В українській культурі все ще відчувається величезний брак того, що називають невигаданою літературою, – документалістики, мемуарів, біографій, репортажів. Тому таким успіхом користуються книжки таких жанрів, перекладені з інших мов.

Справжньою сенсацією цієї осені стала книга «Готланд» польського автора Маріуша Щигела, яка розповідає правдиві історії про Чехію останніх десятиліть. Зрештою, у випадку Щигела йдеться не тільки про потреби українських читачів. «Готланд» здобула усі можливі літературні нагороди Польщі, визнана найкращою книжкою Європи 2009 року, нею зачитуються самі чехи, за нею вже поставлено дві п’єси і знімається шість різних фільмів.

Маріуш Щигел – репортер, працівник відділу «Великий формат» варшавської «Газети виборчої» – днями був гостем книжкового форуму у Львові.

– Як можна охарактеризувати той ґатунок літератури, в якому ти працюєш?

Те, що я пишу, ми в Польщі називаємо літературним репортажем. Це є таким поєднанням репортерської роботи з літературою – репортер старається так подавати факти, щоби текст був файним для читання, щоби втягати читача у текст, щоби текст мав якусь естетичну вартість. Як у оповіданні, коли авторові, окрім змісту, йдеться ще й про форму. Це саме робимо і ми, тільки дотримуючись однієї засади – не можна вигадувати, не можна обманювати. Іноді такий репортер, коли йому не вистачає знання про якісь деталі, може написати, що могло бути так і так. Наприклад, знаємо понеділок даної особи і середу, а не знаємо вівторка. Тоді приспускаємо, що виходить, що у вівторок могло б відбутися щось отаке… Це можна іноді робити, але я вважаю, що треба бути уважним до читача і завжди його попереджати – у цім моменті ми здогадуємося… Все ж переважно ми дотримуємося тільки фактів.

Мій особистий метод полягає в тому, що ці факти намагаюся дозувати. Трохи як у детективі. Не кажу, що дотримуюся усіх правил детективу, але навіть тоді, коли історія абсолютно не кримінальна, то намагаюся витримувати напруження розвитку сюжету, дозую помаленьку, не проговорюю всього відразу.

Це новинар мусить сказати читачеві відразу все – убила чоловіка і вистрибнула з вікна. Не перечу, така подача також потрібна. Але літературний репортаж повинен давати щось більше, ніж новини – що, хто, коли, де. У репортажі мусимо знати, що хтось подумав, що переживав, який щось мало запах, було темне чи ясне, тоді було тепло чи холодно. Репортаж оживляє інформацію.

Ще одну річ я завжди повторюю (це походить від основ польської школи репортажу Капустинського) – репортер має зрозуміти людину. Він не може судити (хоча бувають репортажі, які власне досліджують, чи щось було насправді, чи хтось в чомусь винний), але повинен зрозуміти. Це головне.

– Книжки з’являються як результат щоденної журналістської роботи?

Кожен з нас у редакції пише про світ і має свою улюблену частину світу. Але кожен мусить писати і репортажі про Польщу. Добрий репортер сам собі знаходить тему, йому не потрібно допомагати. Але є такі, які можуть добре писати тоді, коли їм скажуть, про що. Головне – знайти свій особливий спосіб викладу матеріалу.

У нас функціонують два типи репортажів. Одні – у газетах, вони менші. Але кожен, хто пише до газети, думає про власну книжку. І тоді ці тексти довші, багатші, ретельно розбудовані. Буває, що репортери взагалі працюють тільки над книжками. Мій колега, скажімо, впродовж трьох останніх років їздив до Руанди, на місяць, на два, на тиждень, щоби весь час збирати матеріал про те, як у Руанді люди дають собі раду з усіма тими травмами після масових убивств п’ятнадцять років тому. У таких випадках редакція вже не оплачує поїздок.

Моя книжка «Готланд» – це результат п’яти років праці. П’ять років я їздив до Чехії. Але в цей час мусив також нормально працювати в редакції як репортер, що пише про Польщу. Бо газета не могла собі дозволити оплачувати усі мої тривалі поїздки. Тоді я мусив брати відпустку і вкладати власні зароблені гроші.

– Звідки взялася така традиція літературного репортажу?

Треба сказати, що літературний репортаж так сильно розвинувся завдяки комунізмові. Якби не було комуністичної цензури, може, не було б такого репортажу. Коли була цензура – особливо у 60-70-х роках – і не можна було писати правди, то репортери вигадували, як написати правду, але так, щоби обійти цензора. Ми говорили, що репортер має написати так, щоби цензор пропустив, читач відчув, що тут є правдою, а сам автор міг подивитися собі у дзеркалі в очі. І репортери умудрялися все це поєднувати в одному тексті. Тоді у Польщі говорили, що добрий репортаж має не тільки друге, а й третє, четверте і сьоме дно. Коли текст має сьоме дно, то він є багатовимірним. Майстром такого репортажу була Ганна Краль. А Барбара Лопєнська прославилася репортажем про дресуру тигрів. Це була просто розмова з дресувальницею, яка розповідала про тигрів. Але всі знали, що треба читати, підставляючи замість дресувальників службу безпеки, а замість інших речей – ще щось інше, і тоді все зовсім інакше читається. Там було, наприклад, таке речення: у Радянському Союзі дресура стоїть на значно вищому рівні, дресувальники там закінчують спеціальні вищі школи, бо відомо, що там вони мають цирк у кожному місті.

Ці репортажі читалося трохи як кабаретну сатиру. Ми вже двадцять років живемо без цензури, і можна сказати все прямо, але школа є школа. Залишилися певні методи зробити репортаж подібним на оповідання. Залишилася любов до того, щоби над текстом попрацювати трохи більше, трохи складніше сконструювати.

Мене завжди цікавить людина. Я не є публіцистом, щоби коментувати. Не люблю, зрештою, цього. Коли мене хтось питається, що ж то у тій Польщі діється, то я не вмію відповісти аналітично. Я можу сказати, що моя мама і мій тато, які не люблять Європейського Союзу, кажуть таке-то. Я завжди починаю від якоїсь конкретної людини. Інша справа, що коли ми пишемо про людину, то завжди стараємося писати так, щоби у ній було видно народ, коли описуємо одну краплю води, то так, щоби в ній можна було побачити море. Це ми називаємо малим реалізмом. Показуємо щось мале, але це мале є метафорою.

– Читаючи написане тобою, складається враження, що ти дуже ощадно поводишся зі словами, з матеріалом, що ти говориш, просіюючи і відсіюючи. На що ти орієнтуєшся у відборі?

Я викладаю, може, двадцять процентів того, що знаю. Мій стиль не надто барвистий. Я є більше прихильником синтезу, ніж аналізу. Про мене часом кажуть, що я нагадую дистиляційний апарат, з якого виходить чистий спирт. Може, тому моя книжка так подобається у Чехії, бо їхня література якраз схильна до «оргій мовлення», а це є чимось іншим. Я не вмію інакше. Це психологічне. Воно пов’язане з моєю несмілістю і сором’язливістю. Я встидаюся довго мучити людей. Коли я йду на якесь прийняття, то завжди стою збоку. Я несміливий від дитинства. Ця ощадність письма – це несміливість. Я постійно маю сумніви – чи не втомлюю читача, чи він хоче дочитувати. Тому я постійно роблю абзаци, ніби питаючи: хочеш ще читати, бо я можу перестати, а ти можеш залишити, можеш на кожному абзаці зробити паузу.

– А якою є твоя мета? Ти виховуєш, навчаєш, примушуєш задуматися чи просто розповідаєш щось цікаве?

Виховання і моралізація – в жодному разі. Просто маю таку потребу поділитися. Коли я кудись їду, то завжди маю охоту про все комусь розповісти. Навіть приїхавши сюди, я відразу написав есемеса кільком знайомим: «Тут люди дуже милі, відрізняються від людей на Заході, від росіян і навіть від поляків. Спонтанні, охочі допомогти, сердечні. Може, це стосується тільки Львова, але справді приємно». Коли вертаюся додому, то кажу всім – слухай, мусиш зі мною туди поїхати, бо я там таке побачив… Ну, а розповідати мені краще на письмі.

Крім цього, у кожній історії я хочу сказати ще про щось ширше. Коли розповідав про найбільший у світі пам’ятник Сталінові у Празі, то хотів показати, як таке може бути, що щось було збудоване на цілу вічність, простояло сім років, а тепер про це не хочуть згадувати навіть ті, які брали у цьому участь. І так у кожному тексті знаю щось таке, що би хотів цим текстом показати. Якусь цікаву річ. Але тут не йдеться про повчання чи виховання.

– Твої методи здобуття інформації нагадують оперативну роботу. Здається, що можеш розшукувати якесь свідчення, яке додасть до книжки два-три речення.

Часом нагадую собі лейтенанта Коломбо. Маю потребу повертатися до когось, з ким говорив. Мені здається, що ще і ще може щось проявитися.

За останні вісім років я не мав через Чехію справжнього відпочинку. Друзі їздили відпочивати і казали – а ти знову до Чехії. Так, я знову до Чехії, бо можу знайти щось таке. Друзі кличуть пірнати десь на різних морях. Я теж їду пірнати – до Праги. Я пірнаю в історії.

Розмовляв Тарас ПРОХАСЬКО