Точкою відліку стилю реггі в Україні можна вважати утворення гурту “The ВЙО” в місті Кобеляки Полтавської області у 1991 році.

 

Основу команди склали гітарист Сергій Підкаура і співак Мирослав Кувалдін. Підкаура грав на танцях і був найбільшим музичним авторитетом в рідних Кобеляках. Саме йому в травні 1990-го і приніс власні пісні колоритний мулат Мирослав “Джон” Кувалдін. Протягом 10-річного існування гурту музиканти періодично розходилися,  сходилися, до них приєднувались інші учасники. Врешті-решт у групі залишилися лише Кувалдін та Підкаура.

 

У 1995 р. “The ВЙО” стали лауреатом фестивалю “Червона рута” із задиркуватою піснею “Ґанджа”. Гурт зайняв 3-тє місце в жанрі танцювальної музики.  Після цього він тимчасово призупиняє свою діяльність: Кувалдін створює власний проект “UnkleBanz”, а Підкаура грає в полтавській групі “Авантюра”. Через рік з подачі діджея Пуберта (Сергія “Кузі” Кузьмінського з групи “Брати Гадюкіни”) Кувалдін переїхав до Києва і як DJ Мануна певний час працював на столичних дискотеках. До нього приєднується Підкаура, і в лютому 1997-го дует підписав контракт з художнім агентством “Територія А” (паралельно Підкаура аранжує пісні Юрка Юрченка).

 

Пік популярності їхньої музики припав саме на часи співробітництва з “Територією А” і ротації кліпів у однойменному хіт-параді. Споглядаючи колоритну зовнішність Мирослава, глядачі не могли повірити, що хлопець народився на Східній Україні і “так добре розмовляє по-нашому”. Саме в ті часи пісня “Зорі” (“Кожен з нас щось може…”) стала маніфестом українських растафарі.

 

У 1998 р. виходить перший альбом гурту “Вироби з пластмаси”. У 2000 р. гурт оголошує про припинення свого існування. Сергій Підкаура як автор  співпрацює з провідними українськими музикантами (Олександр Пономарьов, Наталя Могилевська). Мирослав Кувалдін розпочинає кар’єру телеведучого на каналі «М1», у 2004 р. бере участь у Помаранчевій революції. у 2005 р. записує сольний альбом “Зеркало мира”. На пісні “Все-Одне”, “Зеркало мира” і “Птичка” знімаються кліпи.

 

Музиканти “The ВЙО” вирішили відновити свою концертну діяльність 21 серпня 2008 р. (про це було оголошено на фестивалі аматорського мистецтва “Вйо, Кобеляки”) та випустити альбом “Ganja”. До альбому увійшло 18 треків, записаних у 1995–1998 роках. Частину з цих пісень меломани могли вже чути у касетному альбомі “Вироби з пластмаси”. З огляду на численні прохання прихильників, а також на те, що команда знайшла і відреставрувала близько десяти старих треків, які вважалися зниклими, музика “The ВЙО” була вперше видана на лазерному диску.

 

Новий альбом під назвою “Ganja” побачив світ 2008 року. Справжньою прикрасою альбому і логічною крапкою в творчості “The ВЙО” тих часів стала пісня “Каляки-Маляки”, написана на вірш “Полтавщині” заслуженого лікаря СРСР і України, академіка Миколи Касьяна (найвідомішого земляка гурту). У 2012 р. гурт видав альбом під назвою “Є”. Під час Євромайдану “The ВЙО” підтримував протестувальників своїми виступами. У травні 2014 р. гурт видав альбом під назвою “Мапа”…

А минулими вихідними Мирослав Кувалдін з друзями відіграв успішний концерт у Івано-Франківську, а також погодився відповісти на запитання “Галицького кореспондента”.

 

– Ти граєш реггі – музику, яка наповнена духовністю в самій своїй ідеї. Наскільки війна впливає на те, що ти робиш, і як?

Особисто мене війна зібрала, дала усвідомлення того, що я, як і більшість людей, витрачав левову частку свого життя на другорядний непотріб – квартира, машина і гроші-гроші-гроші… І що все це може несподівано, незалежно від твоїх планів зникнути. І от серед цієї біди несподівано з’явилися речі більш важливі, ніж власна безпека і забезпеченість.

У нас прокинулося колективне підсвідоме. У багатьох з’явилися спільні цілі та цінності. Спільний напрямок! Здається, це називається синергія, коли наміри людей об’єднуються. Кожен почав розуміти, що він є маленькою частиною великої сили, яка називається народом. І, відповідно, кожна людина тепер докладає зусиль на своїй ділянці: чоловіки воюють, жінки плетуть маскувальні сітки, діти готують малюнки, музиканти і пропагандисти ведуть війну в інформаційно-емоційному просторі.

Що стосується нашого гурту, то завдяки війні ми зрозуміли, що можемо грати не тільки реггі, й записали пісню-марш 24-ї бригади “Залізний дух”. В мирний час мені б не спало на думку писати марші. А що стосується реггі, тут теж все стало на свої місця. Більшість європейців завжди сприймали реггі як музику накурених на пляжі. Але, насправді реггі – в першу чергу, це маніфест і просування загальнолюдських цінностей: миру, єдності, гідності, прав людини. На ці поняття завжди був запит у світі. Зараз він з’явився і в Україні, чим особисто я дуже задоволений. Як наслідок, ми записали пісню англійською мовою “Ukraine must be free”, в якій йдеться про ці базові речі.

– Оця синергія, про яку ти говориш, наскільки вона додає віри в майбутнє країни і нашого народу? Здавалось би, на якому піднесенні всі були під час Майдану, а зараз все знову якось тане, ніби в болоті… У чому ти бачиш надію і позитив?

Я не знаю, наскільки вона дає віру, але вона спрацьовує. Точніше, це відбувається в іншій послідовності: віра змушує цю силу утворюватись. Якби не було віри в ліпше майбутнє і в те, що можна змінювати щось просто зараз, то ніхто б не виходив на Майдани, ніхто б не віддавав свої  “тіло й душу” за Батьківщину. Причому вірити можна тільки в майбутнє, змінювати – теперішнє, а чіплятися – за минуле. І ті, хто живе минулим, завжди будуть програвати. Вони просто зупиняються.

Зверни увагу на риторику ворога. Вони, незважаючи на те, що по декілька разів руйнували ті строї, при яких жили, все одно намагаються повернути то “минулу славу імперії”, то Радянський союз, то ще якусь єресь. І  на цьому вибудовують всю свою пропаганду і логіку. Вони приречені на поразку через те, що живуть минулим, в яке зовсім не вірять, адже точно знають, що тоді насправді було хріново.

А у нас все навпаки – Україна ніколи не переживала розквіту. Її завжди гнобили, утискали, нищили, і через це нам легко сподіватися на краще майбутнє. Це так, ніби тобі довго-довго не щастить, але тому, що в космосі все справедливо, зовсім скоро щастя посміхнеться “на всі 32”. В цьому я бачу нашу силу і надію. Не треба нічого шукати – все вже є!

– Ти згадував про перший марш, який написав у своєму житті. Я про “Залізний дух” – неофіційний гімн 24-ї окремої залізної механізованої бригади. Я чув його. Як на мене, це щиро, тому і пре. А як самі вояки його сприйняли?

Ми його записали швидко – за один день. Мені зателефонували Василь Васильович і Оля Собко (волонтери, які постійно допомагають “двадцять четвірці” і завдяки яким я, власне, й потрапив туди) і сказали:  сьогодні, о 3-ій годині дня, хлопці будуть проїжджати через Київ (це була їхня перша ротація), і було б добре, якби ми зробили їм такий подарунок. Була десь 9-та ранку. Ну, і я взяв гітару, і якось все само собою пішло. О 12-ій я був уже на студії, а о 5-ій марш передали хлопцям. Всі швиденько “розшарили” її на свої мобілки, і наступного дня пісня була на телефонах усієї бригади. А ще через тиждень – розійшлася по всій зоні АТО. У цьому і сила справжньої пісні – її не треба популяризувати, люди самі її розповсюдять. Словом, добре сприйняли пісню.

– Гуцулія та її унікальність – чим вони є для тебе? Тим більше, що в тебе і пісня про Карпати є, і твоя дружина з Воскресінців. Як ти, полтавчанин, бачиш цю культуру і цю свідомість?

Я бачу цю культуру, як Кастанеда культуру індійців – з цікавістю і захопленням. У всіх людей, які живуть у горах, є щось спільне. Подивись на шотландців, грузинів, гуцулів – у них всіх дуже сильне коріння. Власне, як і в рослин у горбах. Для того, щоб там жити, треба мати дуже розвинену кореневу систему. Через це вони знають імена своїх пра-пра-пра-прадідів, підтримують традиції і з легкістю вірять як в Ісуса, так і в прикмети. Я радий, що в мене дружина звідти і що мої діти десь трошки гуцулята. Слава Ісусу Христу!

                                           Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ