Місток між хобі та наукою

  • Володимир Кіцелюк з Коломиї не вважає себе колекціонером. Він хранитель давнини, який роками створює свій домашній музей старожитностей. Володимир збирав старовинні речі ще з молодших класів, почавши з речей бабусі і прабабусі з Вижнього Березова, що на Косівщині. До закінчення школи у нього назбиралася ціла мансарда, як він каже, «барахла». На хобі хлопця вплинули батьки і дідусь – той теж зберігав родинні речі, хоча в радянські часи це не було прийнято.

    Потім Володимир вступив на медичний факультет і закинув колекцію. Якось у 2000 році знайомі попросили його знайти для них скриню. Володимир поїхав у рідний Вижній Березів, відшукав потрібну скриню, а заодно купив і собі. Тоді вони продавалися дешево, і їх було багато. З того часу він почав потроху збирати ужиткові речі – до того у нього була суто сімейна колекція. Найбільш дорогі йому експонати – родинні речі початку ХХ століття, що належали прапрабабусі й передавалися по материній лінії. Чоботи на підборах, що виглядають вельми сучасними, старосвітський кожух, пацьорки, тобто намисто зі скляними бусами і монетами, – все це недороге, але рідне серцю.

    Володимир, закоханий у старовину, раніше робив електронний архів давньої гуцульської фотографії: їздив по селах зі сканером і ноутбуком і сканував фотографії у селян та колекціонерів їх. Зібрав архів із кілька тисяч світлин. З однодумцями вони навіть зареєстрували громадську організацію, спробували шукати грант під проект, але наразі цінний архів лишається на комп’ютері.

             Домашній музей

    Більшість експонатів домашньої колекції складають ужиткові речі, які щодня були в гуцульській хаті – бочки, мірки, миски. Кожна мала призначення – для води, для бринзи, під молоко. Є скрині, та Володимир жартома скаржиться, що вони займають багато місця. В одній із музейних кімнат у вічі впадає тарниця – давнє гуцульське сідло, яке використовували під час весілля та урочистих подій або ж коли треба було звозити кіньми з гір щось важке, наприклад, бринзу: завдяки тарниці вона не терла коневі боки.

    Крім того, у домашньому музеї є одяг, переважно з Вижнього Березова, але також куплений у Коломиї й на Городенківщині – там ще є нез’їжджені села. Зараз Володимир купує речі рідко, хіба що вишиті рушники. Каже, на Гуцульщині вже все викуплено: впродовж десятиліття між 2000 і 2010 роками колекціонери прицільно їздили по селах і скуповували. Тепер старовинні речі лишилися тільки в поціновувачів.

    Раніше ж люди взагалі не розуміли цінності таких речей і викидали чи переводили давній одяг на ганчір’я. Одного разу Володимир витягнув сердак стародавнього крою з-під пса, викликавши неабиякий подив у селян. На початку 2000-х років знайти старовинні речі було легко: березівські сусіди просто зносили йому дергівки, бочки і продавали за символічні 5-10 гривень. Зараз давні речі можна придбати в колекціонерів через інтернет, на місцевих ринках і в Києві на щомісячному ринку.

    Всі експонати Володимира – не старі, міжвоєнні, частково – кінця XIX століття. Старожитності важко знайти, бо ужиткові речі та одяг зношувалися, посуд бився, старших людей ховали в одязі, береглися і передавалися хіба що святкові кожухи. З таких дивом збережених речей в колекції – штани. Штани ніхто не зберігав, вони зношувалися і йшли на ганчірки, зберігалися лише вишиті сорочки. І ось старенький дідусь із Березова зберіг штани. Володимира зацікавив крій, він просив позичити їх, щоб показати кравчині – і той просто подарував їх.

  • Володимир жартує, що найстарішому експонату його колекції 200 мільйонів років. Це скам’янілості, що лишилися з часів, коли в Карпатах було море. Їх можна знайти просто під ногами в селі: каміння з хвойним візерунком.

    Є в колекції Володимира коломийські стародруки. У міжвоєнний період Коломия була поважним друкарським центром, діяло кілька друкарень, де було видано кілька тисяч книжкових найменувань. Увагу привертають книжки Олени Кисілевської «Швайцарія» та «Під небом Півдня», опубліковані у 1930-х роках. Відома діячка жіночого руху писала про свої мандри різними континентами.

    На кухні на стіні висять старі тарілки, датовані між початком ХХ століття до Другої світової війни. Такі тарілки вироблялися на польських заводах, найбільший з яких був у місті Влоцлавек. Їх виробляли спеціально для українців, з традиційними орнаментами під вишивку, чи, наприклад, із зображенням січових стрільців. Раніше по селах була мода: кожна ґаздиня мала такі декоративні тарілки. У родині Володимира з тарілками трапилася ціла історія. Його бабуся не любила старих речей, поважаючи тільки ужиткові речі. Вона виміняла шість декоративних тарілок на залізні, вирішивши, що міцний посуд – цінніше майно. Коли кілька років по тому родина про це дізналася, то змусила її виміняти родинні тарілки назад.

                Углиб віків

    Домашня колекція старожитностей – не єдине захоплення, пов’язане з гуцульським побутом. Разом із дружиною Оленою Володимир розвиває проект зеленого туризму «Березівська хата». Кілька років тому він відремонтував стару родинну хату у Вижньому Березові і почав запрошувати гостей на кілька днів зануритися в гуцульський побут.

    Разом із гостями вони готують традиційні гуцульські страви, випікають хліб, роблять бринзу, тчуть килими, ліплять з глини, ходять на полонину, збирають гриби та ягоди. У меню: кулеша, бануш, дряпанина, ріп’яник із салом, мелай з молоком, бевка, квасолева зупа, шупені, вар з сухофруктів, вареники з картоплею і бринзою, вареники з яблуками, картопля на маковому молоці, шерпіні.

    Володимир каже, що серед місцевих проект не дуже популярний, адже у багатьох є свої сільські хати з не менш автентичним побутом. Проте гості з інших регіонів та з-за кордону полюбляють приїздити, щоб скуштувати сільської автентики.

    Зараз Володимир вчиться в аспірантурі за спеціальністю «Історія», пише наукову роботу з генеалогії, інтерес до якої пробудився з того, що чоловік зацікавився власною генеалогією. Володимир досліджує генеалогію дрібної місцевої березівської шляхти. Вивчає давні документи – від 1418 року, коли три брати, Станко, Васько і Шандро, купили село у коломийського війта, до кінця XVIII століття. У кількох селах живуть нащадки цих братів, і Володимир прагне реконструювати генеалогію роду на кілька століть. Так історія створила місток між хобі і науковими зацікавленнями.

    Ірина МАЛІШЕВСЬКА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!