Не такий, як усі

Франківський військовий Ярослав Костишин із позивним Ярик ще хлопчаком мріяв про літаки. Все життя присвятив тому, аби сісти в крісло пілота. Але політати йому судилося тільки одного разу – на борту літака у власній труні.

Донечки дотепер люблять витягувати й переглядати батьковий одяг, іноді навіть вдягають його курточку. Кажуть, що його речі мають дуже добру енергетику і досі пахнуть татком.

Ярослав Костишин народився 19 червня 1981 року в Івано-Франківську. У 2002 році закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Автомобілі та автомобільне господарство». Остання посада – офіцер мобілізаційного відділу 649-го авіаційного складу ракетного озброєння і боєприпасів Повітряних сил ЗСУ, підполковник (посмертно).

У зоні АТО Ярослав перебував у складі зведеного загону повітряних сил «Дика качка». Загинув від осколкового поранення 27 жовтня 2014 року під час мінометного обстрілу російськими збройними формуваннями позицій окремої роти в районі Донецького аеропорту (біля міста Авдіївка). Йому було лише 33 роки.

Удома залишилися мама, дружина і дві донечки.

Похований у селі Томашівка, що на Хмельниччині. 27 листопада 2014 року указом президента України «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

доньки Ярослава теж хочуть стати військовими

Золота дитина

Ярослав ще змалку був дуже спокійним і чемним хлопчиком. Мама його ніколи не сварила, бо не було за що. «Лиш одного разу син був одягнений у білих колготах і став у калабаню, почав тупцювати ногами, – пригадує мама Марія Костишин. – А я розізлилася і потрясла його за це. Потім Ярик, коли виріс, мені то навіть згадував. Але це була наша єдина така суперечка. Бо то дійсно була золота дитина».

Коли усі діти прямували зі школи додому, Ярослав ще полюбляв погуляти собі наодинці, бродив вуличками, парком, міг просто стати на одному місці і за чимось спостерігати. А увечері вдома вмощувався біля вікна і вглядався в зірки. «Він був не такий, як усі, – всміхається мама. – Решта дітей дуркують, бігають, бавляться, а Ярослав осторонь спокійно спостерігає. Завжди казав мені: «Ну чого, мамо, я буду кричати, як вони? Нащо мені отак само партами стукати?». Була дуже “доросла” дитина, стільки разів мені поради давав, як вчинити у тій чи іншій життєвій ситуації…».

Разом з тим біля хлопця завжди роїлися його ровесники, адже він тішив їх різними цікавими історіями.

З дитинства мріяв стати льотчиком, захоплювався моделюванням авіаційної техніки, дуже любив фізику і астрономію. Після школи захотів вступити в Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба. Мама віддавала останні гроші, аби лише син мав можливість додатково займатися математикою і фізикою з репетитором. Хай там як, але Ярослав мав скласти іспити успішно. Адже про домовленості чи якісь зв’язки в університеті й мови не могло бути. Хлопчина вступив, і ще довго знайомі не могли повірити, що юнакові це вдалося зробити самотужки.

Та, на превеликий жаль для Ярослава, курсанти льотного факультету тоді жодного разу так і не літали – не було пального. Ярослав навіть з парашутом не стрибав. Теорію знав назубок, а от практики – не було.

На четвертому курсі університет розформували, і Ярослав перевівся в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Хлопець жартував, що йому треба було народитися на рік швидше – тоді б він встиг закінчити свій виш.

Після навчання Ярослава скерували у військову частину на Хмельниччині. Там же він зустрів свою майбутню дружину Світлану, у подружжя народилися донечки-близнята – Олександра і Руслана. Жінка каже, що Ярослав підкорив її своєю принциповістю, він ніколи не боявся говорити правду, навіть начальству, просто у вічі, крім того Ярик ненавидів підлабузництво.

А ще – навіть через десяток років кадрової військової служби він не покинув мрії літати. Дружина згадує: «Як приїдемо у відпустку до його мами, Ярослав дістане конспект, читає, очі заплющить і відтворює вправи навчання з керуванням повітряним судном».

«Мамо, я ще приїду»

У нього на столі постійно були два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний. На хату, в якій мешкав із сім’єю, теж почепив національний стяг. Ще задовго до початку російсько-української війни Ярослав вітався лише так: «Слава Україні». Найбільше любив слухати повстанські пісні. Спілкувався лише українською. Навіть під час навчання, коли викладали російською, Ярослав принципово писав конспекти рідною мовою.

Коли почався Майдан, чоловік фактично жив у військовій частині, додому приходив лише помитися. Потім воював у складі зведеного загону «Дика качка». Оборону тримали під Авдіївкою – поруч із Донецьким аеропортом. Дружина говорить – про те, аби не йти на фронт, не могло бути й мови, перечити Ярославу не було сенсу. Він завжди казав: «У мене така професія – боронити Батьківщину».

«Такої позитивної людини я в житті ще не зустрічав, – каже командир військової частини ПС ЗСУ Микола Сандул. – Взагалі він був взірцем у всьому: і в охайності, і в педантичності, і в опрацюванні документів, і у відповідальності виконання завдань. І найголовніше – в нього патріотизм зашкалював. Пам’ятаю, у 2014-му, коли почалася війна, наша частина одна з перших повезла засоби ураження на аеродроми. Костишин на той момент був офіцером з мобілізаційної роботи частини, але він перший кричав, що поїде начальником варти. І так він від’їздив майже по всіх аеродромах». 

Мама пригадує, як 14 вересня Ярослав приїхав до неї, хутко забрав дітей: «Мамо, я ще приїду… Десь у жовтні». Це було за два тижні до біди. А дружині з того моменту майже щоночі снилося, начебто вона надягає білу хустку.

Коли осколок потрапив Ярославові в шию, він ще хвилин 15 був живий. «Роздягніть мене, бо дуже жарко!» – кричав він своїм побратимам. Помер у них на руках. Тіло доставляли літаком – нарешті Ярослав полетів…

«Ярославе, чому ти не поможеш?»

Того дня мама пила свою вранішню каву. У двері подзвонили. На порозі стояла її сестра, перелякана і бліда: «Твого Славіка вбили… На війні».

Після страшної звістки Марія Костишин просто зачинилася в хаті і постійно плакала. Не мала куди подіти свій величезний біль. Просто хотіла опинитися там, де її ніхто не знає.

Батьки дружини обожнювали Ярослава. Кажуть, то була Божа дитина. «Він у нас прожив десять з половиною років, – говорить теща Галина Гуменюк. – Я так запам’ятала, як одного разу він прийшов з роботи, а я лежу. «А чого це ви лежите?» – «Сапала на городі, а сонце сильно припекло… Тепер голова болить». – «То ви досапали?» – «Ні…» – «Ходіть покажете де, я вам досапаю, а ви полежите». – «Ярославе, надворі дуже сонце пече. Не треба». А він мене тягне за руку на город, аби я показала. Не можу це забути ніяк. Тепер, коли сапаю, гляну на хату, а там майорять два прапори, зразу згадую його, плачу і кажу сама до себе: «Ярославе, чому ти не поможеш?»

Після смерті Ярослава Костишина його дружина вступила до лав ЗСУ за контрактом. Зараз вона служить у військовій частині у відділі кадрів. Там атмосфера нагадує про коханого. До того Світлана працювала в Управлінні соцзахисту у відділі, що займається учасниками бойових дій, вдовами вояків. За сумною іронією долі, першою вдовою в районі стала саме вона… Одного разу, ще задовго до загибелі чоловіка, у відділ зателефонував начальник з області, питав, скільки треба посвідчень для жінок, у яких загинули чоловіки на війні. На той момент не було жодного загиблого. Коли Світлана про це сказала, у горлі чомусь дуже сильно стиснулося, щось зловісне защеміло у грудях. Жінка ніби інтуїтивно відчула, що ось-ось ця біда її торкнеться.

Цікаво, що обидві доньки Ярослава теж хочуть стати військовими. Ба більше – вони вже це твердо вирішили. Дівчатка відвідують молодіжний патріотичний клуб для старшокласників, в якому, до речі, усі одне одного називають побратимами. Недавно юні патріотки брали участь у смолоскипній ході до свята Покрови. Такий потяг до військової справи в близнючок від батька, ще коли тато був живий, вони всі разом обожнювали бавитися на комп’ютері в різноманітні «стрілялки».

Взагалі доньки дуже схожі на Ярослава, а в однієї навіть почерк ідентичний з татовим. Недавно купили собі книгу про літаки і вже вивчили кожен гвинтик.  От тільки після загибелі батька дівчата стали дуже мовчазними.

Коли боєць ще служив, то часто по телефону казав дружині: «Ви спіть спокійно, я ваш сон звідси оберігатиму». Ярослава більше нема, а Світлана каже, що й досі відчуває його підтримку, але вже з небес.

Наталя МОСТОВА

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!