Ще давніше, ще далеко перед тим, коли щохвилинна зміна актуальної інформації ввела усіх, хто сам не був у епіцентрі того, що ставало актуальною інформацією, у гостру залежність (бо здавалося, що без цієї інформації неможливо прожити навіть годину, а від того, що ти знаєш, залежить сам перебіг подій), мені видавалося важливим переглядати українські таблоїди. Всі ці звіти про життя найвищого за статусом прошарку українського суспільства (тут хочеться вжити точніший термін, якого я не люблю у інших випадках, але тут він доречний – не українського суспільства, а суспільства в Україні).

Я не є ніяким аналітиком, але знаю, що аналітичні відділи усіх розвідок світу максимум розвідувальної інформації отримують із відкритих, із публічних джерел. Тож ці таблоїди мали вартість більшу, ніж шифрограми інформаторів.

Деградація визнаних еліт – це головне враження про стан країни, про яку можна було вільно прочитати  у відкритих джерелах. Деградація, пов’язана із цілковитою втратою життєвих сенсів. Незважаючи на те, що другою ознакою був (і ще далі є) цілковитий розрив реальності еліт із щоденною реальністю абсолютної більшості людей, які живуть у цій країні, деградація, пов’язана із втратою життєвих сенсів, вже давно стала тим єдиним надійним зв’язком, завдяки якому ця країна так довго існувала у відносному спокої.

Проблема країни полягала у спільності ідеалів таких віддалених між собою верств. Просто у когось з’явилося більше можливостей, а у когось їх не було. Тим, у кого не було, деградація соціально вищих видавалася не бідою духовної кризи, а фартом. Оцінка несправедливості трималася не на тому, що так робити не слід, бо це веде до нещастя, а на тому, що комусь пощастило більше.  

Еліти таким чином поширювали свою деградацію, для якої у них було більше можливостей, на всіх тих, хто їх не мали. Тягнути вниз завжди легше. Еліти, які самі не прагнуть рухатися догори, не можуть запропонувати масам іншого сенсу, крім наслідування власної деградації.

Коли ідея бути кимось не має іншої мотивації крім того, щоби через це щось мати. Мати те, що зовсім непотрібне, що обмежує свободу і зводить нанівець потребу ще й кимось бути.

Революція цьогорічної зими в Україні була вчинена якраз людьми, які не погодилися з таким розкладом. Це була (і ще є) революція людей, які виробили інші сенси існування. Революція людей, які були всім, були уповні буття, залишаючись навіть без нічого, що можна помацати. Ці люди знають, що без того, що неможливо помацати, все намацальне не має ніякого значення.

Революція відкрила такі таємниці еліт, про які навіть не могли мріяти таблоїди кількамісячної давності. Доступ до огляду цієї бридкої розкоші отримали тисячі обділених і знедолених. Крім свідчень про примітивну несправедливість, про злочинний перерозподіл можливостей (бо не може ж такого бути, що у бідній країні, де нема коштів на порятунок життя хворих дітей, існують непотрібні предмети, які вартують порятунку життя тисячам таких дітей) ці інтер’єри здатні викликати ще й диявольську спокусу. Спокусу уявити собі, якби то було незле, аби таке було у мене.

Молю Бога, аби так не було. Аби ці хворобливі хороми викликали не заздрість, не обурення, а тільки співчуття і жах. Співчуття до тих людей, які – переступивши усі межі людського – досягли успіху, який є пусткою, пустелею, мертвістю. І жах від того, що колись, можливо, я сам хотів би щось таке мати. Замість того, щоби бути собою. З тим, що і так є.

 

Тарас ПРОХАСЬКО