Переклад Тараса Прохаська

Де гуцул,там і кінь. Нема гуцула,не було би ніколи людини у горах, у чорних пущах і золотих верхах полонинських,якби не кінь. Долання великих відстаней,перенесення тягарів до розкиданих і високо біля гірських пасовиськ розміщених гуцульських хат було би неможливим без коня. Нерівні дороги і берди, звори і яри, все це у значній мірі недоступне без коня, адже,пасучись з малого по ущелинах,гущавинах,стрімкотах, гуцульські коні опановують страх і до того ж набувають здатності проходити небезпечні місця, бо вміють спинатися,ковзати і присідати, що рідко зустрічається у кінському роді.

 

Щоправда, верховим є гуцульський кінь переважно для своїх,для тих,хто його годував у хаті і пестив змалку. Тому не бунтується під жінками. Хоча присилуваний і затиснений залізними вудилами, чого давніше ніколи не робилося, покірно носить немилого йому вершника, та так хитро,що іноді скине його при нагоді, або з розбігу ударить ним об дерево,або стягне зубами зі сідла.

Старе прислів”я перських пастухів, увічнене у Зенд-Авесті, говорить:”Завдяки розуму пса існує світ”. А ми, діти гір, дивлячись на той гірський світ, пригадуючи, як він з’явився і пустився з пущі чорної, бездонної, безмірної, як пустив коріння, як забудувався на царинках і далеких пасовиськах, видрапався під хмари на недоступні колись полонини, як втримався і тримається досі, повинні закричати: «Завдяки розумові,завдяки відвазі,завдяки шляхетності коня існує цей світ.Послухайте,який бравий ритм копит розноситься серед пущі! Проклав тут шлях і завжди є барабаном піонерського походу людини».

Царинковими м’якими плаями, лісовою грузькою або кам’янистою стежкою, зимою серед глибокого снігу, по липкій, як гума, підмерзлій груді, по льоді і поміж розливами, із стрімких схилів, від самотньої хати, гойдаючись обережно, розраховано роблячи кожний крок, іде жваво і весело кінь.Несе, наче рухома колиска, малі діти до далекої церкви,до хреста.І так від колиски служить ціле життя людині гуцульській. Аж врешті на виснаженому і втомленому коні з опущеною головою зза гір приїде на верх до хати священник, щоби віддати останню послугу душі,котра відходить.

Полонинами, пущами,по вертепах,на скелях біліють кості коней,котрі відбули вже свій вік,завершили долю, виконали призначення. Пісня хвалу їм співає, а смереки колишуться, черпають соки з їх крові, ввібраної землею, розвиваються.

Коні – то особлива оздоба і гордість Гуцулії. Надмір коней у нас умотивовується гіпотетичним кавказьким походженням народності, бо видається,що серед усіх гірських племен у Європі,можливо у зв’язку з таким розпорошеним поселенням, єдині гуцули були їздцями століттями. Звідси не один звичай,звідси одяг,також ноша жінок – замість спідниці запаски,пристосовані до коня…