(Фрагменти з есею Юрія ПРОХАСЬКА про ерос і цивілізацію гуцулів)

Вони зуміли перетворити факт свого існування на сенсацію. Це вельми рідкісний вичин. Вони змусили назвати своїм іменем місцевість і так створили окреме окреслене місце, якого раніше не було. Це друге дається і діється принаймні так само рідко, як і перше. А частіше ще рідше. Іншими словами, їм вдалися дві чи не найнебуденніші речі в цьому світі. Заіснувати так, щоби це неможливо було оминути, і створити простір свого імені. Навіть незважаючи на те, що ніхто достеменно не знає, що це ім’я означає і звідкіля воно взялося. Ця цілковита і загальна згода на нез’ясоване ім’я є найкращим прикладом магії назв. Що темніше ім’я, то чарівніше, то більше можливостей в собі чаїть.

Однак гуцульське диво сягає ще набагато далі. Ті, хто їх оточує, не просто мають до них якийсь стосунок – адже без стосунку, якогось бодай стосунку, і так ніколи і ніяк не можна. Те, під що підпали ті, хто стосується до гуцулів, найрадше можна окреслити як прагнення причетности. Жага належати до когось, ким ти насправді не є.

***

Належність до гуцулів – фактична чи недоведена – надає виняткові можливості. Належачи до гуцулів, людина не зобов’язується перед жодною спільнотою – навіть перед спільнотою гуцулів, якщо насправді з неї не походить, а отже і не має перед нею жодних інших зобов’язань, окрім надуманих. Ці надумані зобов’язання виявляються не тільки непотрібними справжній спільноті, але й глибоко їй незрозумілими: в найліпшому разі байдужими, в гіршому – чужими, в найгіршому – шкідливими.

***

Перебування поряд із ними сильно відрізняється від перебування з іншими. Як самим гуцулам між собою, мені невідомо. Мабуть, приблизно так, як і решті людей. Перебування ж коло гуцулів викликає відчуття захвату, заздрости, змішаної з власною меншовартістю і звироднінням, бажання наслідувати, неодмінно приречене на комізм. І передусім – бажання причетности.

Рідко хто так упадає перед чужим, як негуцули перед гуцулами. Тут будь-які засоби добрі: хтось видобуває з лексичних загашників якісь слівця (часто недоречні), хтось намагається надати своїй інтонації гуцульських обертонів, хтось своїй вимові гуцульського забарвлення. Все це має слугувати паролями приналежности, покликане бути передумовами визнання.

Рідко до якої спільноти так підлабузнюються, намагаються не просто сподобатися, але й заробити її визнання.

Ніколи так часто не вигадують собі фальшивих генеалогій, не пересмикують фактів біографії, вичавлюючи з найвіддаленіше дотичних обставин доленосні рисунки. Ніколи не готові такою великою мірою пожертвувати частиною своєї ідентичности задля здобуття частини гуцульської. Гуцульська прабабця стає таким самим жаданим об’єктом престижу, як і богемська бабця в правдивих віденців.

За всім цим стоїть фантазм поліпшення крови. А за ним – фантазм ошляхетнення духу.

***

Сенсацією є вже бодай те, що вони досі є. Все ще є, попри такі разючі зміни навколо. А свого часу вони зуміли ще одну надзвичайну річ: викликати враження прадавности. Кожен поряд із ними чується пізнім пришельцем і не конче доречним. Натомість усе гуцульське аж променіє доречністю, доладністю і відразу викликає переконання, що саме так усе й має бути. Якою мірою до цієї сенсації доклалися самі гуцули? Міра їх власного внеску доволі невелика. Вони жили своїм життям, анітрохи не дбаючи про справлюване враження. Якщо вони й завинили в своїй легенді, то провина ця цілковито вторинна.

Їхній внесок у легенду автентичности – їхня справжня автентичність.

***

Не дивина відтак, що саме тому племені, яке вирішили вважати найархаїчнішим і найекзотичнішим, почали приписувати власні відщеплені риси, які в себе – як платню за осілість, рільництво, поступ чи щось інше – проголосили втраченими, але від того не менше жаданими: беззастережну гордість, непохитне поняття чести, шляхетність, понадраціональну відданість свободі, артистизм, дар уяви. Там, де весь набір романтичних ідеалів, не забракне й головного, навколо якого й обертається увесь цей універсум, – еросу.

Гуцульський ерос набув цілком особливого культового статусу. В гуцулах шукали (і знаходили) не просто ідеал шляхетної і гордої вірлиної вроди і пристрасти, їм не просто приписували неабиякий еротичний темперамент – здатність і замилування що чоловіків, що жінок до утримування зв’язку з кількома (кільканадцятьма!) любасками одночасно. У них вчували готовість беззастережно відгукуватися на поклик пристрасти і не ставити собі в цьому жодних обмежень. Кохання як беззастережний імператив і пріоритет існування.

Лише на перший погляд видається дивним, що цей полюс розгнузданости якнайкраще вживається в гуцульському міті зі своїм антиподом: ідеалом пожиттєвої вірности, чистоти й незайманости, кари за займаність, ідеєю розплати життям за любовну зраду.

Гуцулам приписують те, за чим тужать самі, але на що не мають або відваги, або наснаги.

***

Не потривало надто довго, заки й самі гуцули збагнули всі принади таких ідеальних проєкцій. Вони відчули, що ними захоплюються, і захотіли довідатися, чому. Їм сказали: бо ви горді й свавільні, і вони відповіли: ну, звісно, ми горді, а свавільність наша стихія. Ними чудувалися як шляхетними і незалежними – і вони стали твердити: шляхетність і незалежність – наші споконвічні риси.

Так гуцулів бачать рідко: як успішних – справді винятково успішних – опортуністів, конформістів і колабораторів. У слушну мить можна проголосити себе частиною якоїсь політичної нації, але завжди залишається й опція визнавати себе тільки самими собою: ні на кого не подібними, ні до кого не належними, ні до кого не причетними, нікому нічого не винними гуцулами.

Новітня політична історія аж рясніє прикладами користування такими прерізними опціями: різні частини гуцулів у різні часи були то позанаціональними архаїчними представниками своїх родів, то засновували – як Климпуш – Українську Гуцульську республіку в Ясіні, то вступали до УПА чи до дивізії Галичина, якась частина дуже добре знайшла себе в системі Рад, частина ненавиділа і поборювала совєтську владу, частина стала російськими олігархами і міністрами, хтось – заробітчанами, хтось – традиційними місцевими ґаздами, хтось – універсальними умільцями. Частина визнає і прославляє незалежну Україну, частина нарікає на неї. Гуцули надзвичайно пластичні: легко засвоюють чужі мови, інтонації, прибирають акценти і звичаї. Так само легко приживаються на зарібках у Москві, як і концертують в Амстердамі, грабують в Мукачевому чи на Варшаві Західній так само успішно, як і викладають у Відні або торгують бринзою на базарі в Станіславові чи акціями на біржі в Нью Йорку. Гуцул – це племінна ознака і парабола належности до людського племені.

***

Множинність гуцулів є найпершою передумовою їх неповторности. Багатогранність – ґарантією унікальности. Мінкість – окреслености. В часи небаченої ерозії давніх укладів усього міт гуцулів залишається найнадійнішим чинником збереження їх тотожности. В часи, коли фолькльор дедалі більше відчужується, життєвий стрій розпадається, в часи еміґрації і втечі до міст, в часи, коли на Великдень перед делятинською церквою молоді чоловіки, які щойно висіли в китайських вишиванках з машин із чеськими, російськими та італійськими номерами, вітаються не «Христос Воскрес!», а «Прівет!», в часи, коли в решта днів перестали вітатися не те що «Слава Йсу», але й взагалі перестали вітатися, саме гуцульська легенда залишається останнім бастіоном гуцульської ідентичности. Бо навіть тоді ще можна буде сказати: так, нас справді нема, але насправді ми – горді, вільнолюбні, шляхетні, артистичні, екзотичні і еротичні. Бо ми гуцули.

***

Нам же, негуцулам, навіть цього не потрібно, бо наша віра в гуцулів зовсім не вимагає їх присутности. І це, знову-таки, споріднює їх для нас із євреями. Коли вони зникнуть, ми самі собі залагодимо гуцулів. А коли їх зовсім не стане, проголосимо ними себе – гордими, вільнолюбними, шляхетними, артистичними, екзотичними, еротичними. І так обстанемо за останньою ілюзією, яка ще нам залишається, – ілюзією автентичности.

Юрко Прохасько, липень 2010