Мимовільний дискомфорт школярів

Солідаризуюся із небезпідставними побоюваннями автора статті пані Людмили Лінник щодо реформації освіти: «Іноді мені здається, що реформа в українській освіті не відбудеться ніколи» («Тільки спробуй!», «Галицький кореспондент», 2 березня 2017 р.). Справді, вимогливо звучить тривожна нота сум’яття, мало не до відчаю, від усвідомлення, що за чверть століття нашої незалежності не зроблено жодного поруху раціональних змін на краще в освіті.

У цьому ж тексті далі: «Всі спроби трансформації і змін придушуються в зародку». Гм… Які такі були освітянські перетворення та інакшості, новації, не конкретизовані автором, яких, сказати б, ще в ембріональній стадії так жорстоко позбавили життєздатності і бажаного народження? Якби вони, зміни, хоч якісь з’явились, а до того ж були б суттєвими і новаторськими, очевидно, поспільство не дозволило б будь-кому отак легковажно розправитись із ними. Та й пані Людмила як небайдужа громадянка і турботлива мати, поза сумнівом, сама щосили боронила б їх на благо своєї дитини. Бо для такої реконструкторської освітньої «меси» не шкода фізичних та матеріальних «свічок», себто вартує всяких зусиль та боротьби, ба, й значних фінансів істинно нова школа, що несе дітям не лише світло знань, а й – головне – теплоту любові (у сучасній школі ця моральна категорія – безадресна абстракція, безпритульна пасербиця), розуміння, пошани до них.

Нуртують симулякри змін, маніпуляції: термінами навчання (12 років), балами оцінювання знань (12 балів), програмами, тасуваннями канцелярських канонів, поняттями та визначеннями (тепер наймодніше – «компетенції»), імітуючи невсипуще піклування МОН’у про теперішнє й грядуще покоління. Від того школа анітрохи не втратила своїх «образу» й «подоби» – як була, так і залишається тоталітарною: на початку тридцятих, точніше, 1930 року минулого століття, школу бездоганно «утрамбовано» у «правильні» рамки самим «вождем всіх часів і народів», і вона стала піднаглядним розмаїтих служб «монолітом», що плавно «перетік» у наші дні, інституцією примусу дитячого навчання всіх однаково. Діточок – бо Всевишній дарує нам різних, аж до полярності…

Теоретичним обґрунтуванням проникнення тоталітарної присутності в розмаїті види діяльності і, насамперед, шкільне навчання дітей, забезпечуючи собі «ескорт», супровід однаковості, слугує дослідження психології тоталітаризму авторства блискучого політика, державного діяча, драматурга, мислителя, публіциста, першого президента посткомуністичної Чехії Вацлава Гавела: «Тоталітаризм завжди супроводжує формування однаковості та криміналізація інакшості» (В. Гавел, «Промови та есеї», збірка публіцистики. К., «Комора», 2017). Тут же Вацлав Гавел розглядає вплив системи на поведінку людей у тоталітарному соціумі, вибудовуючи такий ланцюг змін свідомості: безнадія – апатія-пристосуванство – рутинна праця на користь влади, яка схвалюється («День», №51-52, 24-25 березня 2017 р.).

Типовим для більшості учнів є спонтанний, може, ще не усвідомлений, бездосвідний поведінковий вибір на користь ланцюгової ланки «дуету» – апатія-пристосуванство. Остання для посередностей зручно освоєна ніша сховку, де визріває «совок». Як не дивно (за власними спостереженнями в школі), до них належать і бешкетники (які зовсім не переймаються навчанням), агресивно утверджуючи себе у шкільному соціумі злими батярськими витівками, кулаками, що з віком переростає у хиже хуліганство, в армії обертається «дідівщиною», у підприємливих руках «хазяїв життя» – «тітушками». Все це виплоджує і виколихує саме наша нереформована школа.

На вивітрювання зі зміненої свідомості ідеологічних стереотипів потрібно часу і часу. Самі-бо визначайте, пані Лінник, до якої моделі ланцюга психологічної поведінки належать узагальнено безіменні батьки – крикуни, як ви їх означуєте і на яких гніваєтесь, підозрюючи їх у прихильності до системи.

Про маніпулятивну веремію в освіті, подекуди суголосну сьогоденній, докладно й колоритно розповіла, іронізуючи, у своїх мемуарах Лідія Іванова, донька поета «срібного» віку В’ячеслава Іванова, російського емігранта (у Римі). Вона, тодішня успішна гімназистка, а потім учениця радянської школи постреволюційного Петрограда, була приголомшена атмосферою радшколи, ошелешена неусталеністю, постійною хитавицею режиму навчання: хронічною нестачею підручників, мало не щоденним розтягуванням чи стисканням тривалості уроків (від 30 хв. до 45 хв., 1 години і навпаки), вибір учнями (з їх відвертим прилюдним критицизмом педагогів) класного керівника, санкціоновані «неконспіративні» доноси на вчителів, вилучення «неправильних» підручників, посібників тощо.

Імплементація майже столітньої «консервації» традицій радшколи, злегка підкоригованих сучасними освітніми віяннями, у теперішній навчальний процес має свою пролонгацію. Як результат – нев’януча живучість «совкової» системи.

Досягненням останніх років у шкільництві з мінімально позитивними  наслідками є зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО): крок вперед у царині соціальної справедливості та невисокий бар’єр супроти тотальної корупції, що буйно квітне на всій вертикалі освіти. Попри суспільне схвалення тестування – ЗНО – такого собі тюнінгу шкільництва, воно  ще аж ніяк не є реформою школи: радянську авторитарну систему освіти поки що ніхто й  мізинцем не зачепив, не рушив. Кондове жорстке освітянство радянського кшталту у нас (за винятком деякої зовнішньої української атрибутики) – «непорушно» – добре закроєне, винахідливе, здатне мімікрувати, міцно вросло в наше буття, думки, поведінку. Реформувати систему надзвичайно важко, хоч вона невідкладно підлягає трансформації. Парадокс – двадцять шостий рік живемо в державі нової формації, школу ж цупко тримає закостеніла рука спочилого в Бозі старого суспільного укладу…

Динаміку руху перебудови освіти вимогливо диктує час глобальних викликів. Інакше опинимось на світовому маргінесі, про свою Кремнієву долину хіба що мріятимемо, державній незалежності впритул грозитиме небуття – невблаганне й незабарне.

І батьки (докоряючи у газетній кореспонденції за їхній конформізм), і діти стали заручниками тоталітарної освіти. Тому не вина, а біда батьків, що вони змушені шукати якихось компромісів із системою, бодай на рівні шкільного класу. Навіть найпрогресивніші, «просунуті» родичі дітей, прагнучи вибороти їм право не бути приниженими «совком», апріорі програють системі, оскільки дух школи, її ідеології не дітоцентричні, не загострені, не спрямовані на виховання  особистості,  патріотизму, а оперті на «вулканну» глибу – державну  доктрину колективізму, якою в минулому так пишалися, вигідно припасованою для продукування посередностей, сіризми. «Совкові» було добре, і державному апаратові незле: не вимагалось надзусиль, щоб тримати своїх посполитих у послуху.

Адміністрації шкіл, педагоги пов’язані однією пуповиною з доктриною і упокорені нею. Позірно все схоже на ідилію – суцільна гладінь стосунків школи і системи. Системи родом із московської метрополії, яка ніколи не була модерною державою.

Не співмірна з іншими підрозділами освіти глибінь симбіозу системи на вищому рівні – із профільними відділами, департаментами, врешті, міністерством. І таке співжиття приносить їм взаємну користь: ніхто не вчиняє атак на застарілі проекти, авторитети, «замаху» на традиційне колективістське шкільництво, що генно тримається на підспудних інстинктах стадності, і чиновникам вельми комфортно – всі наче при ділі – стару школу, як стару дівку, щоб сподобалась, підрум’янюють, підрихтовують. Злободенна хроніка їхніх теперішніх діянь – сумлінне латання системи, охоче спрямування уваги переважно в минуле. Сліди латанини разять у так званій новій концепції МОН’у. Про міністерську «матерію» «нової» школи та наше – інше – бачення майбутнього освіти – якось згодом.

Також у статті пані Лінник йдеться про відсутність виробленої національної ідеології та виховання школярів: «піонерів і жовтенят» уже давно відмінили, а пластуни так і не зуміли стати на їх місце (може, й добре). Це я до того, що одну ідеологію відкинули, а іншої не створили».

Маєте рацію – «піонерів і жовтенят давно відмінили», «на їх місце» пластуни ніяк не могли  стати з поважних причин. По-перше, у школі не існувало якоїсь «запасної», паралельної дитячої організації, яка б одразу заповнила лакуну, утворену суспільним зламом, заступила й олюднила «пусте» місце. Знову ж таки, пластунів аж так заповзято ніхто не кликав, не виявляли «героїчного» пориву ні школи, ні батьківські комітети до створення організації у навчальних закладах міста й області. По-друге, ідеологічно ці учнівські організації за своєю природою діаметрально протилежні, а отже, не сумісні, не взаємозамінні за визначенням…

Чи гаразд, що у школі не «у фаворі» пластунські громади? Архіпогано!.. Пластуни ще ніде (ні у нас, ні за кордоном) і нікому не зашкодили. Діти опинились поза мудро і добре організованою виховною структурою – пластом, що у своїй довголітній практиці має немалий та неабиякий «послужний список» чеснот, достойних вивчення і наслідування: інтелектуальний та фізичний розвиток, патріотизм (не напоказ), плекання людської гідності, мужності, усвідомлених обов’язковості, самодисципліни, кмітливості в екстремальних ситуаціях тощо.

Попередня ідеологія відкинена об’єктивно: держава СРСР «загриміла під фанфари» (її розпад – факт достеменний і вже історичний), носій колишніх ідеологем, пропагандистських міфів, «залізних» переконань тощо. Все розбилось, розлетілось на скалки.

«А іншої не створили», – слушно зауважується в кореспонденції. Безумовно, годилось би, найвища пора виробити ідеологічні засади держави.

Вироблення ідеологічних основ державності, як відомо, – процес підвищеної відповідальності, складний, незбагненно звивистий, многогранний, що  фокусує в собі інтелектуальну потугу попередніх і теперішніх поколінь, «ідейне» осяяння мислителів нації, самовідданість патріотів в обороні близьких їм поглядів, цінностей, позитивний досвід інших народів і багато інших «супутніх» чинників, доречних та важливих.

А хто ж мав створювати сьогоденну і на майбутнє українську концептуальну ідею? Теперішня еліта?!

За класичною градацією її – національної інтелектуальної еліти – у нас ледве мікроскопічна верства. Власне, існує невелика горстка, за Василем Стусом, «шопта» інтелектуалів, моральних авторитетів, думки-мислі яких є або голосом волаючого в пустелі, або свідомо чи несвідомо проігноровані можновладцями, чисто Шевченкове – «оглухли, не чують?».

Інша, уже численна, інтелігенція затиснена так щільно в лещата нестатків, що не продихнути, наскрізь перейнята елементарним виживанням, і їй, звісно, не до надто високих матерій.

Чи маємо сподіватись на «добротну» держідеологію навіки заангажованих «вітром зі сходу» хитромудрих компартійно-комсомольських функціонерів та їхніх нащадків, прямих чи духовних, готових із меркантильних інтересів всоте перелицюватись у зручний для них момент?..

Недопікає «безідеологічність» країни і добродіям пожиттєво «притулених» у творчі об’єднання, асоціації, спілки (формальні чи «стихійні»). Для них, як і для багатьох науковців академічних установ та вишів, куди більше важать «капання» інвестицій, гранти, програми спокусливі (навіть із сумнівних джерел надходжень) «стимуляції», поширювані персоніфіковано і виключно лиш на них, конче із безлімітними в часі, вояжами та вектором на Захід… У цій марафонній гонці самовивищення та збиранні валюти неважко загубити знання, чиї ми діти, який батьків, остаточно втративши снагу та чіткий орієнтир на випрацювання повноцінної націєтворчої ідеології.

У теперішньому принишклому суспільному «ідеологічному» безгомінні лунко озвучується псевдоідеологія (або тихе заперечення загалом саме української) новоспеченої «куфайкової еліти», конгломерату патентованих корупціонерів, різномастих злодюг у законі й поза ним, гангстерів (за словами колишнього розвідника Ю. Щвеця, що був нещодавно гостем телепередачі Д. Гордона, Донбас для останніх став раєм), словом, суміш прихованого й явного криміналітету.

У них, зрозуміло, інші цінності, пріоритети. Метаморфозні панове (уже не в однаковому темновишневому прикиді, як у 90-х), а з «метеликом» під шиєю, «нічтожне сумняшися», нахабно присвоїли собі, крім українських багатств, ще й наймення «еліти». То чи не оці самозванці, що афішують себе «елітою», мали б написати ідеологію держави?

Втім, вони сповідують свою, власного замісу ідеологію утилітарного вжитку, психологічно занурену в неперебутню атмосферу середовища підворітної шпани…

Нас болісно занурили у безвихідь убозтва, доконують руйнацією країну. На «куфайковій еліті» карбування вічного тавра призвідників нападу Росії на Україну. За їхніми лекалами недолуго скроєний нинішній наш державний устрій…

Школа – дзеркальне відображення держави в мініатюрі. Отож, вона приречена нести на собі тягар «вроджених плям» партацького держукладу, мимоволі влаштовуючи дітям дискомфорт на всі роки їхнього школярства.

 

Ірина ПАВЛІСЬКА-ДРОГОМИРЕЦЬКА