У травні буде тепліше. Ми ходитимемо у футболках і шортах. Й жодна політика внутрішня і зовнішня не стане на заваді неминучим кліматичним змінам. До двадцять п’ятого травня зміняться й суспільні настрої. Важко прогнозувати як саме, але чомусь здається, що цинізму побільшає. Принаймні жодні притомні прогнози не дають можливості у цьому сумніватись.

А ще двадцять п’ятого травня будуть президентські (плюс ще якісь?) вибори. Теперішня влада впевнює нас, що вони відбудуться «за любої погоди». Хочеться сподіватись, що хоча б в цьому мій скепсис не виправдається. Що до того часу не відбудеться нічого апокаліптичного й нічого замаскованого політиками під апокаліпсис. Що ті, які зараз не дотягують за соціологічними опитуваннями до впевненої перемоги, не спокусяться створити яку-небудь «травневу кризу», в прірві якої щезнуть і вибори, і легітимність будь-якої влади в нашій країні.

Я пробую уявити ці вибори. Вже тепер зрозуміло, що вони кардинально відрізнятимуться від усіх, які були досі. По перше, тому що всі можливі кандидати вже себе показали. Й жодні піар-технології вже не зможуть скоригувати пам’ятних нам картинок: «Порошенка на бульдозері», «трьох оппі на сцені», «Юлі на колясці». Якби вибори перенесли на осінь, то шамани-технологи ще б мали непевний шанс підфарбувати й підсвітити. Але у травні шамани будуть зовсім безсилими. Як весняні скорпіони, у хвостах яких не має трунку. Свіжа пам’ять, що б там не казали, є свіжою пам’яттю.

Ще одним фактором безпрецедентності майбутніх виборів стане геополітика. Нація зробила вибір, і цей вибір починає жити власним життям. Останні місяці показали, що можуть відбуватись парадоксальні речі. Що європейській вибір України може мати свою суверенну міфологію, не обов’язково узгоджену з офіційною міфологією Європи.  Що можна, прямуючи до Європи, насправді йти до себе. Але ж геополітика не вибачає самобутності, якщо, звісно, ця самобутність не підтверджена суверенними фінансовими ринками, грошима, успадкованими від мертвих імперій, міжконтинентальними ракетами і ядерними бомбами.

Якщо вибори, в силу зрозумілих обставин, не зачеплять Крим, то це будуть перші вибори без найпотужнішого бастіону пострадянського консерватизму. Хоча, не виключено, що громадянам України в Криму (татари паспорти з тризубом не здадуть) дозволять голосувати. Але все одно, це вже буде не те. «Іконам совка» двадцять п’ятого травня перемога не світить. Хіба що українська совкова суб-цивілізація висуне до того часу несподіваного свіжого харизмата. Ймовірність такого чуда наближається до повного «зеро».

Набагато більше шансів у харизматів з право-радикальної частини політичного спектру. Як би не крутили носами рафіновані інтелектуали, а народ таки скучив за «робінгудами». Електорат смертельно стомився від професійних політиків, які вимагають до себе народної поваги у специфічний спосіб. Народу набридло голосувати за конвертацію «гаварящіх мордочок» у владні повноваження. Народ прагне прямої дії. Навіть у наскрізь дрібнобуржуазному середовищі, де всі переживають за свої маєтності і запанчішені бакси, народ вітає пряму демократію у вигляді публічного побиття базарних божків.

Що вже й казати про центральні області України, де сотням тисяч пролетаризованих електоральних одиниць у спальних районах немає чого втрачати, окрім похмільного синдрому та хрестоматійних ланцюгів, й де все ще живе не викоренений дух української отаманщини. «Робінгуди» там в ціні. Тамтешні підлітки мріють про «калашніков» та берет польового командира, а старші дядьки після ста п’ятдесяти цитують Висоцького: «настоящих буйных мало, вот и нету вожаков». Але кадрова криза у вітчизняному Шервудському лісі, як ми знаємо, вже минула – аватарів Робіна Гуда нині показують не лише в ю-тубі, але й по зомбоящику. Чому б не віддати голос за прямо діючого кандидата? Питання риторичне.

Зрештою, харизмата може позичити політиці й мистецьке середовище. Чим митці гірші за спортсменів? Може дійсно, піти у фарватері студентів і підтримати Славка Вакарчука? Зі співаючим президентом і в Європу йти веселіше.

Хтось запитає: а що ж ЮВТ? Питання, дійсно, складне, тому що Юлія Володимирівна вміє щасливо виламуватись з прогнозованих схем. Плюс до того: на неї працює потреба у сильній владі. Попри всі демократичні переконання, запит на сильну владу невпинно зростає. Тверді патріоти хочуть не менш твердої руки для протистояння зовнішньому ворогові, дрібнобуржуазна стихія хоче захисту від ексцесів прямої демократії, закордонні партнери шукають політика, який міг би хоч щось гарантувати у нашому строкатому післяреволюційному пейзажі. Й тут всі попередження про системну контрреволюцію гаснуть у вирі страхів та не прогнозованих «розумових епідемій».

Насправді ми не знаємо, куди хитнуться електоральні настрої навіть в найближчі тижні. Хтось каже, що зовнішня загроза консолідує націю навколо теперішніх «раків на безриб’ї». Інші очікують на «Майдан-2», що знесе «раків» в політичне небуття. Треті знов заспівали старі пісні про «месію» і вже знайшли кілька кандидатів на німб. І в цій реальності, де кожний тиждень дорівнює чи не року попереднього політичного двадцятиліття, двадцять п’ятого травня здається далеким-далеким майбутнім. До якого ще всім нам потрібно дожити.

Володимир Єшкілєв