Кілька днів поспіль на франківській «стометрівці» інтригувала городян чудернацька інсталяція: у старих віконних рамах замість скла висіли фото фасадів старого Станіславова. Автор інсталяції – відомий франківський дизайнер і фотохудожник Юрій Бакай – присвятив цю роботу до Дня міста і фестивалю «Старе кіно по-новому». Про синтез у мистецтві, фотографію і необхідність збереження історичного обличчя міста Юрій Бакай розповідає «Галицькому кореспонденту».

– Свого часу фотографії приписувалися містичні властивості. А в чому полягає для тебе містика у фотографії?

Для мене фотографія – це машина часу. Тобто ти можеш зупинити якусь мить, відтворивши образ, настрій. Потім фото може перенести тебе в ті події. І суперфотографам, які роблять історію фотографії, таке вдавалося. Саме в цьому є містика і цікавість фотографії.

– Цифра остаточно вб’є фотомистецтво, чи це лише новий етап його розвитку?

Думаю, фото на плівці буде повертатися. Ця тенденція простежується зараз у Європі, та й у нас є молоді люди, які принципово знімають на плівку, обробляють і друкують ці фотографії. Це надзвичайно цікаво, це захоплює. Ти почуваєшся алхіміком. Експериментувати з речами й речовинами набагато приємніше, ніж з цифровими носіями. В Європі цінується фото, зроблене хімічним способом, чимало майстрів досі працюють з плівкою, знімають на великі стаціонарні камери і т. д.

А щодо цифрових технологій – так, є зручність в обробці й зберіганні. Але ця річ досить непевна, бо з цифрових носіїв інформація має властивість кудись зникати й стиратися. З плівками було в сенсі збереження таки простіше. Галереї всього світу досі полюють, власне, на такі артефакти – на те, що майстерно і неповторно зроблене.

– А ти практикуєш цифру чи плівку?

Я працюю з цифрою, бо так зручніше зараз. Але не тому, що воно мені подобається. В нас велика проблема й дуже дорого проявити і надрукувати фото. Тож мало хто це робить. Є люди, які можуть і вміють це робити, але немає ринку, галерей, попиту, колекціонерів, як, наприклад, у Європі. Та з часом усе це повернеться і до нас. У Києві вже створюються фотобанки й галереї, які на кожну роботу видають своєрідний паспорт, і вона вважається твором мистецтва. Таких робіт є обмежена кількість, їх купляють, дарують, колекціонують.

– Щодо недавнього фестивалю «Старе кіно по-новому» – яку мету ти ставив як співорганізатор?

Те, що ми намагалися зробити в «Люм’єрі», – це синтез мистецтв. Живі музиканти, які озвучують старе кіно, перероблене ді-джеями. Ніхто не знав, що з цього насправді вийде. І плюс, виникла ідея зробити фотографії, які оживають. Тобто стилізувати ретро-фотографії, відзняти в «Люм’єрі» учасників фестивалю, акторів, музикантів і вивісити роботи в середовищі, де знімалися вистави, де відбувалися дійства, де лунала музика тих же учасників.

Подібних фестивалів в Україні ще не було. Я думаю, це гарний, вдалий початок. На останньому концерті був аншлаг. Проектом зацікавилися в Києві, у Львові. Але, як казав співорганізатор фесту музикант Роман Рось, «нігде б нам так не вдалося зробити, як вдалося в Франківську!»

– Чому ж?

Тому що середовище благодатне. У нашому невеликому і затишному місті зароджуються неймовірні ідеї і є люди, які їх втілюють. Важко це пояснити… Мабуть, це якась енергетика, це близькість гір, якісь впливи різних культур.

– Інсталяція на «стометрівці» – в чому авторський задум?

Надідея інсталяції – звернути увагу громадськості на обличчя міста. Бо якісь неймовірні речі відбуваються: пропадають цілі будинки, фасади, деталі, і це здебільшого роблять люди, які тут живуть. Не знаю, чи свідомо це роблять, але ж так не можна. Треба це питання порушувати, зробити якісь служби, щоб це контролювали. Контролювали зовнішню рекламу, дбали про реставрацію. Деколи невмілими руками можна нашкодити більше, ніж відреставрувати. Може, краще хай будинок залишиться обдертим, але там ще буде присутня архітектура, дух, середовище старого міста, аніж робити якісь маніпуляції і бездумно й безжально ламати і викидати те, що зроблено іншими руками і в інші часи. Може, колись знайдуться люди і кошти, аби нашу спадщину врятувати. Хотілося б, щоб стало правилом доброго тону реставрувати старі вікна, фасади, якось їх оберігати. Адже невдовзі може виявитися, що навіть фотографій міської старовини не буде: я вже просто не встигаю фотографувати те, що знищують.

Інсталяція з старих віконних рам – це спосіб порушити цю проблему, поспілкуватися й сформулювати низку питань. Яким буде наше місто? Якими будемо ми перед людьми, що відвідують наше місто чи жили тут до нас, житимуть після нас?

Принагідно я би хотів висловити подяку спонсорам проекту ВАТ «Добробут» і компанії «Роліс».

– Тебе можна назвати одним з небагатьох фотолітописців франківської мистецької богеми. Ти завжди в центрі усіх подій. Не виникало бажання втілити цей фотолітопис в окремій виставці?

Це все ще попереду. Будуть і виставки. Зараз я б хотів зняти Франківськ, але – в обличчях. Відзняти різних персонажів – від, скажімо, хірургів до політиків. Відзняти тутешній бомонд – художній, творчий, музичний, науковий. Відзняти і зробити такий зріз сьогоднішнього міського життя, який би залишився, сподіваюсь, для майбутніх поколінь. Щоб ті могли побачити, який був Франківськ сто років тому в постатях.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ