Можливість другого шансу

Колись я не любила осінь. Осінь для мене була завершенням чогось назавжди, а прощатися я не люблю. Я не могла сказати, що осінь негарна, о ні, красу та багатство осінніх кольорів ніхто не зможе заперечити. Та все ж на ту красу першої половини осені я завше дивилася з недовірою, навіть вороже, наче досвідчена миша на сир у мишоловці, знаючи, що це лише замилювання ока, знаючи, що вся ця божевільна щедрість створена лише для того, щоб непомітно втягнути тебе у безвихідь, сірість та незворотність кінця осені. Так, я це знала, тому й не купувалася, не піддавалася.

І справді я була права, тоді я була в цьому впевнена, бо час ішов, а з часом відлітали у небуття і красиве жовтогаряче листя, і привітні теплі напівтіні, і ніжні пастельні тони, все блякло, з осені облазила її краса, наче позолота з дешевого китайського сувеніру. Я дивилася на голе сіре гілля дерев, яке дрібно хиталося на фоні такого ж сірого неба, і думала: «Як же це убого». Убогим виглядало все, що оточувало мене, убогість, здавалося, слизьким спрутом хотіла залізти і в мене, а я з останніх сил відбивалася. Я не любила осінь.

Але насправді, і це я зрозуміла набагато пізніше, я не любила не осінь, а  саме життя. Не любила, бо не розуміла, в першу чергу, не розуміла основних його законів. В житті все циклічно. Якщо щось починається, то обов’язково має і закінчитися, щоб потім початися знову. Тому в нас є день і ніч, зима і літо, розквіт і занепад, життя і смерть. Наш творець безмежно поблажливий до нас, він завжди дає нам другий шанс, а потім третій, четвертий, п’ятий і так аж до кінця. Якщо наш день закінчився невдало, то з першими сутінками ми отримуємо можливість попрощатися з ним. Тому, що завтра буде інший день, ми маємо можливість називати його новим, бо він і справді новий, він не продовження старого. А в новому дні все може бути по-іншому. Але щоб новий день настав, спочатку має прийти ніч і закінчити старий. Те саме і з літом, за яким я більше не шкодую, я відпускаю його легко і безболісно, бо я його розумію, я розумію, що все має право закінчуватися. Колись і я закінчуся, принаймні така, як є зараз, то як я можу не дозволяти закінчуватися літу?

У процесі тривання найважливіше вчасно взяти паузу. У природи з вчасністю проблем нема, їй не треба писати нагадування в телефоні, вона мудра і пунктуальна. Я дивлюся на голе сіре гілля дерева, воно спокійне, аскетичне і самодостатнє. Прекрасна листопадова картина. Природа бере паузу у стосунках із життям, щоб потім, навесні, вступити в них з новою силою, щоб отримати новий шанс все змінити або все продовжити. Бо якщо яблуня не вродила цього літа, то наступного літа вона, дуже ймовірно, вродить. А що було б, якби ми мали лише одне довге літо, один безкінечно й нестерпно довгий день?

Допоки ми беремо участь у процесі тривання, завжди є можливість другого шансу. Чесно кажучи, можливість першого шансу часом надто коротка, вона так швидко минає, залишаючись уже в попередньому дні, році, а то й житті.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!