Нещодавно в галереї «АртНаМур» відкрилася чудернацька інсталяція Юрія Бакая «Люстрація»: вишикувані до п’єдесталу на червоному килимку порожні графини, обмотане скотчем дзеркало з ножами, скриньки зі збором коштів на держиморд та ін. Митець розповів «Галицькому кореспонденту», що таке «Люстрація» і люстрація, а також про те, чому зникає старе місто, як боротися з демонами та про багато іншого…

 

 

– Ти більше фотограф чи художник?

Фотографією я займаюся давно, і так сталося, що мене більше знають як фотографа і дизайнера. Насправді, я ‒ художник. Я закінчив художньо-графічний факультет, вчився у Фіголя, Варенні, Канюса, Павлюка, Луканя, в Голоневського… Просто у нас художники не в тренді (це лишилося у спадок від Радянського Союзу), вважається, що художник – це обов’язково пиятики-гулянки, щось несерйозне… Так сталося, що на п’ятому курсі я працював на фірмі і займався дизайном інтер’єру. І дотепер займаюся дизайном, проектую, тобто роблю те, що мені цікаво.

– Як виникає задум інсталяції? Наперед продумуєш концепцію чи все відбувається спонтанно?

Усе відбувається в процесі – приходять свіжі ідеї, актуальні речі… Головне ‒ мати матеріал, мати з чого.

– То твої ідеї виникають з речей чи речі з ідей?

Ідеї приходять або не приходять, або приходять пізніше. Не завжди ідея тягне за собою річ, інколи річ може потягнути дуже серйозну ідею. От у мене є кілька ящиків банальних пластикових ніжок від шафи – фурнітура. І от учора виникла цікава ідея з тими ніжками. (Сміється.)

– Щоб краще сприйняти «Люстрацію», треба радше ввімкнути розум чи відчуття?

Мистецтво ‒ така річ, що інколи потрібно поспілкуватися з автором, щоб його зрозуміти. Не йдеться про те, що хто не бачить чи не розуміє, той узагалі не має споглядати мистецтво. Це неправильно. Якщо хтось одразу збагнув ідею, це добре. Були глядачі «Люстрації», які відразу казали, що тут відтворений совок, їхнє минуле з графинами й червоними килимками. Коли ти спілкуєшся з глядачем, то він включається і бачить якісь речі, сам розвиває тему, а деколи підказує нові ідеї.

– Якщо графин – символ старої епохи, то що є символом сучасності?

Пластикові пляшки, пусті баклажки, які ставлять на конвеєр і які засмічують простір. А графини (як образ, метафора) показують, як людина, яка потрапила в систему, змінюється, ламається, забруднюється, опинившись на верхніх щаблях влади. Я як художник порушую проблему, провокую суспільство до роздумів і дій. А як зробити конкретні зміни, хай думають державні мужі.

– Люди кидають в інсталяцію гроші на держиморд?

Потрохи кидають. Хоч працівниці галереї кажуть відвідувачам, що не конче кидати. Проте я заперечую: от людина так хоче виразити свою підтримку, погоджуючись з автором. Навіть є ідея, щоб такі дзеркала інсталювати в державних структурах, аби чиновники бачили свій лик і те, як соціум реагує на їхні вчинки.

– Якою буде друга частина «Люстрації»?

Під тим самим соусом будуть інші інсталяції й об’єкти. Концепція залишається, адже люстрація – це жертвопринесення, щось радикальне, зміна старого на нове. Один із колег-журналістів, коли дізнався, як буде називатися виставка, сказав, що «мусить у Франківську хоч одна люстрація відбутися». І це таки чи не єдина люстрація, яка відбулася.

– На відкритті «Люстрації» ти казав, що в сучасному світі все можна купити. А людей купити можна?

Однозначно. Нічого нового нема в цьому світі. Із часів Адама людина та сама – з тими ж потребами, недоліками, спокусами. Єдине, що змінюється, ‒ технологія. Людина сама себе захаращує різними речами, людина хоче жити якісно, повноцінно…

– І тебе купити можна?

 (Сміється.) Якщо говорити про галерейні твори чи про те, щоб я зробив якісь окремі речі, – мені важко судити, як би я зреагував… Але все залежить від ціни питання і від того, що саме треба зробити. Ясно, що слабкість перед спокусою притаманна будь-якій людині. У мене, як і у всіх, свої демони й ангели всередині.

– Як борешся зі своїми демонами?

Творчістю. Я намагаюся робити корисні речі, які надихають інших, роблять їм приємність, спонукають до світлих вчинків.

– Тебе дуже болить вмирання старого Станиславова в Івано-Франківську. Що зараз робиться, аби його зберегти?

Й надалі триває проект «Врятуймо скарби разом», який уже відзначив своє п’ятиріччя. Валерій Твердохліб не припиняє реставрувати, я не припиняю фотографувати. Проект набуває нових форм, може переміщуватися в інші музеї.

– А яка доля фрагментів, уламків старих скульптур, які ти збирав по всьому місту?

Є задум зробити з них виставку, запросити художників, фотографів – усіх митців. Назва буде «Місто, якого вже немає». Бо щодня місто змінюється, ростуть недолугі будинки, які я називаю «застигла музика Поплавського». Сучасна архітектура, не встигнувши отримати дозвіл на заселення, розвалюється, я вже мовчу про її естетику. З міста викидаються речі, які робилися за інших епох, – бруківки, решітки, дерев’яні двері. Просто чиновники, бізнесмени міряють все своїми категоріями, вони не хочуть залишитися в історії як люди, які зробили щось для міста. Маю на увазі Станиславів. Усі рахують євробакси, і всім до дупи, що буде з містом. Є таке недолуге слово «забудовник» ‒ складається враження, що це істоти, які позбавляють нас простору, свідомо і навмисне.

– Треба їх люструвати?

Так. І по-жорсткому. (Сміється.)

– Який інтер’єр удома в Бакая-дизайнера?

У дуже багатьох речах я бачу матеріал для дизайну. І мої близькі на це дуже нарікають. Я можу притягнути додому якесь каміння, іржаву банку – навіть зі смітника, якщо я бачу, що ця річ може бути об’єктом – або інтер’єрним, або галерейним. У мене є гараж, який я забив під зав’язку і зараз витягую звідти речі для інсталяції. А вдома я не роблю особливого середовища — як то кажуть, швець без чобіт. Я як дизайнер без інтер’єру. (Сміється.)

– Чого в житті боїшся найбільше?

Боюся, що люди збайдужіють до творчості, до якихось простих речей. Коли знаходиш цей пластик, упаковки, розумієш, що це покоління, крім кока-коли, нічого не п’є і не бачить. Страшно від того, що людина робить зі своїм домом, тобто з планетою. Бо качати ресурси, тупо юзати просто так не пройде. Це може страшно відгукнутися. Але будемо сподіватися, що все-таки діти індиго і різні зміни приведуть до нових витків цивілізації і ми перестанемо використовувати природу, переможе здоровий глузд і любов. Надія є…

 

Розмовляла Наталія ТКАЧИК

 

 

Юрій Бакай ‒ художник, фотохудожник, голова Спілки фотохудожників Івано-Франківської області, активний учасник проекту «Врятуймо скарби разом», автор і учасник численних українських та міжнародних проектів і виставок, зокрема «Симетрія» (2006-2014), «Тролейбус №9» (2008), «Трамвай №9» (2009), «Afterparty» (2013), «Expectation» (2013), «Війна. Весна» (2014), «Люстрація» (2015) та ін.