Вони – як невидимі. Люди. Їх зазвичай багато. Вони заважають жити гордим мешканцям міст. Так, часто від них погано пахне. Ці постаті сумні, інколи зі сльозами на очах та простягнутою рукою. Стоять собі і просять допомоги. Хтось зізнається, для чого вона, а хтось скромно мовчить.

Бездомних, чи безхатченків, на вулицях Франківська важко не помітити. Дехто нарікає, мовляв, через них нема як пройти. Ці невидимі псують красу нашого європейського міста. Та й взагалі, з ними картинка яскравого, здавалось би, життя виглядає не такою вже й привабливою.

Одну з невидимих ми зустріли на лавочці. Поблизу вокзалу. Жінку звали Валентиною. На вигляд їй років 60. Більшість свого життя пропрацювала лікарем у міській лікарні. Далі – пенсія. Постійна присутність матері вдома і так звана «соціальна непридатність» не подобалися синові. Він з дружиною та двома дітьми не хотів ділити двокімнатне житло з жінкою, хоч і мамою, яка сидить на плечах у власних дітей.

Коли не вистачило вже терпіння, син вигнав її на вулицю. Надворі було спекотне літо. І Валентина облюбувала собі затишну лавку поблизу місцевого вокзалу. Тут днювала і ночувала. Перекусити випрошувала у жіночок, які торгували пиріжками з картоплею та насінням. Так тривало декілька місяців.

Під час розповіді цієї історії в пані Валентини текли сльози. Сльози розпачу, безнадії, душевного болю. Зрозуміло, що такий спосіб життя не міг не вплинути на стан її здоров’я. Свої останні роки життя пані Валентина провела, на щастя, не на вокзальній лавці, а в затишній, проте самотній кімнаті геріатричного пансіонату (будинку престарілих). Її поховали на міському цвинтарі. Сина про її смерть не повідомляли.

Таких невидимих, як пані Валентина, десятки, сотні. Але вони таки не бомжі. А бездомні, безхатченки, безхатьки. В кожного своя історія, повна трагізму. Вони – як невидимі.