«Не грай варіята», – так часто любив казати мій дід, мамин тато. Його, старого інваліда, в’язня німецького концтабору, який переніс п’ятнадцять операцій, дратувала найменша брехня чи вдавання людини із себе того, ким вона не є, або ж попросту називання білого чорним.

Згадую діда Костюка не випадково. Думаю, що його «не грай варіята» актуально прозвучало б і нині. А що ж у нас сьогодні – особливий день? Для кожного з нас, напевно, ні. Але от календар на ukr.netі повідомляє, що 28 жовтня – день визволення України від фашистських загарбників. А над цим написом ще й огидний георгіївський бант причеплено.

Для тих із нас, хто бодай інколи піднімає очі на обридливі біг-борди, не випали з уваги вітання керуючої та спрямовуючої партії в усіх українських регіонах із цим славним святом, особливо на Галичині. Там, наскільки пригадую, ще такий вічний солдат-пам’ятник у плащ-палатці із мечем у руках. Усе як на плакатах і листівках совдепу, один до одного.

 

Від чого вони нас визволили? Від коричневої чуми і принесли чуму червону? Наші хлопці та дівчата гинули в партизанці в довколишніх лісах, а вони нас продовжували визволяти, закидаючи схрони гранатами, катуючи в підвалах, заганяючи в колгоспи.

Навіть у Києві вони вже звично звезли на проплачений антифашистський марш студентів і пенсіонерів. Попереду, як завше, знайомі обличчя: Володимир Рибак, Андрій Клюєв, Михайло Чечетов, Олександр Попов, Ян Табачник і компанія. Увесь цвіт правлячої партії, так би мовити. І як тут не повторити за дідом: «Не грайте варіята». Але чи хтось почув би то в цих струнких колонах, які несли транспаранти з гаслами «Не дамо переписати історію!», «Фашизм не пройде!», «У Європу без фашистів!»?

Оскільки останнім часом фашистів на наших вулицях я не зустрічав, то не цілком розумію, до кого апелюють ці заклики. Це що, в нас відкрився черговий сезон полювання на тих, кого назвуть фашистами?

Пригадую, як у шкільні роки ми приходили до батька мого старшого приятеля Назара. Він був ветераном Другої світової. Коли діти заходили на його подвір’я, чоловік залишав роботу, п’ючи з нами чай, поволі починав розказувати про війну. Його оповіді кардинально відрізнялись від того, що ми бачили на радянських телевізійних екранах. Ветеран, наприклад, повторював, що з голодним радянським солдатом можна увесь світ завоювати. Щоб поїсти, треба було завоювати або село, або містечко. Глушену рибу солдати смажили на машинному маслі з-під снарядів. Тато Назара щовечора молився. Це помітив єврей-політрук, не сказав нічого. Одного разу в лісі на лінії фронту, лягаючи спати під старим дубом, солдат відчув після молитви, що начебто якісь руки його піднімають зі зручного місця. Поруч з ним лежав уже згаданий працівник ідеологічного цеху. Він і його покликав знайти іншу місцину. Політрук спершу вперто відмовлявся, але врешті пішов. Аж тут артобстріл. Один з перших снарядів потрапив туди, де мали спати вояки. З того часу політрук не відпускав приятелевого батька від себе, годував офіцерським пайком. І з часом вони стали близькими друзями. «Не грай варіята», – думав про себе, напевно, той єврей. Бо агітація агітацією, а життя дорожче. З Богом не жартуй.

Приблизно такі спогади були в усіх ветеранів, що їх мобілізували до радянської армії у Другу світову. Але коли приходили обов’язкові урочистості, вони, обвішані орденами й медалями, сідали на сцені й мусили грати варіята, хотіли того чи не хотіли.

А в результаті в соцмережах напередодні київського антифашистського маршу було цікаве оголошення про те, що якась Ольга Олександрівна за сто гривень набирає добровільних антифашистів на мітинг у Києві. Неперевершеним було уточнення: «Проїзд та концтабірна пайка включені». Не відмовиш у гуморі тим, хто організовує людську масу для таких зібрань. «Оце так грають варіята», – думаю я. Старий Костюк би плакав зі сміху.

Коли маразм сягає свого апогею, усвідомлюєш, що все це швидко закінчиться. Людей не можна обдурювати безконечно, ще й коли робиш це так бездарно.

Коли пишу ці рядки, то не можу відмовитися від слів надії. Кілька днів тому прочитав інтерв’ю екс-міністра культури Латвії Сарміте Елерте. Ця мужня мудра жінка у червні претендувала на посаду міського голови Риги і програла виборчий марафон представникові російської громади Нілу Ушакову. Однією з вагомих причин поразки стало те, що вона вела свою кампанію рідною, державною мовою в здебільшого російськомовній столиці. Але запевнила, що все одно переможе, бо держава її і так перемагає, незважаючи на жоден тиск і погрози з боку російського сусіда. От вона не грає варіята, як і вся Прибалтика. Маємо гарний приклад. Хотілось би, звичайно, швидше побачити той час, коли нашими вулицями будуть проходити нарешті офіційні визнані й належно пошановані ветерани нашої Повстанської армії разом зі своїми дітьми та внуками, адже саме вони зробили все для того, щоб і представники «партії всіх районів» під жовто-синіми знаменами мали можливість грати варіята і їм за це поки що нічого не було.

Іван КОСТЮК