У мене ця історія розпочалася ще в дитинстві. Не пам’ятаю, скільки мені було років, коли я вперше побачив «Чотирьох танкістів і пса». Однак враження від цього фільму не минає й донині. Я навіть після того розшукав в українському перекладі роман Януша Пшимановського, за яким зняли фільм. Це була потерта, пошарпана книга із вирваним шматком обкладинки. Але, що прикметно, не менш цікава, аніж її екранізація.
Уже тоді я звернув увагу, що польське кіно про Другу світову якесь не таке, як радянське. І герої в ньому трапляються не зовсім типові, скажімо, як Густлік (Франтішек Пєчка) з «Чотирьох танкістів…”. Це був хтось такий на екрані в однострої польської народної армії, кого й уявити собі важко. Смішний, дотепний – дядько, що наче мешкає в сусідньому з тобою будинку. Талант цього актора я неодноразово мав змогу оцінити пізніше. І він жодного разу не зрадив мене як глядача.
Так триває і донині. В епоху інтернет-торентів і благословенного кінопіратства на своєму комп’ютері з нетерпінням чекаю і «беру на абордаж» найсвіжіші польські фільми, що з’являються в мережі. Кожен з них чимось особливий. І навіть найбанальніші не є бездарними. Це національне кіно, що має свою тривалу традицію.
Я не кінокритик, але знаю, що свою активну історію на міжнародному рівні польські фільми починають з Анджея Вайди. Неперевершений фільм «Попіл і діамант» цього режисера 1957 року вразив Каннський фестиваль. Я також був у захваті від Збіґнєва Цибульського, який виконав роль вояка Армії крайової. У чорних модних окулярах, стильному пальті, він викликав лише симпатію, хоч за сюжетом фільму мало б бути навпаки.
І ще одна важлива деталь. Говорячи про польське кіно, неодмінно розгублюєшся. Кожен український глядач може згадати тут «свого» кіномайстра: Романа Поланського з «Піаністом», Юліуша Махульського з «Ва-банком» (пам’ятаєте неперевершеного ведмежатника Квінта?), Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» (який у нього козацький полковник Богун!) або ж вічного і невтомного режисера та лектора Кшиштофа Заннуссі (мені особисто найбільше припав до душі його фільм «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом») і ще багатьох-багатьох інших. І за фільмами кожного з них – сотні асоціацій. Це кіно, яке творить нас, яке ми любимо.
Уже через кілька днів у нашому місті фестиваль польського кіно. З 8 до 12 листопада ми зможемо подивитися до десятка найновіших фільмів. Зізнаюся, три з них я вже бачив. Одразу раджу піти на «Листи до М.». Цю картину характеризують як найкращу польську романтичну комедію всіх часів. І, повірте, це не перебільшення. Ви будете плакати й сміятися, спостерігаючи прекрасну гру акторів. І, до того ж, це найбільш касовий фільм 2011 року. Він зібрав близько 9 млн. євро. А люди, як відомо, свої гроші просто так віддавати не будуть
Кіно – одне з важливих свідчень здоров’я суспільства. Нам поки що залишається лише заздрити полякам. Але не безнадійно. Ми вже не раз також мали своє кіно. Будемо сподіватися, що кінематографічне свято завітає ще й на українську вулицю. А поки що мерщій до кінотеатру: поляки привезли нам кіноісторії. Можливо, у багатьох із них ми впізнаємо й себе?

Іван Костюк