18 травня – день боротьби за права кримськотатарського народу

 

Кримчанка Ірина Синельникова не приховує, що закохалася у Карпатські гори з першого погляду. Приїхавши вперше минулої осені до Карпат, вона зрозуміла, що це саме той край, який замінить їй рідний Крим.

 

Родина Синельникових ще до російської окупації Криму виділялася на півострові проукраїнською позицією. Нелюбов до всього російського пані Ірині передалася від батька – корінного кримського татарина, депортованого радянською владою до Запоріжжя. Навіть у Криму пані Ірина умудрялася в умовах строгої конспірації допомагати українському Майдану в Києві.

Не захотівши жити в російській «клітці», вони зважилися покинути тоді ще перспективний туристичний бізнес у рідній Попівці біля Євпаторії. Пані Ірина продала власний готель та разом із вагітною донькою, зятем і декількома працівниками переїхала у далекі та незнайомі Карпати.

Кримчани швиденько освоїлися в гірському Татарові. Звели котедж, поряд будують другий будинок… А цього року під час Різдвяних свят пані Ірина стала бабцею – донька народила справжнього гуцула Назарчика.

 

Перекреслене майбутнє

Понад десять років тому пані Ірина втілила в життя свою давню мрію —  переїхала до Криму. Будучи татаркою по батьківській лінії, вона повернулася на його батьківщину, де була гостинно прийнята татарським народом. У Криму вона себе позиціонувала як українка, за що прихильники «русского мира» називали її «бандерівкою». «Коли я переходила на українську, відповідаючи на телефонні дзвінки однокласників із Запоріжжя, відчувала нехороші погляди деяких неадекватних кримчан, – ділиться спогадами пані Ірина. – Інколи навіть услід кричали: «Ну, і валітє на свою бандеровщіну».

До так званої «русской весны» пані Ірина у власному автомобілі їздила з українським прапорцем, та згодом таки довелося зняти синьо-жовту символіку. «Незважаючи на проросійські тенденції в Криму, чимало людей не вітали прихід Росії, але під дулами автоматів особливо не посперечаєшся», – розповідає кримчанка. Кримський референдум 2014 року переселенка назвала блефом, наводячи приклад Попівки, де на «всенародний плебісцит» прийшли тільки 15 осіб із понад тисячі господарств. Хоча в сусідньому військовому містечку Мирний, де переважають пенсіонери, явка була високою.

У Криму особливо зіграли на користь Росії високі пенсії російських військовослужбовців. Кримські пенсіонери бачили цю різницю і тішили себе надією, що з приходом Росії теж матимуть високі соціальні виплати. Люди ж, які мислять, розуміли, що такі зміни нічого корисного не принесуть Криму. Адже більшість відпочивальників на півострові  були з материкової України. «Українці «витягували» відпочинковий сезон у Криму, а далеко не росіяни, – зауважує пані Синельникова. – Всі роки незалежності України російська пропаганда, навпаки, закликала бойкотувати Крим, спекулювала на проблемах півострова… Всіляко агітувала їхати відпочивати в Сочі. Чомусь про це сьогодні кримчани не згадують?»

Ірина Синельникова постійно брала участь в антиросійських протестах татар. Але більшість кримчан не долучалися до них, пасивно споглядаючи, як розвиватимуться події далі. Жінка презирливо називає цих людей «безхребетними перебіжчиками», яким все одно, Україна чи Росія. «Ці події стали лакмусовим папірцем для мешканців півострова, – акцентує кримчанка. – Весь антисоціальний прошарок одразу ж підтримав Росію, адже була чудова можливість розбагатіти «під шумок», отримати безкоштовно зброю».

Росіян у її родині не любили не тільки за колишні депортації, а й за їхню поведінку… Навіть у Попівці пані Ірина майже не приймала на відпочинок гостей з Росії. Менше росіян – менше проблем. Виходячи з власного досвіду, кримчанка відзначає, що росіяни і українці – це ментально дуже різні люди.

В українському Криму туристичний бізнес Синельникових мав чудові перспективи. За сім років пані Ірині вдалося збудувати та відкрити готель на 52 номери. Клієнтів вистачало. Особливо під час проведення відомого мистецького фестивалю «Республіка КаZантип», територія якого розпочиналася за 250 метрів від її готелю. (До речі, 2014 року навіть «КаZантип» не витримав російської присутності та переїхав з Криму на чорноморське узбережжя Грузії, в Анаклію.)

Здавалося б, майбутнє безхмарне. Але «русский мир» перекреслив всі надії на успішне життя. «В один момент ми зрозуміли, що на півострові перемогли негідники, з якими нам не по дорозі», – розповідає переселенка. Постало запитання: куди їхати? Чудово усвідомлюючи, що на материковій Україні ніхто особливо їх не чекає, пакували валізи з думкою – куди б це вирушити? Згодом вдалося продати власний готель, але за ціною, в рази нижчою за ринкову. «Нікому не побажаєш так позбутися власної нерухомості, – з сумом розповідає кримчанка. – Але дякуємо Богу і за це. Адже чимало знайомих дотепер не можуть продати свій бізнес у Криму».

 

Гори повертають до життя

Маючи чималий досвід у туристичній галузі, родина Синельникових вирішила переїхати у Карпати, де вони зможуть продовжити власний бізнес. «Мене називали у Криму «бандерівкою», тож я й почала шукати земельні ділянки в Західній Україні, – жартома розповідає переселенка. – Спочатку зупинилися на «Буковелі», але там занадто дорого… Тож вибір зупинили на сусідньому, але значно дешевшому Татарові».

Придбавши у гірському селі земельну ділянку із недобудовою, переселенці взялися активно облаштовувати нове помешкання. За два місяці звели котедж, в який переїхали напередодні нового року. «На початках було складно, адже в Татарові немає природного газу, тож виникла необхідність придбати дрова, розпалювати котел і стежити за ним. Та згодом звикли до всього», – розповідає про перші труднощі пані Ірина.

Жодних проблем з адаптацією не відчули, адже Татарів дуже нагадує Попівку в плані розвинутої відпочинкової мережі. Окрім того, місцеві мешканці ставляться до них не тільки з повагою, а й за можливості допомагають корисними порадами. Єдине, що для кримчан було незвичним, – це велика кількість свят, які прийнято відзначати на Гуцульщині. Але пані Ірина таку традицію сприйняла як належне і зазначає, що в горян не втрачено головного: віри у Бога та власної ідентичності.

«У горах мені простіше ставитися до побутових проблем. Гори повертають до життя, дають наснагу працювати… Тут і люди добріші. Як на мене, у Карпатах і злитися по-справжньому неможливо», – ділиться власними враженнями кримчанка.

Родинний готель у Попівці за рівнем сервісу був значно кращий за інші. Як відомо, у Криму далеко не всі переймаються створенням відповідних умов для відпочивальників. Та, незважаючи на це, все одно влітку доволі непросто було конкурувати на ринку туристичних послуг. «Як виявилося, в Карпатах конкуренція ще серйозніша, – підкреслює власник готелю. – Кожна гірська садиба – це порядок, охайність, власна родзинка».

Кримській родині доводиться нелегко, але вони не скаржаться і активно працюють над рекламою закладу та створенням клієнтської бази.

 

Сниться степ і море

Багато знайомих пані Ірини, які залишилися в Криму, просто не хочуть зізнаватися у життєвих проблемах. Але вона з розмови відчуває, що далеко не все так гладко, як собі «малювали» деякі кримчани. Чимало з тих, хто ще недавно кричав «Россия! Россия!», нині вже були б раді покинути Крим, але не мають такої можливості. Ейфорія пройшла, залишилася реальність з високими цінами, утисками демократії, приреченістю та безперспективністю…

«Я всіляко намагаюся допомагати переселенцям з Криму. Мій готель у Татарові інколи слугує своєрідною перевалочною базою для кримчан. До цього ставлюся з розумінням, адже під час власного переїзду відчула підтримку і допомогу від, здавалося б, чужих, а сьогодні таких близьких мешканців Татарова», – каже пані Ірина.

Жінка не приховує, що їй дуже хочеться повернутися додому. Їй навіть часто сниться рідний степ і море… Але сьогодні вона не готова їхати туди, де поруч будуть зрадники-холуї, які щодня готові переставляти картуз на голові, якщо «власть меняется». Незважаючи ні на що, жінка задоволена тим, що має. Поруч з нею рідні та близькі люди, є дах над головою та прекрасна природа. Єдине, чого їй сьогодні не вистачає, – це миру в Україні.

Олег ДЗЕМ’ЮК

 

Читайте також:

Свої серед чужих