У жодній з розвинутих демократичних країн політичні ток-шоу не мають таких захмарних рейтингів, як в Україні. При цьому саме ці шоу найчастіше й подаються як одне з великих досягнень нашої демократії останніх років – свобода слова. Про природу, причини й наслідки цього явища «Галицький кореспондент» розмовляє з відомим письменником та критиком культури Юрієм Іздриком.

– Ти відмітив якось для себе той момент, коли вітчизняна політика почала набувати ознак шоу? Що, на твою думку, стало поштовхом?
 
Політика завжди була шоу: і за радянських часів – з тими монументальними партійними з’їздами, і під час перебудови – з її мегахітовими засіданнями Верховної Ради першого скликання, і зараз – із цим перманентним кухонним смородом. Першим відвертим шоуменом в українському політикумі, як на мене, був Дмитро Корчинський. Ну, але, по-перше, це була районна копія Жириновського, а по-друге, хлопцеві не вистачило чи то грошей, чи то цинізму. Мабуть, таки першого.
Ще був крейзанутий стоматолог Хмара. Кудись пропав. Незле до сьогодні тримається Кравчук. Але його публічний імідж — радше вишкіл старого партійного лиса, а не продумана стратегія. Наші політики переважно грають у міру власного таланту, тому ціле це політичне шоу має всі ознаки самодіяльного муздрамтеатру: слабкий сценарій, невиразні голоси, погана дикція, картонні декорації, рагульський дрескод і неповторна українська мова (що для мене складає додатковий привід для відрази — такою мовою не те що книжку чи Конституцію не напишеш, нею навіть анекдоти не звучать).

– Зараз рейтинги політичних шоу зашкалюють навіть відносно мильних опер. Чи є ця реакція аудиторії наслідком якихось прихованих маніпуляцій, скажімо, НЛП?
 
Гадаю, міфи про ефективність нейро-лінгвістичного програмування — єдиний справді дієвий приклад цього програмування. Цільова аудиторія цих (і різних інших) телепрограм — так званий народ, як його собі уявляють наші PR-менеджери і політтехнологи. А їхні уявлення, судячи з усього, мало чим відрізняються від уявлень Сердючки чи Потапа з Настьою Каменских. Тому політичні шоу в нас такі ж трешові, як і поп-сцена, тому й народ такий привітний та роботящий, тому й живемо посеред смітника. Все один до одного.

– Всі ці «Свободи слова»… – це свідоме замилювання справжньої свободи слова чи несвідоме?
 
Справжня свобода (слова вона стосується чи чого іншого — несуттєво) завжди замилюється всіма можливими, свідомими й несвідомими, способами. Бо насправді свободи бояться майже всі — і ті, що вгорі, і ті, що під каблуком.

– Як би ти охарактеризував основних ведучих та персонажів відомих вітчизняних ток-шоу?
 
Ну, Шустер — це такий арлекін у масці П’єро. Ну, Ромко Чайка — чистий хроноп, це кортасарівське. Ну, неполітична Катя Осадча вдає чи то Коломбіну, чи то Мальвіну, замість того, аби перемагати в змаганнях із біатлону. Ще якийсь страшенно сумний клоун (в образі «рудого») пророкує погоду на «ICTV»… Українським політичним ток-шоу, по-суті, не потрібні модератори: куди доречнішим був би «гоблінський» даббінг з голосом Олекси Негребецького. Взагалі, мало помітних журналістів. Славнозвісні Вересень і Макаров були б непоганими ведучими будь-якого шоу, якби не були такими самозакоханими й недорікуватими. Коротше кажучи, забагато підробних клоунів і самопальних інтелігентів. Згодився б хтось один, бодай недалекий, але справжній. Чия думка не вкладалася б у партійні кошториси. А так, замість ведучого можна ставити гральний автомат: крутонув ручку — і маєш чергове запитання, і копійочки задзвеніли…
 
– Савік Шустер – засланий козачок чи все-таки високопрофесійний журналіст?
 
Думаю, що із Савіком усе в порядку. Виглядає на нормального мужика. Але навряд чи ми б потоваришували.

– Яке шоу треба було би придумати, щоб воно за рейтингом перебило політику?
 
Та я вже його придумав і навіть планую. Це мала би бути подоба кулінарної програми з рецептами легальних психоактивних сумішей для куріння. Ну, і принагідно — багато життєвої мудрості, прихованих цитат з української літератури і ніжної любові до телебачення.

 

Розмовляв Олег ГНАТІВ