Богдан Бенюк: «У театрі, як у сексі: щоразу по-іншому…»

  • В ексклюзивному інтерв’ю “ГК” відомий український актор розповів про легкість, з якою він вибрав собі професію, та складнощі, які виникають під час роботи в театрі.

    Богдан Бенюк тягне на собі таку купу обов’язків і клопоту, які менш талановитих і вольових людей просто розчавлюють. Він – провідний актор театру імені І.Франка, президент театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», учасник постановок в інших театрах, кіноартист, який зіграв у понад півсотні фільмах, телеведучий, шоумен, голова Української діабетичної федерації, одна з ключових фігур Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

    Богдан Бенюк здатен зіграти дуже різні ролі: бравого солдата Швейка, Кота Бегемота, Москаля-чарiвника, Отелло, Яго, Дездемону, Крихітку Цахес, Карася. Зовсім недавно театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» представила франківцям виставу «Задунаєць за порогом», а в минулу неділю кореспондент «ГК» мала змогу спостерігати, як гармонійно Богдан Бенюк спілкується з дітьми на дитячих читаннях у КМЦ «Є».

     

    – Як Франківськ сприйняв ваш «Задунаєць за порогом»?
    До нас після вистави підходило багато людей, які говорили, що не можуть визначити жанр вистави, але те, що «ви всіх зробили українцями – це однозначно». Цю мету ми і досягали. Подивившись «Задунаєць за порогом», люди розуміють, що українську землю і народ треба поважати і любити, тому що він багатостраждальний, мудрий і талановитий. І це зроблено не прямолінійними тупими засобами, а через жарт, пісню і фантастичну думку, що розкручується в глядача, який дивиться цю виставу.

    – З чого почався театр у вашому житті?
    З мого брата. Мій старший брат – актор, і коли я був у шостому класі, він поступив у театральний інститут Карпенка-Карого, почав зніматися в кіно. Таким чином, ще навчаючись в школі, я вже почав їздити до Львова зі свого села Збиткова в театр імені Заньковецької, де він працював. І там за лаштунками або із залу почав знайомитись з театром і пізнавати театральне дійство. А вже десь з класу сьомого я мріяв, як і брат, вступити в театральний інститут, і слава Богу, що так сталося. Тобто це він – барабанщик за професією, а я вже йшов його протореним шляхом.
    – Ви одразу відчули, що театр – це ваше?
    Я все життя мріяв бути артистом, правда, нічого для цього не робив. Це були такі дитячі мрії – це ж так класно, неймовірно цікаво, і дівчата всі від тебе в захваті. Це, звичайно, була така поверхова штука. Коли я пізнав цю професію зсередини, то почав розуміти, що це величезна кропітка праця, але ця праця приємна. Коли ти отримуєш від роботи кайф, то він передається і глядачам, і всім людям, з якими ти спілкуєшся. Це праця, яка тримається на діалозі. В акторській професії монолог непотрібний. Він так чи інакше перетворюється в діалог, тому що ти розповідаєш для когось. Обов’язково повинен бути глядач, інакше моя професія – нікому не потрібна.

  • – Чим відрізняється Бенюк-сценічний від Бенюка-реального?
    Абсолютно нічим. Моя професія і моє життя поєдналися і переплелися так, що я їх вже не розділяю. Не можна сказати, що я зараз перед вами зняв маску, і вам дає інтерв’ю той Бенюк, що з побуту, або той, що зі сцени. Просто на сцені має бути свій стиль поведінки, і ти його повинен дотримуватись заради того результату, якого повинна досягти та чи інша вистава. От зараз, наприклад, у спілкуванні з дітьми – тут зовсім інше. З дітьми треба вміти спілкуватися, а це далеко не кожен вміє. Але якщо ти потрапляєш в дитячу хвилю і ви говорите однією мовою, тоді взаємозв’язок виходить. Це неймовірне щастя, бо тоді відкриваються душі і тоді можуть народитися неймовірно прекрасні речі. Ці речі треба просто знати і вміти ними користуватися.

    – Виходячи на сцену, що передусім пропонуєте своєму глядачеві?

    Я завжди пропоную глядачам форму гри, і кожен глядач вирішує сам: або він приймає цю гру, або щось додає до неї, або йому цього забагато. Щодо трактування вистав – це так, як в сексі. Сьогодні в любові в тебе вийшло так, а завтра у тебе виходить зовсім по-іншому, постійно є різні варіанти. Так само й вистава – вона постійно змінюється, бо це живий організм, який народжується на сцені. Це ж не кіно, яке фіксується раз і назавжди. Це залежить і від глядача, і від того дихання самої вистави, і від інтелектуальної та психологічної підготовки акторів. Це взаємозв’язок – ми на глядача, а він на нас впливає. Ми себе витрачаємо, але й отримуємо назад. І коли в кінці вистави люди стоячи аплодують, то ми розуміємо, що досягли мети.

    – Які умови повинні скластися в країні, аби сучасний український театр вийшов на якісно вищий рівень?
    А він і зараз на якісному рівні. Нас просто менше популяризують, і ми від цього програємо. За професійністю провідні українські театри мають фантастичний рівень. Інша справа, що ми нікуди не виїжджаємо і не чуємо закордонної критики. Для того, щоб мати оце реноме, ми повинні взяти десь за кордоном довідку, мовляв, цей театр добрий, бо його полюбили, скажімо, там десь у Лодзі, в Польщі. Але це ж теж не рівень. А ми повинні їздити і показувати свої вистави – це правда, але цей показ має здійснюватись на державному рівні. Якщо держава робить гастролі нашого театру, ми гастролюємо 10-20 днів, ставимо вистави у великих містах для неукраїномовної публіки, з перекладом, з навушниками, як це робиться у всьому світі – тоді відбувається популяризація театру. А коли ми виїжджаємо, умовно кажучи, з валізкою костюмів до наших заробітчан за кордон, які збираються десь там в церкві і платять по 10 долярів – це теж хороший хід, але це сімейна кухня, це не робить честі українському театру. Тобто нашим театрам бракує розкрутки, адже в кожному українському театрі є 1-2 добрі вистави і фантастичні актори.

    Тетяна ЄРУШЕВИЧ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!