014 року не було часу для роздумів, куди їхати. Треба було виїхати, і все. Вибір впав на Франківськ. Тут досить доступні ціни на житло. А потім вже так трапилось, що залишилась тут жити», – говорить кримчанка.

Працювати жінка влаштувалася у патрульну поліцію Івано-Франківської області. Також допомагає волонтерам у благодійній організації «Дім Сірка» та цікавиться зоозахистом спільно з ініціативою «UАnimals».

Олена зазначає, що у Франківську зовсім інше життя: не таке, яке було в Севастополі, а цілком протилежне. Пригадує, що відразу після переїзду не говорила українською і мала з цим труднощі через відсутність досвіду спілкування. Однак зараз мало хто здогадується, що колись Олена і двох слів не могла зв’язати українською.

«Життя тут не є важким або, навпаки, суперлегким. Просто життя. Коли починала говорити українською, то робила помилки і одразу говорила російською. Остаточно українською я почала говорити, відколи пройшла навчання в патрульній поліції. Це була зима 2015 року», – пригадує кримчанка.

Труднощі виникали від початку окупації до переїзду в Івано-Франківськ та весь наступний рік. Каже, що довелося звикати і до нового статусу – «переселенець».

«Ти ніби є, і ніби тебе нема. У тебе є довідка під умовним номером і дата, що ти вважаєшся внутрішньо переміщеною особою. Зрозуміти це було важко. Та і дотепер не можу звикнути. Винаймати житло було важко, бо на це звертали увагу», – ділиться франківська патрульна.

Зараз жінка мріє, щоб всі люди, які виросли в Криму, одного дня могли повернутися додому.

«Дуже хочу, щоб Крим був українським», – підсумовує кримчанка.

 

Ірина КУЙБІДА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!