Нещодавно побачило світ нове дослідження про Василя Стефаника – книга Степана Процюка «Троянда ритуального болю».

Новий роман Процюка – «історія одного письменницького неврозу» – спроба вийти до меж бібліографічного роману і створити паралельну історію символів у житті видатного українського письменника Василя Стефаника. Про символи, невротизм, тонкощі творчого і особистого життя Василя Стефаника – у розмові з Степаном Процюком.

 

– Чому Ви обрали темою роману постать Василя Стефаника?

Директор київського видавництва «Академія» Василь Теремко запропонував мені написати роман для серії «Автографи часу», сподіваючись на пожвавлення інтересу до неї. Серед кількох прізвищ видатних українських письменників я вибрав Василя Стефаника. Його психотип людини був завше близьким мені. Я раніше кілька разів писав про нього есе, оповідання про його дитинство і навіть ювілейні статті. Всюди був він… Мені не треба було – один випадок на тисячу! – довго «вживатися» у його світосприйняття. Пропозиція видавця аж ніяк не була випадковістю, враховуючи закон Божої рівноваги.

– Чому Ви зупинилися саме на жанрі роману?

Серія «Автографи часу» передбачає написання саме художньо-біографічного роману. Окрім того, я спробував піти – далі? вбік? – і створити психобіографічний роман. Тобто написати про його життя і творчість найперше психічну біографію, а не охудожнений перелік якихось фактів. Хоча від них я теж не відступаю, незважаючи на те, що у «Троянді ритуального болю» є чимало символічних сцен.

– Яку мету Ви ставили перед собою, коли писали цей твір?

Мені завше не подобалися стереотипи навколо Стефаника: мовляв, це селянський письменник, який пише моторошні новели. Це письменник-екзистенціаліст, може, перший в українській літературі, якого передусім цікавила людина і межові стани її психіки. Він направду був аристократом духу і князем форми. Його трохи месіанське ставлення до власної творчості – або все, або нічого! – було романтичною ілюзією змінити людину, очищуючи її душу полум’ям сорому і покаяння. Але література не може змінити людину загалом, хіба що окремих із homo sapiens… Його творчість була і тріумфом, і поразкою власних ілюзій…

– Яке виховне значення має цей твір?

Трохи несподіване запитання… У будь-якому разі я знаю чимало людей, особливо серед жінок, що плакали, читаючи мій варіант історії письменницької душі. Плач – це робота душі.

– Чи був, на Вашу думку, Стефаник невротиком?

Справді, у моєму романі чимало місця вділено так званій Кулі Тривоги як символічній персоніфікації невротичного неспокою, що особливо відбився у його листах до близьких людей. Зрештою, його трагічна віра в людину, нахил до депресивних станів, спроби вічного самооновлення лише засвідчували первісну дитинність душі Майстра, не заплямовану вульгарними компромісами дорослого світу. Майже кожен письменник – і не лише він – має досвід тих чи інших невротичних станів. Тут не існує якихось крамарських медичних терезів, які могли би все відмірювати і встановлювати.

– Причини невротизму Стефаника слід шукати у спадковості чи у сімейному житті?

Причин невротизму є безліч. Мій роман є власне спробою відповіді і на це питання. Від історії життя предків за батьківською та материнською лініями залежить чимало. Напевне, поява кожного великого письменника – це селекція різних вчинків і нахилів своїх предків. І Хтось раптом підводить погляд на щойно народженого і ледь помітно киває головою: «Ти». І тут нахил чи несхильність до невротизму вже відіграють другорядну роль…

– Чи був Стефаник щасливим в особистому житті?

Ніхто достеменно не знає, що таке щастя. Я теж. Миттєвість? Спалах? Стан умиротвореності? Щось інше? У «Троянді ритуального болю» чимало йдеться про загублені кохання головного героя, його пошук Жінки свого життя, його болісні втрати найдорожчого і їхні можливі причини. Можливо, саме таку особисту біографію Стефаника вибрала трансцендентна воля для того, щоб він виконав своє покликання…

– Чому, на Вашу думку, Стефаник так мало написав?

Відомо, що для писання він потребував екстатичного стану, певного різновиду «шаманічних» трансів. Нагадую, що тесть Кирило Гаморак казав йому: «Не пиши так, бо вмреш». І за це потужне енергетичне поле під час творення він розплачувався. Стефаник просто не міг би писати розлогі романи. У нього на це не вистачило би ні сили, ні терпіння. Окрім того, неможливо наповнити великі форми такою потужною енергетикою, що живе у його новелах.

– Чим зумовлений стійкий інтерес письменника до трагічного?

Намагаюся дати у романі власну версію відповіді. Окрім того, я переконаний, що письменники народжуються із задатками як трагедійного, так і гармонійного світогляду. Адже трагічне – це лише один бік життя, нехай і найболючіший… Трагічне у літературі є формою надії на відновлення втраченого раю.

– Чи будете продовжувати стефаниківську тему?

Можливо, писатиму біографічний роман про іншого письменника. Це питання ще відкрите. А стосовно Стефаника, мені не треба ні починати, ні завершувати, ні продовжувати, бо світосприйняття такого типу є завше зі мною, хочу я цього чи ні…

Розмовляла Тетяна ЄРУШЕВИЧ