Людина завжди стоїть перед вибором. Чим більше сумнівів, тим правильність вибору стає ілюзорнішою. Але в Україні настав такий час, коли для чоловіка сумнівів не виникає. Їм просто немає місця. Тому що війна. Тому що ворог у тебе біля хати…

Олександр ГАГАЄВ. 45 років. Киянин. Військовий пенсіонер. Одружений. Має двох синів, 6-ти років та 10-ти місяців. Працював у сфері управління продажем. Активний учасник Євромайдану від першого до останнього дня. Зараз є волонтером Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, працює на передовій, рятуючи життя поранених солдатів.

Пропонуємо його розповідь про те, як він став волонтером, як потрапив на фронт, що там побачив і почув, а головне – для чого все це йому потрібно.

 

Як я потрапив на фронт

Мабуть, найпоширенішим способом в нашій країні – добровільно. При всій моїй емоційності, це було зважене рішення, яке довго обдумувалося. Були походи і у військкомат. Але коли ти вже 26 років живеш з пожиттєвою інвалідністю після служби в радянській армії, то, звісно, можеш отримати тільки відмову. Це дратувало, злило, бо там, на фронті, за нашу землю та свободу билися й гинули найкращі сини України.

Також додала емоцій поїздка у Крим з 2 по 10 березня 2014 р., що дала змогу побачити неприкриту зраду… Мозок відмовлявся сприймати ситуацію, коли ми мали виконувати чужі накази на своїй землі, в нас стріляли російські військові, навкруги майоріли чужі прапори, був загальний сказ опіумованих російськими ЗМІ-маргіналів, і цілі підрозділи переходили на бік окупантів, розтоптуючи не тільки власну гідність, а й гідність усієї нації. Після поїздки у Крим і прийшло розуміння того, що буде відбуватися в країні…

Найсильніше дратували ЗМІ! Якщо з боку окупантів це була суцільна брехлива пропаганда, геббельсівщина, то з нашого боку – повний непрофесіоналізм та жовтизна! І це на тлі конкретної інформаційної війни, яку ми програємо! Замість того, аби намагатися нівелювати інформаційну перевагу супротивника, наші ЗМІ досі бавляться в гру «створи сенсацію». Огидно, коли сенсації – на крові…

Місяці спроб досягти порозуміння з різними службами, що мали б завадити сепаратистським проявам, не приносили результатів. Триколорні шмати майоріли над будівлями в містах України, міліція здавалася без бою, за українські настрої людей вбивали!

Почалася війна. Підла і відверта. Багато моїх знайомих та друзів вже були на фронті. Вони приходили в армію, де їм давали тільки автомат і каску радянського зразка. Все! В армії не було нічого, що мало б захистити життя солдата. За перший період війни я поховав п’ятьох близьких знайомих… Цей біль назавжди оселився у моєму серці…

Розпач матерів і родичів військових привів до лав волонтерів тисячі українців. Люди збирали кошти і постачали на передову бронежилети та каски, берці та «розгрузки», їжу й медикаменти.

Так склалося, що волонтерство стало для мене шляхом боротьби за нашу країну. Я чітко зрозумів для себе, що це необхідно, що це теж вклад у справу перемоги. Понад 1500 бронежилетів та понад 600 касок – такий мій скромний особистий внесок, здійснений за допомоги небайдужих співгромадян. Доля звела мене у волонтерських справах з багатьма надзвичайними людьми, і я вдячний долі за ці знайомства!

Ще в часи найнапруженіших протистоянь на Майдані я був готовий вивезти свою родину за кордон. Мої румунські друзі чекали на мене, обіцяли прийняти та посприяти в подальшому облаштуванні. Мені було за що переживати: маленький син, вагітна дружина. В якийсь час здавалося, що ось-ось Янукович дасть наказ змести всіх, хто стояв на Майдані, та включити режим повної диктатури. У мене в голові були думки про еміграцію…

І коли я поговорив про це з дружиною, то почув від неї досить неочікувані слова: «Ти показав мені Україну, ти показав мені Львів і Карпати, ти навчив свого сина гордо носити вишиванку і любити свій прапор. Після цього ти хочеш, щоб ми поїхали звідси? Ні, наші діти мають рости і жити у своїй країні!»

Саме тоді я ще раз задумався про те, що захищати свою країну потрібно!

 

Народження «Сестрички»

Одного разу я побачив «Волгу» з кузовом типу універсал, яку готували до списання на одному з державних підприємств та мали викинути на металобрухт. Ідея виникла миттєво: відновити її та переобладнати в санітарний автомобіль, щоб евакуювати легких поранених до шпиталів.

На це пішло 25 тисяч гривень і 75 днів. СТО компанії «Кий-АВТО» не взяло за свою роботу ні копійки. Допомагали громадяни чотирьох країн світу. Повністю відновлений автомобіль, укомплектований медикаментами та необхідним інструментом, отримав назву «Сестричка».

Коли я починав роботу над цим проектом, то чіткого розуміння, куди саме піде машина, ще не мав. І ось побачив у новинах сюжети про Євгена Найштетіка та його проект «ПДМШ» (Перший добровольчий мобільний шпиталь) і вирішив: «Сестричку» треба віддавати туди!

Вперше доля звела мене з Євгеном Найштетіком, коли після «інгаляцій» на Майдані я потрапив у його підпільний шпиталь. П’ять годин реанімаційних заходів повернули мені здатність дихати.

Ми зустрілися з Євгеном, поговорили… І я побачив можливість не просто надати допомогу транспортом та ліками, а й самому взяти участь у справі порятунку життів на фронті. Не знав, як почати про це розмову вдома, але коли зважився, моя дружина Олеся мене підтримала, хоча знаю, що то для неї було важке рішення…

Спершу пройшли десять днів підготовки біля Києва (практика бойового стресу, надання першої медичної допомоги). Вивчали досвід з передової, а не теоретичну маячню. Навколо були тільки однодумці – всі прийшли добровільно, за покликом серця. Відтак 700 кілометрів у колоні автомобілів – і ось ми з «Сестричкою» в зоні АТО.

 

Паралельна реальність

Шляки трафляють мене і мій розум від тої абревіатури! Яке АТО?! ВІЙНА! Страшна війна! Війна з усіма її мерзенними проявами: біль і страх, смерть і ненависть, покалічений розум і зламані життя!

Parallel reality… На багатьох територіях досі не відновлено українське мовлення і транслюються російські канали. По рації запросто можна зловити і послухати «сепарів», а в підконтрольних Україні містах звучить лише одна радіостанція, і та хрипить, рипить і крутить російську попсу… Зате «Новороссия-РОК» чути гарно, і рекламують там далеко не переваги служби в ЗСУ та захисту територіальної цілісності України. Наш «Мінстець» не те що «мишей не ловить», а взагалі дарма існує!

Ми хоч і добровольці, невійськові люди – лікарі, парамедики, всі, хто добровільно приїхав в зону АТО в складі «ПДМШ», але все ж ходимо у військових одностроях. І дуже неприємно в, начебто, мирних та підконтрольних Україні містах ловити на собі ненависні погляди та чути запитання: «Зачєм ви сюда прієхалі?» І це при тому, що наш шпиталь надає багато допомоги цивільному населенню та іноді навіть вирішує їхні побутові проблеми! «Ви делаєтє харошоє дєло, но нє забивайтє, што ви на Данбасє!» – сказав мені багатозначно один дідо, стоячи на розбитому асфальті посеред будинків, які розвалюються самі по собі…

Я багато їздив Україною по роботі, багато їздив дорогами цього регіону ще до війни… І це не війна винувата у відсутності доріг в регіоні – вони були страшні і вбиті вже десятки років! І ці міста не потрібно обстрілювати – будинки падають самі собою! А населення методично вбиває себе алкоголем і наркотиками! Так було давно, а не стало зараз.

Але на це ніхто ніколи не звертав уваги. Держава не звертала уваги на регіон, який, загинаючись в алко-наркотичному дурмані, нічого не просив, перетворюючись у заповідник маргіналів. І має тепер зворотну реакцію. Бо якийсь «добрий дядя» сказав їм: «Дивись, твоя держава тобі ніц не робить!»

Пожинаємо плоди власної бездіяльності. І поряд з цим – абсолютно героїчні хлопці та дівчата, які йдуть на фронт за власним покликом. Я мав нагоду попрацювати на самому «передку» з госпітальєрами «Правого сектора» і вклоняюся цим молодим гарячим хлопцям та дівчатам, які, ризикуючи власним життям, витягають з поля бою під вогнем наших поранених, самі отримуючи поранення й контузії.

Поранення, каліцтва, смерті – страшні атрибути війни. Але коли в тебе завдання – докласти всіх зусиль, щоб стабілізувати вивезеного з поля бою, пораненого, зробити все можливе, щоб він доїхав до шпиталю, часу на страх та інші емоції немає! Робиш роботу, незважаючи навіть на те, що бій іде поруч – психіка перебудовується повністю.

Можна писати пафосні трактати про зміни свідомості, які відбуваються під впливом екстремальних подій. Люди є різні і реагують по-різному. Хтось намагається топити істерику в алкоголі, хтось впадає в депресію, хтось просто замикається в собі… У нашій групі я абсолютно задоволений реакцією всіх членів колективу на складні ситуації. Всі поранені, яких ми стабілізували, доїхали до шпиталю.

Звісно ж, доводилося бачити і смерть. Сумно і боляче було це бачити… Гірко розуміти, що ціною безвідповідальності влади є смерті найкращих синів України.

Тут, на «передку», ніхто не схвалює «мінські домовленості». Ніхто не розуміє, чому нашим воякам забороняють боронити власну землю (стріляти) в той час, як ворог криє наші позиції з усієї зброї, яка, за цими «домовленостями», мала би бути відведена. Смерть наших героїв на совісті всіх тих, хто пішов домовлятися з терористами та окупантами!

 

Чому я пішов на війну

Хтось має це робити. Хтось має класти цеглу, хтось – вирощувати хліб, а хтось має брати на себе відповідальність за майбутнє своїх дітей, своєї родини, своєї країни!

Це вже друга війна у моєму житті, але сказати, що мені не страшно, буде неправдою. Я звичайна людина, а не герой американських бойовиків. Але мені незрозуміло, коли ті, хто за державний кошт вивчився на військового або міліціонера, хто присягав захищати Батьківщину, не роблять цього. Коли ті, хто отримав повістку, масово фіктивно звільняються з роботи, виписуються з квартир та купляють довідки про захворювання. Чи дійсно це наші громадяни і чи вони дійсно люблять свою країну, історію та культуру? Чи вони мріють про якесь майбутнє? Які плани і на підставі чого будують? Чи можна вичерпати море решетом?..

У мене ростуть два сини – мої нащадки! А який батько мріє на запитання: «Тату, а що ти робив, коли була війна?» дати відповідь: «Бігав, як заєць, від військкомату та ховався в льосі»? Я точно не хочу бути таким батьком! Як я можу навчати своїх синів любити свою історію та культуру, любити свій прапор та гімн, любити Україну, як не власним прикладом?..

Гадаю, що мої сини завжди будуть гордитися своєю Україною, яку для них збережуть патріоти!

Слава Україні! Слава нації!

Записав Влад ТРЕБУНЯ