Нереабілітовані: Від переслідувань до відомого вченого

Лев Савович Мончак встиг добре відчути «братні слов’янські обійми» поляків. Народився він 23 лютого 1935 р. у гмінному селі Лабова у повіті Новий Сонч. Лабова розкинулась обабіч дороги на мальовничих берегах річки Камениці, про яку дітей питали: «Де є камениця (цегляний будинок) без даху?» – Та це наша річка», – відповідали діти (хто знав).

Село було проукраїнське, в ньому активно нуртувало культурне життя і на початку війни в ньому арештували 15 чоловік і відправили до концтабору в Березі Картузькій. Серед них були і два брати матері п. Лева та й за батьком його приходили, але тато вже на той час був дуже хворий і незабаром помер.

Греко-католицька Церква в с. Лабова (збудована в 1784 р.). Фото з сайту http://lemky.lviv.ua/

Кам’яну церкву в селі звели ще в останніх десятиріччях XVIII ст., а поновлювали її церковний інтер’єр у 1944 р. відомий культурний діяч Василь Кричевський[1] (спланував композиції) і троє митців з-над Дніпра, які раніше зі зброєю в руках захищали Українську державу, а саме: Микола Бутович, Сергій Литвиненко і Леонід Перфецький. У розмальовуванні церкви допомагали також Слава Сильвестров і Теодор Бережницький.

Згадані митці восени 1943 р. організували у Львові Мистецьку академію. Її ректором став професор Василь Кричевський. Проте вже у березні 1944 р. у зв’язку з наближенням фронту студія перервала працю, а Василь Кричевський з деканом Сергієм Литвиненком, викладачами Миколою Бутовичем і Леонідом Перфецьким та дев’ятьма студентами евакуювалися на захід. Спочатку вони переїхали до м. Криниці, а відтак поселилися у Лабовій. Тут, у пустому будинку старої школи, художники продовжували дидактичний процес, водночас розмальовували церкву для свого утримання.

Після розділу Польщі нацистською Німеччиною і більшовицьким Радянським Союзом обидві країни уклали договір про обмін населенням. Згідно з ним до Німеччини їхали фольксдойчі, а в УРСР – українці. І 5-6 тисяч лемків, що частково піддалися комуністичній пропаганді, а частково змучилися під польським гнітом, відправилися до «більшовицького раю». Серед них було 67 осіб з села і в тому числі родина п. Лева, яких поселили на хуторі Червень поблизу села Гнильче, а пізніше в с. Голендра Підгаєцького району Тернопільської області. А звідти в 1942 р., досхочу наївшись «радянських благ», Мончуки повернулися додому.

Під час війни німці забрали всіх євреїв з села в Новий Сонч і там їх вбили (лише одному вдалося втекти), а в сільській школі облаштували пересильний військовий госпіталь. Українська поліція повідомляла, коли в селі були облави, але німці 9 осіб все-таки відправили в концтабір в Аушвіці (4 загинуло), а 26 – опинилося на примусових роботах в Німеччині. На селян накладено великі континґенти на м’ясо, молоко, зерно і картоплю. За здані продукти видавали пункти (талони), на які можна було купити тільки деякі товари (сигарети, вироби із заліза і т.д.) і то з великими труднощами.

У 1944 р. на село почали нападати польські банди Армії Крайової. Вони замордували 7 людей, в тому числі директора школи Степана Варшаву, кооператора Григорія Копчу, агронома Юліяна Тараса, Юліана Феціца, Лесю Чумак, Петра Маслея, Лівоцьку Вислоцьку (в м. Холмі), а також вчителів з с. Угрина – Івана Кобаня та його дружину. 21 вересня 1944 р. польський загін під керівництвом Татарина спалив частину хат в селі, знищена була навіть плебанія священника.

Мешканка села Надія Юськів згадувала про ці події: «Пожежі, страх… Ми лягали спати одягнені. Ночували вдома лиш Віра, я і мама. Тато, брат Володимир і старші сестри переховувались по криївках. Мені особливо запам’яталась одна з таких ночей. Бандити в масках увірвались до хати. Забрали все, що їм сподобалось: хліб, інші продукти, білизну, а різні дитячі лашки поскидали в скриню, полили нафтою, яка стояла в кутку в пляшці, щоб в разі потреби заправити лампу для освітлення і все це підпалили. Полум’я піднялося аж до стелі. Ми з Вірою голосно закричали, а вони нам погрожували, грубо, зухвало замахувались на нас нагайками: «Сіcho byc. Mozcece sobe to zagasic». Мама кинула на скриню якийсь мотлох і затлумила полум’я. А бандити підпалили стодолу, де була солома».

На Йордана у 1945 р. росіяни один раз обстріляли артилерією село (навіть маму п. Лева поранило осколком в руку) і зайшли в Лабову. В середині лютого 1945 р. вони забрали 34 чоловіки з села в армію (з них четверо загинуло). Натомість посаджені Ю.Пілсудським на українську землю Лабови поляки-осадники організувалися в банду і тероризували українців села.

Крім того, радянські спецслужби арештували десять людей з села, серед яких були війт і солтис та його син. Їх відправили аж у Якутію, а п’ятеро дівчат потрапили в табори на Кавказ. Реальних підстав для арешту не було.

Після цього почалося заставляння до переселення. 15 березня 1945 р. родина Мончаків поряд з іншими українцями змушені були таки покинути рідну землю і вирушили з Нового Сонча у вагонах до Хиріва. По дорозі їх охороняли загони НКВС, бо нападали на ешелон польські банди. В Хиріві переселенців помістили у фільтраційний табір, де перевірили документи, а рушили вони далі до Львова залізницею, аж коли купили самогон для машиністів. Весь час руху з Хиріва до Тернополя у мешканців Лабової тривав аж місяць.

Натомість 27 червня 1946 р. село зайняли об’єднані відділи УПА Смирного і Горислава. Вони роззброїли місцевих польських поліцаїв і спалили відділок, а також знищили хати, що залишились після виселеного до СРСР лемківського населення. Частина з них уже була заселена польським населенням. Ті українці, хто дожив до 1947 р., під час операції «Вісла» були ув’язнені в концтаборі Явожно або депортовані на колишні німецькі землі Польщі, а на їх місце було заселено поляків. Спочатку виселено 181 чоловіка, а потім ще 9 чоловік. Українців у Лабові не залишилося ні одного, лише 45 поляків.

Ось як описала мешканка села Надія Вислоцька свої враження про перебіг виселення під час «Вісли»: «Люди могли взяти з собою те, що вміщалось на одну фіру з конем, і максимум дві корови. Довгу колону возів військові погнали на залізничну станцію у Новому Сончі. Тут переночували під дощем, а вранці завантажено в один вагон по дві родини з худобою і статками. Був початок літа, спека, худоба ревіла від спраги і голоду, а стривожені люди не знали, куди їх везуть. В Явожні транспорт зупинився. Військові ходили вздовж вагонів, вичитували деякі прізвища людей і кудись забирали. Потім виявилося, що на допити. Поверталися зі слідами катувань. Троє людей не повернулось, бо їх запроторили у карний табір праці, де без суду тримали до літа 1948 р. Після цієї процедури транспорт рушив у дальшу дорогу і по кількох днях зупинився на станції Любінь Вроцлавського воєводства.

На фото сучасний вигляд села Лабова

У свою чергу переселенців в Україну завезли до станції Потутори, а далі сім’я поселилася в с. Угринів Підгаєцького району. Прийняли сім’ю дуже добрі, порядні люди, але і родина лемків теж їх врятувала, бо сказала енкаведистам, що бандерівців не бачила (брат господині сім’ї, що приютила Мончаків, був УПА). А потім поляки виїхали з села, і родина отримала якусь ліплянку-хату.

Лев Мончак ходив до місцевої школи, не вступав до комсомолу, за що два рази його виганяли зі школи. У 1953-1958 рр. він вчився у Львівській політехніці, потім працював оператором з дослідження свердловин, оператором з видобутку нафти в НПУ “Надвірнанафта” (1958-1959 рр.), інженером-геологом геологічного відділу (1959 р.), завідувачем лабораторії фізики пласта науково-дослідної лабораторії НПУ “Долинанафта” (1959-1962 рр.). З 1962 по 1965 рр. навчався в аспірантурі Львівської політехніки (з грудня 1964 р. у м. Івано-Франківську), яку успішно закінчив і захистив кандидатську дисертацію в 1965 р.

У 1967 р. п. Мончак став доцентом вишу і заслужив за багаторічну працю велику повагу в науково-педагогічного колективу університету. Він один із ініціаторів видання та автор перших в Україні україномовних “Нафтогазопромислового словника“ та “Довідника з нафтогазової справи“, а також десятків наукових статей, монографій, посібників тощо. А ще Лев Савович дуже цікавий співбесідник, має дар мудрого слова, чудовий пропагандист знань про природу рідного краю, організатор експедицій у гіпсові печери та по р. Дністер, завзятий шахіст і бадмінтоніст. Село загалом подарувало світу багато талантів. Так, титулований гросмейстер, тренер та шаховий діяч Адріян Михальчишин, дідусь якого був греко-католицьким священником у Лабовій, у 2018 р. став Віце-президентом Європейського шахового союзу.

Лев Савович Мончак за навчально-науковою працею

Відзначимо, що Лев Савович так і залишився безпартійним, хоча і розумів, що втрачає в кар’єрному рості. Він за радянських часів все відговорювався від партії тим, що «ідейно не доріс». Зате науковець співав у капелах «Гомін Карпат» та «Бескед», джазовому оркестрі. З початком національного відродження у кінці 80-х рр. ХХ століття п. Мончак взяв активну участь з капелою, де він уже був старостою у становленні держави. Він і сьогодні пам’ятає, як він з друзями вішав український прапор над сільрадою у с. Кирилівка на батьківщині Т.Шевченка, потім співав національний гімн.

Лев Савович приклався і до збереження пам’яті про українську Лемківщину. Він зі співавторами написав і видав власним коштом книгу про свою маленьку Вітчизну – «Лабова. Лемківське село нашої пам’яті», бере активну участь в роботі Івано-Франківського обласного товариства «Лемківщина».

Закінчити розповідь про нашого героя хочеться словами його колег по вишу: «Лев Савович – це згусток високого інтелекту та ерудиції, великий працелюб, людина глибоко демократична, виважена, толерантна та доброзичлива. Він вміє любити свою Батьківщину й народ і не вміє хвалитися цією любов’ю. Якщо десь і є справжня українська інтелігентність, то вона не деінде, а в цьому прекрасному чоловікові…».

Сергій Адамович

* «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.

[1] Кричевський Василь Григорович (12.01.1873 (31.12.1872) – 15.11.1952) – архітектор, мистецтвознавець, маляр, графік, декоратор театральних вистав та кінофільмів, майстер декоративно-вжиткового мистецтва.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!