Відомий американсько-український режисер, продюсер Володимир Хорунжий у розмові з «Галицький кореспондентом» зіставляє Голлівуд та українське кіно, окреслює перспективи виходу українського кінематографу з кризи, порівнюючи себе із Дон Кіхотом у боротьбі з вітряками, критикує найновіші українські стрічки та радить гарне кіно для перегляду…

 

– Ви з 2006-го переїхали в Україну. Не тягне назад у Голлівуд?

Повернутися туди, звичайно, бажання є завжди. Але й в Україну я не назавжди приїхав. У Києві я тимчасово, час від часу їжджу в Америку – там мої родичі й колеги. Так що це не остання моя поїздка назавжди. Із Голлівудом я на зв’язку постійно. А тут живу, в мене тут сім’я…

– Як після кіноцентрифуги в Голлівуді сприймається безриб’я українського кіно?

Це боротьба, щоденна боротьба з вітряками. Я собі нагадую в ній Дон Кіхота. Але що робити? Насправді найгарячіша складова в тому, що талановиті хлопці, які могли б робити щось для масового глядача, спрямовують зусилля тільки на будування власних імен і кінокар’єри. Це жахливо. ККД нульовий. Вони могли б зробити добре кіно і вбити відразу всіх зайців одною каменюкою… Людям нема що дивитися. Хіба що сотий раз переглядати старі радянські добротні фільми…

– З чого ви б почали розв’язувати цей гордіїв вузол?

Я би дав можливість справжнім талантам знайти себе. Але в Україні нема інституту акторів, режисерів, сценаристів, монтажерів, художників-постановників. Допомогти в цій ситуації нічим не можна. Єдине – це якщо відкриється ринок і люди зможуть фінансувати свої фільми не «по блату», а через державу. А великого фінансування й не треба, бо сьогодні за 100-150 тисяч доларів можна зняти повнометражний фільм. Я взагалі вважаю, що зараз треба абсолютно забути про літературу й живопис і в першу чергу зайнятися кіно. І мої американські колеги мене в цьому підтримують. Єдине, на що молодь реагує зараз, – це кіно. Тому треба гнатися за молоддю. Якщо будемо все робити планомірно й піднімати всі галузі культури одночасно, то грошей не вистачить ні на що. Але треба забути на певний час про все й принаймні років п’ять займатися виключно кіно, більше нічим. Але це моя думка, і я одинак у цьому запалі…

– Ви орієнтуєтесь на голлівудську кіношколу. Натомість в Україні багато хто вважає, що треба шукати свого шляху в кіно…

Насправді, усі наші митці, корифеї, в тому числі й Довженко, – учні голлівудської школи. Беручи від самого початку, коли Одеса була першим місцем, де знімали німе кіно, а потім і Москва, і Петербург… Тоді вже митці копіювали німе кіно Голлівуду. А потім усі їздили в Голлівуд навчатися майстерності, крафту. Якщо за взірець взяти не Голлівуд, то що тоді? Боллівуд? Це ніби будувати будинок, але не гвіздками і молотками, а,  наприклад, віниками чи мітлами. Є одна-єдина професійна школа комерційного кіно – Голлівуд. І не тому, що це місце таке, а тому, що воно зібрало і продовжує збирати найкращі світові таланти. Голлівуд ‒ жива істота, яка щодня полірує свою майстерність. Тому, говорячи про Голлівуд, я не маю на увазі формулу, а метод. Метод – це космополітичне місце, де інтернаціоналісти з усіх країн роблять найкраще кіно у світі.

– Якби вам запропонували продюсувати дуже якісне комерційне кіно, але яке суперечить вашим переконанням, переміг би продюсер чи просто людина?

У кожного мають бути якісь рамки – моральні, рамки власної свідомості, рамки, за які ти не вийдеш, навіть якщо це буде якась астрономічна гонорарна сума. Навіть якщо це буде максимально потенційний, навіть із контрактом на світовий прокат, фільм, але з певними неприпустимими темами, я не візьмуся.

– Які саме теми є для тебе неприпустимими?

Насамперед, пропагандистська картина. Якщо в ній будуть прославлятися російські вояки чи здиратися чорна фарба з іміджу Путіна. Або якщо це буде історична картина, яка суперечить фактам, історичним чи сучасним, я теж за це не візьмуся. Відмова має  ґрунтуватися на моральних цінностях людини.

А «Левіафан» Звягінцева ‒ пропагандистський?

Не надто. Мені здається, Звягінцев зняв такий собі псевдодокументальний фільм, де актори грали, може, навіть і самих себе. І той же Серебряков, який утік із Росії, і багато інших, які зіткнулися з жахом соцреальності. А Звягінцев ‒ це людина, яка не ховається, яка щиро і твердо вірить, що тільки таким чином можна покращити життя в Росії.

– Із українських фільмів, які ви продюсували, яким задоволені найбільше?

Напевно, «Закоханими в Київ». Хоч там є кілька епізодів не такого високого рівня, на який я розраховував, коли ми їх робили. Але всі вісім епізодів були зроблені молодими людьми,  і це були їх перші роботи в ігровому кіно – ними я дуже задоволений.

– А зараз над чим працюєте?

Дописую деякі сценарії. Здебільшого йде підготовча робота, яка, я впевнений, знадобиться, коли прийде час… Не хочу конкретизувати, бо це недобре робити — може не пощастити.

– Ви дуже забобонні щодо везіння?

Єдиний забобон – відсутність забобонів у всьому, що стосується фільмів. Бо потрібно чітко розуміти, що фільм – продукт, який потрібно рекламувати задовго до написання сценарію. Єдиний мій забобон – я дуже довіряю щирості людей, а потім щоразу наступаю на ті самі граблі. Може, варто було би бути більш зарезервованим і більше сумніватися в їхній щирості? А я не сумніваюся і щоразу стикаюся з тим, що в людей є негласні інтереси. І всі ці щирі слова, сказані на початку, нічого не означають в кінці…

– Останнім часом з’явилася низка українських фільмів, зокрема «Хайтарма», «Плем’я», «Поводир» та ін., які багато кому дали підстави говорити про відродження українського кіно. Це дійсно відродження чи ілюзія відродження?

Це така собі підробка того, що начебто зрушило з місця. Фільмам, які ви назвали, а до них ще можу додати «Трубач», «Іван Сила» та ін., на жаль, бракує головного – професійного вигляду. У них є самодіяльні недоліки, які вбивають бажання серйозно їх обговорювати. Це фільми з величезними чорними дірками у своїй структурі. У кожному фільмі є складові, які мають бути перфектно виконані. Інша річ, що актор може недотягнути, сценарист може недописати, композитор може недомелодіювати. Але все разом має бути на такому високому професійному рівні, щоб воно тримало, щоб фільм плив. А коли на першій же хвилині бачиш стільки недоліків – діалогових, сюжетних, операторських, монтажних, акторських, складається враження, наче митці просто граються в кіно… Ці фільми дуже-дуже слабенькі. Особливо «Той, що пройшов крізь вогонь» і «Поводир». Бо що таке поетичне кіно? Гарне кіно теж може бути поетичним. А для чого називати фільм, який пронизаний недоліками, поетичним? Ніби це його може врятувати від того, що він самодіяльний. Тому я й кажу про голлівудську формулу – робити професійне кіно.

– Ви дуже перебірливі у власних кіносмаках?

Ні, я дивлюся практично все, навіть короткі метри, старі мультики. Іноді, щоб просто себе перевірити, вмикаю російські серіали… Російські виробники дуже стежать за останньою модою американських серіалів і копіюють абсолютно все – операторську, сценарну роботу… Але все вбивається жахливими сценарними недоробками, відсутністю реальних ситуацій, діалогами. Проте я їм таки віддаю пальму першості… Якби це було зроблено на користь глядача, то вони могли б бути однією із найкращих країн-виробників кіно і телебачення… Але ми від них на світові роки відстаємо.

– Яка причина?

Гроші. Там кидають страшенні суми, щоб розважати глядача. Але російський продукт зроблений дуже якісно, навіть на телеканалах – диктори, новини… Наші диктори навіть не вгадуються у порівнянні… Там професійна школа професійних митців, яка, на жаль, працює на пропагандистську машину.

– Яке кіно ви б порадили подивитися?

Один з моїх улюблених серіалів – «Підпільна імперія»: я можу переглядати всі п’ять сезонів знову і знову. А стосовно стрічок, то я б порадив взяти будь-яку Біллі Вайлдера – це чудо, навіть через 50-60 років це все ще найкраще кіно. З сучасних робіт – «Інтерстеллар», звичайно, будь-який фільм Рідлі Скотта чи Тоні Скотта… За винятком голлівудських комедій, я би брав майже все голлівудське кіно ‒ воно мене зачаровує. Великобюджетні фільми всі чудові.

– А з українського?

Усоте ‒ «За двома зайцями». (Сміється.)

 

 

Розмовляла Наталія ТКАЧИК

До теми:

Володимир ХОРУНЖИЙ – відомий кінопродюсер, джазмен, композитор. Керував естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення УРСР. У 80-х переїхав у США, де написав музику до понад 40 голлівудських фільмів, серіалу «Санта-Барбара», продюсував кінофільми, мультфільми і ТБ у США. А після повернення в Україну у 2006 р. продюсує українські кінопроекти («Оранжлав», «13 місяців», «Чоловік моєї вдови», «Синевир», «Закохані в Київ»).