Політ на повітряній кулі – мандрівка не для всіх. Тільки той, хто цінує справжню висоту і не боїться рости, підніматися вверх, відкриваючи все нові панорами, зважиться на цей крок. Знизу добре знайомі й впізнавані ландшафти з перспективи пташиного лету (чи польоту повітряної кулі) здаються іншими – справжнішими. Вони дають себе краще розгледіти, а отже, відчути. Але найбільше про це знає Галина Петросаняк, яка написала «Політ на повітряній кулі» і яка сама є повітряною кулею.

 

Ця нова книжка знаної поетки, перекладачки, есеїстки є тільки причинком поговорити про… Бо насущних тем (ландшафтів), які відкриваються за нею (з нею?), щораз більше. І це добре, бо це означає, що політ вдалий, а куля впевнено летить на дуже якісній, коштовній висоті.

Ті, хто зважився на політ, спершу пролітають над віршованими садами, в яких панує точна й тягуча рослинна логіка рядків і дозрівають плоди «метафізичних і фізичних» істин. На вході – «Ангел дороги» (цим віршем відкривається книга), він провадитиме далі в ці страшенно вишукані, витончені вірші, кожен з яких, навіть найменший, є настільки великим, що охоплює усе, аж після нього хочеться мовчати. «Нічого не треба / нічого / лише не дай / ні на мить забути / що нічого не треба / мій Боже». Про ці вірші взагалі щось казати даремно, бо нічого про них, окрім як ними самими, сказати неможливо, все, що не скажеш, – усе вторинне.

Далі куля пропливає над забутим світом, якого точно не можна бачити зі звичної перспективи. Звичні місця, ці протерті назви наших містечок, які, здається, вже й не зачіпають, раптом оживають у пам’яті віршів і стають окремими всесвітами. Це «магічна Городенка», де «в деяких вікнах ікони / в інших – зірки Давида», це мощені мацевами тротуари Болехова, несподівана Коломия, в якій «усе життя мріяла побувати парижанка М.» і «про яку їй у дитинстві розповідав батько». Це передвоєнний Станиславів, який відкриває свої фасади з ліпниною, балюстради й лиття, «що нагадує флору нетутешню». Врешті, це Ходорів чи Отинія, де «замість Кундери і Грабала – відвідини районної ради й ЖЕКу, / служби Божі в малій церківці замість Умберто Еко»… Але насправді знайомі містечкові топоніми тут тільки блокпости по периферії окремого світу, який завширшки й завглибшки, як людська пам’ять (або й непам’ять, яка ще більша, бо обростає міфами). Це Інша мова, на позір топографічна, яка, означуючи місцини, говорить про все, окрім них, – про вічні вмирання і народження, перетікання життя і каменю, про життя каменю, про каміння життя, адже «каміння перетривало / і світопорядок / і тіла / Але є надія /що душ йому не перетривати». Але не тільки Галичина як усесвіт – адже в цих віршах вчувається і «близькість Італії, моря, бентежних Балкан», вчувається «баварське літо на віллі у світлі Альп», вчувається північна холодна розсудливість, але всюди вловлюється найтонша, аж підшкірна, чуттєвість слова.

Куля летить далі, пропливає над постатями «есеїстичних» персонажів, які знизу вітають помахом руки, як добрі знайомі, адже всі вони – мають причетність до тутешніх місць, а отже, до нас. Тут відомий німецький і голлівудський кіноактор, який свого часу знімався з Гретою Гарбо, – Александр Гранах. З кулі добре видно його захопливий життєвий шлях із-під Городенки, звідки він родом, через Станиславів, Коломию, Берлін до Голлівуду.

Тут і «ходячий Станиславів» – Тарас Прохасько, його літературна притчевість і нелітературні іпостасі – ботаніка, бармена, учителя, сторожа у дитячому садку. Його вміння «створити виняткову атмосферу» чи то в високій літературі, чи в історичній «Корчмі вуйка Івана», чи в «вечірніх рецитаціях в холодних під’їздах 90-х».

Куля далі пропливає над франківською  літстудією «Нобель», яка охопила творчі стихії Василя Карп’юка, Світлани Хопти, Богдана Ославського, Тані Запорожець, Михайла Фарбенця, Ярослава Голодюка, Христини  Котерлін, Галі Гайванюк і з якою (студією) «повніше відкриваються зміст і смак життя».

І ще багато цікавих історій чекають на того, хто полетить на кулі: про любов і поразку архикнязя, ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга-Лотаринзького, який став Василем Вишиваним; про місію німецького пастора Теодора Цеклера, який упродовж майже 50 років опікувався станиславівськими сиротами; про Норберта Гланцберга, французького композитора і піаніста родом із Рогатина, що писав всесвітньо відомі хіти для Едіти Піаф; про «гуцульський всесвіт в ідеальній оптиці» Станіслава Вінценза…

І ще. Чому Галина Петросаняк сама є повітряною кулею? Бо вона така, що манить у свої світи і відкриває нові горизонти, знайомить з новими ландшафтами – людей, текстів, пам’яті… Ця книга, ця жінка – це найкраще, що може статися з тим, хто хоче вгору…

 

Наталія ТКАЧИК

 

 

Галина Петросаняк – поетеса, перекладач із чеської та німецької, есеїст, родом із села Черемошна на Верховинщині. Авторка збірок «Парк на схилі» (1996), «Світло окраїн» (2000), «Спокуса говорити» (2008); перекладач художньої автобіографії Александра Гранаха «Ось іде людина», європейського бестселера Петера Зілагі «Остання «Вікножирафа» та низки ще не надрукованих книг. Лауреатка премії Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року», стипендіатка австрійського уряду, лауреат премії Губерта Бурди (Німеччина) та ін., засновниця і керівник літературної студії «Нобель». Найновіша книга «Політ на повітряній кулі» (2015) нещодавно з’явилася в видавництві «Лілея-НВ».

 

Читайте також:

Степан ПРОЦЮК: «Я вибираю закони серця»

Ольга СЛОНЬОВСЬКА: «Якщо перекладач ‒ злодій, бо не може точно перекласти, то письменник – брехун»

Штетли і штрудлі

Єврейський Станиславів: Вулиця Берка Йоселевича

Як пан Татара врятував Міцкевича

Старий Станиславів: Вулиця Тиха

Слава старої Коломиї