Курт Зіммхен уже десять років живе в селі Березівці Тисменицького району, тут одружений. Він навіть не знає української мови, розмовляє ламаною російською, але всіляко допомагає Україні в цей час. Теплими речами, продуктами, медичним обладнанням. Потерпілих у протистоянні із силовиками в Києві минулого року він відправив на лікування в Німеччину. А нині дбає про те, щоб кілька важкопоранених в АТО армійців також потрапили до іноземної клініки. Та головну свою місію Курт вбачає в тому, щоб боротися з російською пропагандою в Німеччині. Робить він це далеко не безуспішно.

Курт Зіммхен педантичний, обов’язковий, щирий та життєрадісний. Не розуміє, як можна любити Батьківщину “для галочки”. Каже, що неодноразово мав справи з чиновниками різного рівня, наштовхувався на вал української бюрократії та захланності, та незважаючи на це, бажання допомагати країні, яку щиро полюбив, його не полишає.

Днями Курт разом з дружиною Мирославою привезли в Україну чергову партію допомоги військовим. Але слово “волонтери” просять до них не застосовувати.

– Курте, чому ви не хочете, аби вас називали волонтерами?

Якщо переводити у грошовий еквівалент, то зі 100 євро 80 йде на послуги волонтерів і  лише 20 євро доходить до адресата. І через це ми не хочемо, щоб нас називали волонтерами, бо за цю роботу ми не отримуємо жодної копійки. Насправді, я це розумію: ви собі уявіть, як людина безкоштовно впродовж місяців може займатися певною справою?

Один день на тиждень – так, але постійно – це нереально.

У нашому селі (впродовж розмови Курт Україну називав своєю країною, а Березівку своїм селом – ред.) живе родина біженців, і щойно я дав оголошення в одну з місцевих німецьких газет, люди почали відгукуватися. У грудні, коли ми приїхали забирати допомогу (а це одежа, іграшки та шоколад), добра було стільки, що в наш бус усе не вмістилося. Насправді, не важливо, що передають. Важливо, що люди відчувають чужу біду, вони солідарні, вірять нам і вірять в Україну. Адже російська пропаганда в Німеччині працює дуже потужно.

– Ви справді відчуваєте, що реалії в Україні та інформація, яку подають проросійські мас-медіа мешканцям європейських країн, різниться?

Те, що відбувається на сході України, – велика біда. Але інформаційна війна набагато страшніша. Більшість вважає, що це суцільна війна проти всієї Європи. І якщо нам вдається знайти хоча б одне місто чи район, які нам вірять, вірять тому, що ми розповідаємо про Україну, – це більше, ніж передача речей.

У Німеччині активно працює російське телебачення, і людям показують ту картинку, яка вигідна Росії, розповідають про те, що українці один одного називають бандерівцями та фашистами. Щойно трапляється щось погане, одразу показують Україну. Самі ж німці скаржаться на те, що Україна нічого не робить. Тому я постійно пишу статті, вони у вільному доступі, їх за кордоном може прочитати та передрукувати кожен, хто того бажає. Окремо я готую інформацію для депутатів європарламенту та . Фактично, все, що відбувалось і діється в Україні, я висвітлюю в місцевих саксонських газетах та на сайтах.

Після Майдану я поїхав у Саксонію, і мене друзі матері запитали: “Курте, твій тато був в концтаборі. Як ти можеш жити під владою фашистів?” А я відповів: “Поясни мені, як я маю зрозуміти, що це фашисти?” А тоді сказав: “Якщо там живуть фашисти, то я також фашист. Якщо – бандерівці, то я буду бандерівцем і я цим горджуся”. Вони промовчали…

Знову ж таки, повторю, що проблема та помилка в тому, що Україна не розповідає про себе і не вміє себе презентувати.

– То доброчинністю ви почали займатися лише зараз?

Більше десяти років я живу в Україні і організував першу допомогу також десять років тому. Тоді дітям-сиротам привезли меблі. До того часу я опікувався сиротинцями у Білорусі, забезпечував усім: меблями, одягом, солодощами, дитячим харчуванням. Потім була Україна.

– Власне, писати про українців ви почали для того, аби звітувати про зібрану та передану допомогу чи переймалися долею країни?

Мене сколихнули події на Помаранчевому та Євромайдані. Я туди не їхав, жінка не відпустила, і вона була права. У Києві з мене користі було б небагато, але я про Майдани розповідав у Німеччині. Вивчав інформацію на сайтах, в газетах та розповідав про відмінну від російського трактування ситуацію.

Коли минулого року в листопаді відбувся силовий розгін студентів, ми з дружиною були в Радеберзі, і я зразу сказав: це буде великий Майдан! Я поговорив з друзями: одні передавали гроші, інші – ковбасу, Червоний Хрест – теплий одяг.

Одним з емоційних моментів був, коли я в німецькій газеті опублікував світлину з дітьми, які тримали плакати, де просили в Миколая не подарунків, а миру. Це німців дуже зворушило! Одна 13-річна дівчинка через соцмережу організувала акцію зі збору українським дітям подарунків та одягу. Це була щира ініціатива, тоді зібрали дуже багато речей. У лютому приїхала делегація з Галича, все забрала, а тут роздали у дитячі інтернати та садочки.

Одне з перших інтерв’ю про Євромайдан я зробив із лідером студентського Майдану в Івано-Франківську Максимом Кицюком. Цим інтерв’ю я хотів спростувати закиди росіян, які звинувачували активну молодь у тому, що вона відпрацьовує американські гроші.

Після того, як я дізнався, що Кицюка побили, хотів відправити його на лікування в Німеччину. Довго бігав з кабінету в кабінет, аби отримати під дозволом підпис. І лише 20 лютого після обіду Василь Попович як заступник Народної ради розписався під документом.

21 лютого, на наступний день після найбільш трагічних подій на Майдані, після розстрілу активістів на Інститутській, мій знайомий депутат Арнольд Ваатц у бундестазі мав 15-хвилинну доповідь про події в Україні. Він сказав: “Якщо мені не допомагає вся країна, то я за власні гроші везу українських студентів на лікування до Німеччини”.

Кицюк на той час почував себе добре, тож вирішили забирати майданівців, які потребують операції та реабілітації. Німці погодилися, але попросили, щоб травмованих привезли до Львова. З Івано-Франківська каретами швидкої допомоги їх доправив головний лікар обласної лікарні, зі Львова забирали – німецькі швидкі.

Тоді на лікування поїхало троє “важких” прикарпатців та стільки ж поранених з Рівненської області. Лікування організував я, але на нашому телебаченні все подали так, ніби його організували депутати облради. Зі всіх новин мене вирізали.

– Схоже, що зараз ви воюєте одразу на трьох фронтах: в Німеччині ведете інформаційну війну з російською пропагандою, допомагаєте українським армійцям та боретеся з чиновниками в Україні. Ви вже обпеклися і все одно готові допомагати?

Я вже колись на телебаченні казав, що в Україні є дві проблеми: та, що війну називають АТО, та інша – в адміністраціях сидять “москалі”. Вони як сиділи, так і сидять. Кажуть, що йдуть в Європу, а міняти нічого не збираються, їм так добре. Людей, які прагнуть розвитку в державі, при владі немає. І після того інтерв’ю, коли я це сказав, на асфальті біля нашої хати писали: “Німець – падлюка”, “Німця треба вбити”. Ми навіть міліцію викликали, але ніхто нічого не бачив, крайніх не знайшли.

Я всиновив двоє дітей, вони мають німецьке громадянство, можуть жити, де забажають, але я хочу, щоб вони не тікали з України. Це гарна країна, я хочу, щоб тут був економічний та соціальний розвиток, щоб дітям було цікаво жити та працювати.

– На ваш погляд, Курте, як ми можемо стати сильнішими?

В Радеберзі живе одна жінка, вона росіянка, але їй настільки соромно за те, як чинить її держава, що вона не лише збирає допомогу для дітей, вона українським солдатам шкарпетки в’яже власними руками.

Ми співпрацюємо з шістьма німецькими лікарнями. У них часто міняються стандарти, вони готові віддавати нам і вживані, і нові медичні засоби, обладнання, але тут не маємо куди все це прийняти. Необхідна офіційна співпраця на рівні Прикарпаття та Саксонії. Я кілька разів ходив до різних голів облдержадміністрації, але чиновники мають звичку спершу дивитися в кишеню. Якщо їм це не цікаво, то справа з місця не зрушує. Ніхто не хоче офіційно співпрацювати. Один із чиновників мені відкрито сказав: “Таких розумних, як ти, Курте, нам тут не треба”. Я ж йому відповів: “Я без тебе жив дотепер і без тебе проживу дальше. Мені допомога не потрібна”. Натомість німецькі парламентарі звикли працювати з рук у руки, а корупцію вони не готові підтримувати.

Ще одне хочу сказати: європейська інтеграція – це значно ширша галузь, ніж писати заяви на грантові програми. Я це пережив чверть століття тому, коли в Німеччині був керівником відділу туризму в міській адміністрації. Аби якісно працювати, я пішов вчитися, здобувати досвід і знання. А співпраця категорії “область до області” гарантує інший розвиток допомоги. Німеччина не відмовить, бо Україна – це 40 мільйонів потенційних біженців. Тому їм простіше допомогти зараз, аніж потім захищатися від хвилі емігрантів, які шукатимуть кращого життя.

Ми маємо забути про думки, що ми щось просимо, маємо розуміти, що ми з європейцями – партнери. Сьогодні вони допомагають нам, бо може прийти час, коли знадобиться наша допомога.

Розмовляла Ірина ТИМЧИШИН